Сйон. Дитя землі: Легенда / Переклад Віталія Кривоноса, переклад віршів Маріанни Кіяновської.
Київ: Видавництво, 2018. 132 с.
Невеличка, люблена критикою і преміями, повість. Сучасна, ісландська. Уже цікаво, правда? Повість про синього песця. Ще цікавіше? А от тут починається щось просто над-цікаве. В ісландській мові є слово skolladóttir, де skolli – песець, а самим цим цілим словом називають дідька. (Подякували доречним і розумним приміткам від перекладача). Чортів-син-песець, а то придивишся уважніше – сам диявол. Тричі песець скрикне і дасть про себе знати мисливцю: дідьків син протоколу зносин зі смертною людиною не порушує. Нечистий має тричі запропонувати продати душу, аби людина мала шанс відмовитися і передумати. На четвертий скрик песця пролунав вистріл мисливця. Контракт вступає в силу, підпис кров’ю поставлений, фаустівський сюжет розпочато. «Дитя землі» (Skugga-Baldur, 2003) Сйона.
Чисте небо, червоний світанок, чорна зима. На початку січня чоловік рушив на полювання, наперед вподобавши собі полярну лисицю, блакитного песця. Успіх такого сам-на-сам полювання в тому, що ні звір, ні людина не мають втрачати пильності і бодай на мить забувати один про одного. Песці прекрасно мімікрують під каміння, взимку їх важко вгледіти. Мисливці вміють так влаштуватися під кучугурами снігу, що їх від неживої природи не відрізнити. Обидва стають самою землею, а точніше – грудками замерлої лави і замерзлої води. Переможе той, хто має більший запас терпіння і пластичніший в своїй психологічних «агрегатних станах» (метафора №1). Саме полювання тривало два дні. Людина перемогла. І мисливець отримає ім’я тієї митті, коли помре песець. «Превелебний Бальдр Скуґґасон тисне на гачок». Так, він священик. І до речі, в тому смертоносному пострілі він використав як пиж для рушниці сторінку з Псалтиря. І в його імені є той самий фрагмент, який присутній і в назві песця ісландською, і в слові «диявол». Всі тут однією кров’ю помазані.
Постріл, яким було убито песця, спровокував сходження лавини. Мисливець, разом із мертвою здобиччю, яку встиг сховати на грудях під одягом, опинився під кригою. Романтичний мотив: людина проти звіра, бій осяяного божою благодаттю чоловіка і позбавленої душі тварини, протиборство одержимого манією мисливця і розбещеної увагою здобичі. Купа варіантів насправді, від «Беофульфа» до «Старого і море» та «Мобі Діка», і всі ці оповідні моделі про покарану гординю Сйону добре відомі. І от вони вдвох – здобич і мисливець – опинилися під завалами. І почали довгу безперспективну бесіду. Уявіть себе мертвим песцем і немолодим чоловіком, який за пару днів помре в страшних муках від голоду і зневоднення. Про що б ви розмовляли? За версією Сйона: про електрику. Дія повісті відбувається наприкінці ХІХ ст., тема актуальна. Ба більше: священик готував глибоку аналітичну доповідь про електрику як про спокусу диявола, а такому добру не гоже пропадати. От і вступає в дискусію з мертвою твариною. Електрика – це ідеальна метафора на позначення складного способу взаємодії речей, які наче не мали б за жодних умов контактувати (метафора №2). Всі персонажі у Сйона прекрасно розпадаються на групи таких собі наелектризованих і неелектризованих тіл. А у ролі розрядів – певні одержимості. Такі-от, як бажання вполювати, не зважаючи ні на що, полярну лисицю.
В пастці під кригою за захопливими розмовами мине чимало часу, поки мисливець розгадає підступний задум. Песець – не песець, а одержима злим духом істота, яку до мисливця скерували обидники. Тоді він ще раз вб’є тварину, оббілує її, начепить на себе хутро (величенька лисиця, еге ж, бо мисливець – невисокий, але кремезний). Сам перетвориться на песця, і розриваючи сильними лапами кригу, вибереться на поверхню. Той, хто вбиває чудовисько, стає чудовиськом. Той, хто продає душу дияволу, стане його слугою. Ці мотиви теж доста відомі, зокрема, і Сйону, а працює він з тим давно відомим тонко. Наприклад: «Чи достатньо вона зосереджена, щоби берегтися? Чи скерувала всі свої думки на загрозу – і тим самим впустила його у власну душу? Чи вона не дбає, аби тримати його на відстані від себе?» (вона з цитати – це лисиця, він – це мисливець). А далі продовження: «Чи може людина отримати подумки знак від песця?» (і от уже він – це песець, і вона – це людина).
В цьому сюжеті – суцільні лакуни насправді. Зрештою, пряма мова звучить тільки в розмові про електрику, в розмові навмисне недоречній і безглуздій. Такі фабульні і мовні лакуни свідчать в сучасній прозі хіба про дві психологічні «таємниці» героїв. Герої або щось замовчують, або про щось відмовчуються. Це різні мовчання: мовчання жертви і мовчання злочинця відповідно. Чому мисливець не чекає на порятунок? Є дуже просте пояснення: ніхто і не прийде. Священик полюбляє полювати на самоті, але справа не лише в цьому. Нам пояснять: він у цих краях єдиний має право полювати звіра з цінним хутром, з того і робить собі статки. Але мовчить Бальдр Скуґґасон про інший свій гріх, не про жадібність. І про його злочин більше розкаже другий, паралельний полюванню, сюжет в «Дитя землі».
Три дні у січні 1883 року, з 9-го до 11-го. А від 11 до 17 січня мисливець перебуває під льодовиком. Навіщо в казці-притчі про полювання на песця треба чітко вказати дати, коли та подія відбулася?
Насамперед очевидне: щоб не пропустити конче важливі флешбеки. Перший: 8 січня, день напередодні полювання, коли померла молода жінка Хавдіс Йонсдоттір, яку всі звали Абба. Похороном опікуються двоє, той самий мисливець-священик і травник Фрідрік. Кажуть весь час, що Абба належала (саме так!) травнику. І другий епізод із минулого: 18 квітня 1868-го, коли на мисі Рейк’янес розбився голландський корабель, і в пригоді врятувалася чотирнадцятирічна дівчина з синдромом Дауна. Вона більше двох років була ув’язнена на судні для сексуальних потреб команди. Нею взявся опікуватися травник, який щиро її полюбив.
Долі цих трьох: травника, Абби і священика міцно пов’язані. Як саме, ми дізнаємося тільки в останній частині повісті, яка для наочності навіть відокремлена в часі, бо розказує про події через чотири місяці по смерті Абби. Це до-самого-фіналу-очікування – що ж пов’язує двох чоловіків, головних героїв? – і творить інтригу в повісті (не розкажу, в чому там справа, чесно). Таке танго весь час сюжет в «Дитя землі» і танцює: крок вперед – два назад, і до самого кінця книжки історія не складається. Та і взагалі, тут не одна та історія.
Припустимо: священик під кригою збожеволів, і така була його розплата за гріхи. І тоді перед нами книжка про те, як історично формувалося і змінювалося наше ставлення до Інших. Інших-серед-нас, таких, як люди з особливими потребами. Та геть Чужих, – таких, як тварини. Тобто, почитаємо «Дитя землі» як омаж гуманістичній прозі ХІХ ст., під яку повість Сйона і стилізована.
В ієрархії цінностей, якими керується гуманізм, людське життя посідає вищу сходинку. Всім нелюдським можна пожертвувати, отже. Всім, не схожим на людське у звичних наших уявленнях, зрештою, так само. І буде то злочинна жертва чи сакральна жертва – по суті неважливо: кров уже пролилася.
Світ у повісті ми бачимо з перспективи: мисливця, травника і трішки на початку (наче для контрасту) – песця. Абба тут не говорить, і не тому, що мертва. Дівчина не надається до спілкування тією мовою, до якої ми звикли. Вона творить власну, яку здатен зрозуміти хіба травник (як йому здається, бо він уклав такий собі подвійний словник: з мови Абби – на мову людей, і перевірити, чи не помилився, ми не можемо). Прозоре послання: історії розказують ті, хто має на це право. Бути позбавленим влади у світі Сйона – значить, не вміти розказати свою історію. Моменти, коли священик чогось нам не договорює, – це якраз моменти, коли він втрачає контроль над обставинами і, власне, над своїм життям. Коли стає сам собі іншим, коротше.
«Дитя землі» має, зокрема, сильним соціальний контекст: Сйон міркує про способи іншувати. Хоч він і переносить дію повісті у ХІХ ст., але направду ті способи актуальні і в ХХІ ст.
Зверну увагу: в сюжеті є одна звірина, яка може бути і злим духом, та четверо людей: можновладні лікар і священик (вершина соціальної ієрархії), хвора жінка (її остання сходинка) і є ще тут чоловік-слуга, який працює на священика і закоханий у Аббу, він розумово неповноцінний (проміжні стани). «Дитя землі» має підзаголовок: «Легенда». Ця необов’язкова вказівка є способом автора підтримати своїх нестатутних героїв. Так, ми бачимо світ священика і травника, але насправді це – світ особливих Абби і прислужника. Легенди і казки – це той тип говоріння, в якому безправні отримують силу вільного висловлювання, така собі «неофіційна версія» літератури.
Слухати голоси Інших – перфектна навичка доброго письменника, здатного відчитувати «приховані сюжети» в реальному житті. І тут одна заковика: песець в книжці Сйона має свою точку зору, а особливі люди – ні. Отже, тут тварина – Інше, а дівчина даун – уже Чуже.
Зрештою, уже перша згадка про Аббу – це не просто дегуманізація, а повне уречевлення: «Привіт, я прийшов по мертву шинку, слухайте мене, я прийшов по мертву свинку, ага, сюди, ага, туди, ти, ні, дайте мені мертву бджінку...». Це той недоумкуватий слуга священика намагається повідомити, що прийшов за тілом мертвої жінки для поховання.
У такий спосіб Сйон не дає нам забути, що пише про ХІХ ст., коли синдром Дауна тільки-но був зафіксований (і то у вельми ксенофобний спосіб, бо таких дітей вважали «пато-відголосками» азіатських контактів десь в генеалогічному древі білих проділь). А в Ісландії довго-довго, – нагадає автор «Дитя землі», – таких дітей просто убивали відразу після народження. Сучасний читач тішиться власним прогресом на ниві суто людських чеснот. Сйон сучасному читачу люто лестить. І тут приходить час блакитного песця. Людина, переконана в тому, що вона – вінець природи і улюблене дитя Бога (читай: Землі), здатна вижити, перетворившись на звіра. Власне, посунувшись в тій хибні ієрархії гуманізму у самий низ. Людина Сйона безсильна не тільки перед випадковостями, а й перед законами цього світу. Прикинься каменем, прикинься снігом, прикинься песцем. І не факт, що вцілієш навіть за таких умов.
Припустимо: священика під льодовиком таки відвідав злий дух, аби здійснити помсту, для котрої його ангажувала інша людина. І тоді перед нами «чорна» романтична казка. Щось між Гансом-Християном Андерсеном і Вільгельмом Кауфом; а відсилки до літературних казок у Сйона не менш рясні, ніж до психологічної прози. (Сйон активує чимало романтичних творів – він Байрона до Шуберта, бо його травник пройшов у свій час фазу поета-романтика; але з тими відсилками треба бути обережними: переважно вони саркастичні; сучасний автор свідомий, з чим саме його прозу будуть порівнювати, і працює на випередження).
Песець той – це стефніварґ, зачарована тварина-шкідник. Превелебний певен: чудовисько підіслав його старший брат. Заздрить просто, вискочка: вивчився десь там у Копенгагені, повернуся начальником у Фіорді, всі його люблять і поважають, а от їхня мати-вдова живе з ним, простим священиком (і спадок батька прихопила). Це версія Бальдура.
Може бути, що песець – втілення померлої Абби, у якої є причини ображатися на Бальдура. Вона близька до «тонкого світу». Там буде момент, коли травник спробує розказати історію Абби як сюжет про перетворення гидкого каченяти на прекрасного лебедя (ясно про яку ремінісценцію ідеться). Лебідь як символ, пов'язаний одночасно зі стихіями води і землі, тож означує перехідні стани душі. Ще один момент: зустріч травника і Абби та початок їхньої любові припадає на свято Середини Літа. Це скандинавське Купала – містерії, пов’язані не тільки з родючістю, а й насамперед з вогнем. І таке: Абба колекціонує пташині пера, з цим альбомом її і поховають. Вода, земля, повітря, вогонь – жінка втілює в собі всі чотири стихії. Чим претендує на звання потойбічної істоти. Між тим, вона і сама є таким собі стефніварґом. Вона – буквальна власність травника, знепотрібнілий «аватар» його романтичних поривів. Після того, як Аббу звільнили з секс-полону, вона, схоже, народила і убила немовля. За таке злочинницю карали і продавали «з молотка». Ну і нарешті, в ніч смерті Абби травник-хазяїн бачить уві сні синього песця. Тож що, це Абба-чужинка вбила священика?
Гадаю, ні, не вона. Коли в такі короткій прозі і в такому концентрованому письмі, як у Сйона, двічі вирине та сама репліка, ще й чужою мовою, вона не може нічого не означати. «N’est-ce pas?», – закінчить свій монолог про електрику песець. Так само закінчить свою розповідь про Аббу травник. Хто наслав песця на мисливця, ясно. Чи був він в тому правий?.. Зрештою, те викривальне французьке питання «чи не так?» – не дарма ж таки питання.
Все, що їдять герої Сйона, має кислий присмак. Щоб ми змогли відчути кисле на смак, має відбутися процес дисоціації кислот. Тобто, щось першопочатково цілісне (молекулярний комплекс) мусить розпастися на складові (молекулярні елементи), що починають між собою конкурувати (метафора №3). Як розпадається слово «диявол» на невинні позірно імена песця і мисливця. Як розпадається на психологічну прозу, емблематичну прозу, гуманістичну прозу і містичну прозу невинна позірно казка Сйона. А ще, коли концентрація кислого в якійсь ставі перевищує межі, ми буквально і фізично не здатні оцінити і відчути будь-який інший смак. Сучасна ісландська проза, здається, має всі потенції травмувати читацькі рецептори (і то – дуже добра новина).
30.05.2018