Як се було за старого Українського Правительства, так і до нового приїзджають делєґації від ріжних повітів, ґубернїй і цїлих країв з проханнєм прилучити їх до Української Держави. З сього приводу скажемо кілька слів про справу меж України.
Державні межі України визначують національно-полїтичні, економічно-торговельні й ґеоґрафічно-мілїтарні огляди, одначе з тим застереженнєм, щоб Українська Держава лишила ся національною державою, а не стала державою національностей.
Під національно-полїтичним оглядом Українська Держава повинна зібрати всї українські землї з виїмкою тих, що лишать ся при Австро-Угорщинї, розумієть ся, останнї в безпосереднїм звязку з австро-угорською державою, а під нїякою умовою не входячи в жадну звязь з Польщею. Західня межа визначена в берестейськім мировім договорі й до нїяких змін не можна допустити. Ті північні й полудневі частини Бесарабії по Дунай, котрі мають абсолютну або релятивну українську більшість, мусять припасти Українї в недалеких мирових переговорах, до яких саме запросила її Румунїя. Всякими силами повинно довести Українське Правительство, щоб Крим знайшов ся яко автономна країна в рямках Української Держави. Україна не може бути позбавлена одинокого порту для воєнної фльоти, який може мати, а саме Севастополя. Теперішню недбалість під сим оглядом прийшло ся-б пізнїйше відпокутувати проливом рік крови в довголїтнїх війнах. Думаємо, що також твердо постоїть Українське Правительство в мирових переговорах з Великоросісю при своїй позиції, що чорноморська фльота се фльота Української Держави.
Нa Кубанщинї викликало большевицьке пануваннє страшне невдоволеннє, яке росте з кождим днем і готове вилити ся в загальний вибух. Українське населеннє Кубанщини мріє про визволеннє братнїми військами України з страшного большевицького гнету. З приєднаннєм Кубанщини до України дістала-б Україна в продовженню Чорного моря знову природну межу в Кавказї.
Між делєґаціями, що зявили ся у нового Правительства з проханнєм приєднання до Української Держави, є й делєґація від донських козаків. Уже перепис 1897 р. нарахував на Донщинї 36% українського населення. Але від тодї минуло 21 років і за сей час не уставала українська кольонїзація на південний схід в бік Волги й Каспійського моря. І з певністю можна сьогоднї сказати, що сей процент мусїв піднести ся дуже значно так, що коли Українцї не мають на Донщинї абсолютної, то певно мають релятивну більшість. Серед населення Донщини, де крім Українцїв живуть Москалї й кавказьке племя Калмиків, не тільки релятивну більшість мають Українцї, але й під господарським оглядом творять вони найздатнїйший елємент. Завдяки витривалій працї українського селянина поволї перемінюють ся південно-східні стени в культурний край. Своєю працею випирай український селянин автохтонів — Калмиків на схід і щораз більше посуває в тім напрямі національну територію. Тому є спільний інтерес в Української Держави й Донщини зєднати ся разом, а проханнє делєґації від донських козаків є дїйсним висловом бажання як не всього, то більшости населення території донських козаків. Инакше й не може бути, коли зважити, що Донщина звязана з Україною й ґеоґрафічно річкою Донцем, Доном і Азовським морем, й економічно, бо частина донецького камяновугільного басейну адмінїстративно належить до Донщини.
Через прилученнє Донщини до Української Держави побільшила ся-б остання о 200.000 квадратових кільометрів. Ся країна слабо заселена, бо на кождий квадратовий кільометер припадає там усього 16 душ. Коли взяти під увагу перелюдненнє українського центру (канівський повіт напр. має густоту людности 104 на квадратовий кільометер), — зауважує з сього приводу справедливо київське "Відродження, — велику надвишку земельного пролєтаріяту України можна ужити при розумній аґрарній полїтицї для кольонїзації південно-східнїх степів і тим самим для піднесення продукційних сил держави. З другого боку прилученнє Донщини упорядкувало-б до деякої міри відносини на південнім сходї й усунуло-б можливість нападу на Українську Державу зі сходу.
Взагалї при проведенню меж між Українською Державою і Великоросією треба подбати, щоб нїякі більші українські острови не лишили ся поза межами Української Держави. І коли на півночі при розмеженню від Білоруської Народньої Республики можна, спираючися в головнім на етноґрафічний принцип, нарушити його тільки з державно-економічно-стратеґічних причин, на сходї, де скольонїзовано степи у великій мірі і працею української кольонїзації, претенсії Української Держави повинні бути без порівнання більші. До сходу має однакове право й Україна поруч з Великоросією. Використати се право в такім обсязї, щоб не перепинив ся культурний похід українського народу на схід і полудне, се велике завданнє теперішнього Українського Правительства. В таких своїх домаганнях Українське Правительство повинно найти як найенерґічнїйшу поміч дипльоматії осереднїх держав, котра свідома того, на які страшні небезпеки наражена буде Українська Держава з боку Великоросії, коли вона не буде сильною, здатною до життя і добре забезпеченою перед траґічним повтореннєм чогось, що нагадувало-б переяславську умову України з Москвою, умову, яка запропастила для національного, культурного й полїтичного життя України звиш півтретя сотки лїт. Зрештою тільки сильна й велика Українська Держава, котра стане помостом між західньою Европою і Азією в східнїм і полудневім напрямі, грізна для Польщі, небезпечна для Великоросії, не заведе тих надїй, які покладають на неї хрестні батьки.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
19.05.1918