Так собі!

["Так собі!" пок. Гребінки. "Так собі в жизни галицких Русинів. Цїнник Народної торговлї і карта їди на руских вечерках. Бесїда декотрих Русинін "високо"-поставлених. Легка вдоволність Русинів. Парадюцтво на Руси. Доспіхи новочасні в дїлах шкільних для галицкої Руси. Обхід ювілея папи. Роззвук на тім обходї, викликаний декотрими "знаменитостями". Сумнївість пожертвованя тих образливих "знаменитостей" для самої справи католицкої. Демократизм Русинів. Нові гроші. Як имовірно назве рускій люд найнизшу єдиницю нової стопи монетарної? Пан Микита Микитович Сановитий. Втора городска церков у Львові. Поїздка Русинів в Рим. Задача рускої депутації]

Покійник Гребінка — земля єму пером! — зладив було р. 1841 збірник літературний "Ластівка", в котрім передне слово надписав: "Так собі до земляків". Тоє "так собі" єсть дїйстно в своїм родї одборне. Не сподобалось оно лише нашим твердоруским ортоґрафам. " Гдѣ подлежащеє, гдѣ сказуємоє" въ тімъ "такъ собі"! — питали твердорускі голови заклопотані призабуваючи в своїй учености, що можуть бути положеня і безпідметові. Та цур им! тим ортоґрафічним знаменитостям, як би зачав по ихньому розглагольствувати і розбирати, так мав би приятну роботу пересипувати пусте в порожне, а тут бачите нїколи! Струя житя пливе своїм током, филя жене за филею беззупинно, безворотно... бережись, щоб не попасти в вир, у крутїж бездонну, а то пропадеш без слїду... Та все-ж роздумуючи над нашою долею, признати мусить, що у нас на галицкій Руси все дїє ся: "так собі!" — а той "так собі" єсть для нас Русинив так примітне, як фаталізм мусулманииа... "Так собі!" не вяже нас нїякими приємами, тож можемо говорити вигідно "так собі", мішаючи всякі справи дрібнїйші і важні pеle-mele, так, як то і в дїйстнім житю мішає ся одно з другим.

Дістали-сьмо "Цїнник товарів" Народної Торговлї, институції для нас дуже важної, котрій желаємо як найлучшого розвитку. Певно, що окрім одвітної управи в первім ряду до розвитку торговлї належать добрі товари; та руска публика має право від "Торговлї" жадати і ще де-чого иншого. Переглядаємо "Цїнник" і чудуємо ся по-трохи. Именно не знаємо, чом рускими буквами не мож написати Чиньскій, Шмидт, рівно-ж не знаємо чом напечатано "грисик", коли наши люде говорять "ґрисочки", "сирки" місто сирцї, "мигдали" місто микдали, горівка "jarzębiak", так як би се штучно утворене слово не мож заступити руским "орябник", "орябівка", "кридка" місто крейдка; не знаємо також, чому усувати людом уживане слово кистки а заводити "пензлї", "баволна" місто бавовна, за полоч; "шиделка" [!] місто шильця, "миделка" [!] місто мильця. Давнїйше то ще печатано "рисїки" се-б то писчики. Надїємо ся, що слїдуючій цїнник під зглядом язиковим стараннїйше буде зложений.

Подивімося на карту їди на руских вечерках, а знов примітні знайдем річи. "Кавьор" місто кавяр, біґос [нїм. Beguss] місто зрущеної форми бікус, "чомбер" місто похребтина, "пончки" місто пампушки, "льоди" місто морожене, мороз.

Все то річи сповидно дрібні, та дрібницї тії вникають в масу і причиняють ся на свій пай до утворюваня язичья. Та що тут балакати так богато, — звістно, наш язик розвиває ся "так собі!"

На зібранях публичних прислухуємось, як говорять декотрі "високо"-поставлені Русини і дїйстно здвигаєм раменами: ледви розібрати, що то бесїда руска. Вспокоюють нас другі притомні Русини: Е, він з-під Перемишля! той знов з Лемківщини, той з гір — і видимо, що всїм тото оправданє вистарчає... Русини, то нарід найпокірливійшій в світї, чим небудь-вдоволений, даючій ся зацитькати чим-небудь так як дитина. Чи у Поляків н. пр. оправдали би кого, єсли б калїчив польскій язик тому, що з Мазурів або з Познаньщини?... Та у Русинів єсть так мало почувствованя гордости національної, і так богато лїности, що навіть люде з интеліґенції уважають себе зовсїм оправданими, що не навчились по руски, тому, що родились під Перемишлем... Та власне Перемишляки, Лемки, Бойки... можуть рускої літературної річи, яко питоменної, до свої мicцeвиx нарічій дуже зближеної, навчити ся дуже легко, трохи не забавкою, а в кождім разї лекше нїж н. нр. родовитий Поляк або Нїмець. Та до тої науки треба охоти і повного почувствованя народного — а того, того власне хибує!

Загал рускій ремствує на "Русинів від паради", а таки сам плекає своїм потуранєм не мало "парадюків". Один з таких "високо"-поставлених "парадюків" на провінції, котрий руску бесїду ковірить до неможливости [він бачите, родив ся на Поділю, а в єго околици, по запевненям самого-ж совітника, нарід говорить "нечисто",— пан совітник же дома не вживає рускої бесїди, а виїмково лиш на парадах калїчить по руски), учувши раз на розправі судовій з уст селянина: "я прийшов до хати, а жінка лежить горілиць" — cкипiв благородним жаром: "Jakie lice? со za lice? а przedtem nie mówiłeś nic o licach!" і доперва притомні свідки, жидики, витолкували пану совітники значінє тих для него "неудобопонимаємих", мабуть також "нечистих" слів!

Рускій загал повинен парадюків, байдужих для руских дїл у всїх напрямах, а жадних блестїти, карати погордою, бо на тото они вповнї заслугують. То порохняки, що сплинули на каламутній водї наших бідолашних обставин, порохняки, котій в инших здоровійших обставинах зoвcїм були би незамітні. То пародюцке бовваньство єсть дїйстною язвою на Руси, бо укріпляє в певних кругах тоту гадку, що льояльним може бути лише Русин гнилої вдачі парадюків. Правительство і доси не виробило собі різкого, опредїленого понятя о руских дїлax, і доси ще не понимає, що льояльність з руским народовством може ити поруч, а правительство в интересї держави повинно чисто-народним руским змаганям всякими силами підпомагати. Півсередниками однакож не доведе ся нї до чого — а то все у нас в Австрії беруть справу руску "так собі", місто, щоб єї поладити так, як се требує интерес держави австрійскої. Правда, незвані політикомани в крикуньских своїх ґазетах кидають нам наругу в очи: "Попробуйте бути нельояльними" — та яко австрійскі патріоти ми болїємо, що Русинів трактують "так собі", бо відомо нам, що нарід рускій має пословицю: "Таке бодай-здоров, яке помагай-Бі'!"

А доспіхи новочасні в дїлах шкільних? Що то за толки, що за надїї були ще недавно! Ге-ге! самі здорові знаєте! Аж тут великого страху нема! Полагоджено ту справу "так собі"! Така випала доля! Инакше годї! Es wür' zu schön gewesen!..

Ювілей папи Льва XIII. обходили Русини львівскі дня 7 ст. ст. лютого величаво. Та й тут був роззвук неприятний. Русини другим разом най добре тямлять, як поважати "знаменитости", най готують заздалегідь крісла хоч-би стрічками і цвітами перевити, щоб кождий бачив, що то щось "непросте" — а то в послїдній хвили вносять спізнившим ся гостям звичайні крісла, та приміщують десь позад і ображають "знаменитости", котрим прецї зовсїм не слїд мріти подальше на невиднїйшім місци, хоч-би побіч сидїли і найчестнїйші люде. Нїчого казати, таки втяли наші до гапликів, аж пальцї знати... То-ж і вчинилась рвія. Наварили-ж вам бікусу, наварили обурені "знаменитости" і залюбки відгрівали єго в різних дроґеріях се-б то редакціях декотрих ґазет, де спеціяльно мішають їдь роздору і ненависти межи братними народностями. За вашу неуважливість от вам і покута! Та мабуть замітите, що тоє не посвідчає о великій ревности католицкій тих образливих "достойників", коли при такім празнику, як обхід ювілейний папи, памятали радше про догодженє власній амбіції, нїж про звеличанє самого празника, та й що не богато мож надїятись від них для католицизму, коли навіть такої дрібної, майже зеру рівняючої ся жертви, як сидїнє на кріслї подальше yмiщeнім не могли на собі перенести, — та я на той заміт нічого не одвічу, а то мене порікати-муть, що я що..., щоби що... не то що... або що... а щоб мене не знати що!... Я, знаєте, говорю лише "так собі"! В кождім случаю патріотизм і католицизм декотрих панів дорого несе... як хочеш купити, то заплати добре, а навіть не торкай, коли не купиш. Як що не кажи, ми Русини вже значно поступили наперед: не лиш у наших сусїдів, тепер і у нас єсть вже люде, у котрих "за гріш амуніції, а за десять амбіції", одним словом: маємо готовий матеріял на шляхту, хоть і не з шляхотних...

От тобі й на! забаглось шляхти... я-ж призабув, що Русини елємент демократичний... Також у мене нїт сїяючих дипльомів, анї достатків величних, тож і я вам демократ [здїлайте милость: тілько не "демокрад"!] та мабуть всї Русини демократи, як-раз. Хоть таки оно часом невиразно якось. От недавно, було, дружбував я в однім священичім домі. На весїлю було гостей богато, гостина руска, сердечна. Забава йшла охочо. Тут і там ведено також річ поважнїйшу: декотрі из щирих наших людей говорили про наші потреби і недостатки. Я замітив недостачу книжок для люду про раціональне господарство і жалкував об сїм, що у нас нїт фахових економів т. є. таких, котрі-б мали не лишень теоретичні студії, але і практику. І треба-ж, що в саму ту пору підмостив ся до мене ново-прибувшій гість, Русин, бачу урядник девятой ранґи... та й менї представляє ся — а тут вам музика гуде, реве, завиває, так добре не розбереш, що тобі говорять, та менї на лихо та на глум причулось, що мій новий познакомець представляє ся менї яко оконом. Так я зрадївши і питаю єго: "То ви оконом? дуже мене тїшить!" Не здумаєте, як глубоко я вразив Русина-демократа, урядника девятої ранґи. Він подивив ся на мене сторч і вже бочив ся все від мене, бо я єго страшно обидив моїм безвинним питанєм. Сей бо "демократ" зрозумів мене, що я єго мав за "оконома" т. є. за офіціяліста двірского і не міг менї того простити в своїм демократичнім серци. Добрячій "демократ" і не подумав мабуть, що з грецкого взяте слово "оконом" означає властиво чоловіка занимаючого ся дослїдом законів або прав господарства, що про тоє оконом може бути ученим доктором, а навіть знаменитостью европейскою, що впрочім і оконом-офіціяліст, єсли єсть честньім чоловіком, заслугує на поважанє. Оттак, бачите, у Русинів подекуди і демократизм "так собі"!

Дістали-сьмо новину: нові гроші. Хоть золотих десять- і двацять-коронівок лише в канторах мож добути і то за певною доплатою, так втїшає ся око Львовянина новою мідяною і ніклевою монетою, котру вже видають в ц. к. касї головній. Та бачте: "ну! вот уже на первом шагу — затрудненє" як казав, було, пок. Зубрицкій в своїй "Исторії". Як назвати найнизшу єдиницю нової стопи монетарної? Поляки вже заздалегідь про те думали, а навіть академія наук в Кракові застановлялась над тим питанєм. В кождім разї свідчить се о похвальнім дбаню Поляків про чистоту свого язика. Хоть і виявив ся тут певний розлад. В Кракові згодились на halerz, бо і дїйстно виходить така спольщена форма слова Heller [подібно Teller=talerz]. Та Полякам львівским, котрі нїгде правди дїти, під взглядом язиковим підлягають русчинї, отож що-до чистоти польского язика менше можуть бути міродайними, — не подобає ся згадане слово і предкладають назву grosz, котра однакож означає що иншого. А також і heler єсть живцем з нїмецкого взяте, а згодом-перегодом в устах польского люду таки перетворить ся на "halerz". У рускої интеліґенції сим разом нема тої ревности і того спору, бо нема — того житя. "Дѣло" вводить на Heller слово "сотик", а міг би бути також "шаг, шажок". Оно не зле, та ледви чи удержить ся між руским людом, котрий по-найбільше чуючи від жидів-торгашів "Heller" не журити-месь про всякі учені виводи а по своєму переробить єгo мабуть на "галяр", а місцево на "гараль", "гарілька", "галїрка". От саме стрів я пана Микиту Микитовича Сатовитого та й питаю, як би він назвав галяр, та добродїй сей, пускаючи густі клуби диму з рота, й каже:

"То мене нїц не обходить; коби лише мав цїлу дїлетку, та не галярів, а самих золотих двацять-коронівок, а галяр тьфу!" — "Вибачайте! — я єму — таж галяр рідний батько двацять-коронівки". — "Ет! фільософствуєте у мене галяр нїц не значить!" сказав пан Микита на прощанє, окидаючи мене поглядом, мов: "Ой, ти брудна, матеріяльна людино!" — Що-ж робити? поступ у нас: не в одного амуніції в кешени за галяр, а видатків, примх і гордощів за таляр!.. Велике, знаєте, панство та на малі гроші. Суне, суне пан Микита — та на хребтї незаплачена свита! Та все-ж здає ся менї, що ощадність не таке то пусте дїло, та ще у таких бідних-біденних Русинів, а в брудність скорше той впаде, що живучи над стан, позичає в других на вічне відданє... Та я се лише тихцем кажу "так собі"!

Виринає перед нашими очима втора городска церков. Що-раз то красше і виразнїйше зиачить ся єї будова; а позираєм на мури, з котрих повстає церков "мов з попелу феникс" довше нїж сорок років, бо-ж монарх наш єще 18 жовтня 1851 р. поклав угольний камінь під Дім народний... Поважливо, поважливо увихають ся наші Русини; як що, а спішности і поквапности им і ворог не закине. За яких вісїм років може сподобить нас Господь по великій милости своїй побачити окінчене дїло і почути в новім храмі божім голосну піснь руску... може, може... Тогдї буде ся хороша, хоть в порівнаню з домами божими в більших містах в Европі не велика церков, в своїм родї особливостью, бо будовано єї через цїле півстолїтя. А Русини львівскі можуть на нїй умістити таку пропамятну напись: Создавахомъ сей храмъ Божий, труждаахомъ ся и печаахомь ся о зданіи церкве лѣтъ пятьдесятъ и совершихомъ трудноє дѣло тщаниемь великимѣ. Не знаю, чи найде ся на цїлім шару земнім другій такій случай. Та цитьте і нїкому не кажіте, хиба лиш "так собі"!

Бачили-сьмо оправу Євангелія, котре мають рускі паломники до Риму завезти в дарі папі Льву XIII., і мусим заявити повне узнанє і композиції і виконаню. Наближаєсь хвиля, коли то відпоручники тяжко оклеветаного і пришибленого народа мають поклонитись голові католицкої церкви і заявити в имени того ж народа вірність для тої церкви. Най же-ж відпоручники тії не обмежать ся лише на самім поклоненю і вираженю преданности, але най також представлять всї наші відношеня в дїйстнім світлї. Реліґія єсть божественна, та єсть она добром людей і за-для того мусить оболїкати ся в певні форми — обряди. Коли народність єсть дїлом божим, то яко таке не противить ся реліґії, навпак, повинна з нею тїсно вязати ся. Отже треба представити наслїдникови престола св. Петра, що наш обряд тїсно звязаний з нашою народностью. Рускій нарід любить і почитає рускій обряд. То-ж в интересї католицизму єсть піднести повагу того-ж обряду. Про тоє має бути дїйстна опіка тому обрядови против всїм посягам і навітам неприязним, щоби наш обряд засїяв гідно межи другими обрядами католицкими, а не лише животїв "так собі"...

Рускій депутації слїдує предложити в Римі отверто наше положенє, всї наші потреби, желаня і страданя та натиск покласти на тоє, що "так собі" може зродити лише "так собі", бо рускій нарід правда терпенний, але таки нерадно, а тепер навіть неможливо і шкідно показувати єму грушки на вербі, та жадати, щоби він все сидїв мовчки призадуманий "так собі". Скривати правду і дїйстність положеня може лише чоловік короткозорий або злорадий. Правдивий патріот, католик з переконаня, виявить свою гадку твердо і опредїлено. Сама идея божественна не потеряє нїчого, коли облече ся в різнобарві шати, а засїяє світло і велично. Для самого Риму буде се превеликої ваги, коли узглядняючи всї справедливі жаданя Русинів піднесе рускій обряд, а в книзї на картинї, де записана Русь галицка, вичеркне до тепер виднїючі слова: "так собі"...

[Дѣло]