Громадянська економіка: рецепт на щастя

 

Професор Стефано Замані (Stefano Zamagni) –  автор та співавтор книг з економіки, які є бестселерами у професійному колі читачів. Був членом Виконавчого комітету Асоціації міжнародної економіки (1989-1999) та Наглядової ради Папської Академії соціальних наук. З 1991 року входить до Папської ради з питань справедливості та миру. Також є членом Академії наук Мілана, Академії наук Болонського та Академії наук Модена, співробітником Нью-Йоркської академії наук, Нью-Йорк.

У лекції  “Contemporary Economic Challenges and Civil Economics”, яку Стефано Замані прочитав у Львові перед студентами УКУ, професор пояснив, чому економіка як царство засобів  без взаємодії з політикою (царством відповідей) та етикою (царством цінностей) – це катастрофа.

 

У сучасному світі є дві основні економічні парадигми, що в особливий спосіб окреслюють нашу реальність. Якщо ми говоримо про економічну парадигму, ми вказуємо, зокрема, на певну економічну даність. Отож, ми можемо виділити так звану «політекономію» (political economy) і  громадянську економіку (civil economy), які між собою конкурують. Раніше перед розпадом радянського блоку була ще марксистська парадигма, яка сьогодні уже не існує.

 

Спробуємо охарактеризувати ці дві економічні візії. Наше знайомство з політекономією можна розпочинати з 1776 року, коли вийшла друком фундаментальна праця Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations). Всесвітньовідомого шотландця можна вважати «батьком політекономії». За двадцять років до цього, у 1753-му, у Неаполі економіка була затверджена як наукова дисципліна, а Антоніо Дженовезі (Antonio Genovesi) ідейний засновник громадянської економіки, став професором кафедри політичної економії у місцевому університеті. Сьогодні його ім’я не надто відоме поза межами Італії. Його книжка «Уроки про комерцію, або Громадянська економіка» (Lezioni di Commercio o sia d'Economia civile), з історичної точки зору, була вершиною італійського Просвітництва.

 

Political economy VS Civil economy

 

Для того щоб зрозуміти, як функціонують ці економічні парадигми, слід з’ясувати їхні принципові розбіжності. Розпочнемо із так званої антропологічної відмінності або ж дискурсу про людське буття. Антропологічним принципом політекономії є твердження із «Левіафана» Томаса Гоббса – homo homini lupus est (людина людині вовк). Це означає, що відносини між людьми перманентно перебувають у площині конкуренції, а інша людина завжди є загрозою для мене. Тому нам не слід довіряти одне одному, найважливіше – це захищати себе від агресії собі подібних. З іншого боку, на першій сторінці праці Дженовезі ми знаходимо абсолютно протилежне твердження homo homini natura amicus (людина за своєю природою друг іншій людині). Потенційно ми є друзями одне одного, тому головною позицією парадигми громадянської економіки є позитивне ставлення до людської природи. У цій точці є їхня перша головна відмінність.

 

 

Друга – це епістемологічна. Політекономія дотримується так званого NOMA принципу (з англ. Non-overlapping magisteria – «вчення, що не накладаються»), Згідно з цим принципом, наша реальність сформована сферами Етики, Політики та Економіки, яким слід бути розділеними і які мусять існувати автономно одна від одної. Кожна сфера мусить стояти на своїх позиціях без потреби діалогу. Парадигма громадянської економіки, відповідно, наголошує на необхідності активної кореляції між трьома сферами. Якщо ми запитаємо сучасного економіста, «у чому полягає епістемологічне твердження економіки?», він вам відповість: «Економіка є наукою, що досліджує найкращі способи досягнення конкретних цілей». З іншого боку, якщо ви його також запитаєте, «як нам вирішити і послабити соціальні конфлікти?», то він дасть відповідь, що все залежить від наших зусиль. Іншими словами – Етика є царством цінностей, Політика царством відповідей, а Економіка царством засобів. Суть в тому, що економіка як наука має стояти на нейтральних позиціях без відчутної взаємодії з Політикою та Етикою, економістам слід шукати власний шлях для досягнення цілей. Помалу приходить усвідомлення того, що сепарація цих сфер є великою катастрофою, – і розуміння цього є дуже позитивною тенденцією.

 

 

 

Третя головна відмінність пов’язана із Telos – кінцевою метою чи фінальною ціллю парадигми. Telos політекономії полягає у максимізації суми індивідуальних благ (total good). В англійському варіанті цього терміну ключовим є слово total «тотальний». На відміну від цього, громадянська економіка прагне максимізації спільного блага (common good). Яка між цим різниця? Total good є загальною сумою індивідуальних благ. Спільне благо ж є результатом вкладення сил та засобів у сфери людського життя, якими зможуть користуватися усі громадяни. За логікою суми індивідуальних благ, немає необхідності у тому, щоб кожен отримав певну користь, адже важливою є сама максимізація власного добробуту – саме таку тенденцію ми спостерігаємо у сучасному світі. Фактично для кожного суспільства характерна наявність мізерного відсотка дуже багатих людей і величезна кількість бідних чи не дуже забезпечених. Бо якщо моїм завданням є тільки максимізація мого власного блага, я не звертатиму уваги на інші групи людей, що мають скрутне матеріальне становище. З іншого боку, логіка спільного блага прагне до задоволення потреб усього суспільства, а не тільки окремих індивідів. Індикатором суми індивідуальних благ є ВВП, який, фактично, і є цим total good. Проблема у тому, що ріст ВВП не гарантує покращення становища для усіх членів суспільства.

 

Концептуальним принципом політекономії є так званий «обмін еквівалентності» (exchange of equivalence) або ж «обмінна вартість» (exchange value). Іншим економічним підходом, що побутує у наших суспільствах, є принцип взаємності (principle of reciprocity). Ми не знайдемо цього терміну у жодній книжці з політекономії. В основі цих обох принципів лежать прямі відносини між людьми, і на перший погляд видається, що між ними немає помітної різниці. Проте це зовсім не так. В основі принципу «обміну еквівалентності» першочергово завжди присутній інтерес (я хочу вам продати будинок – у мене є інтерес, щоб його продати, у вас, щоб його у мене купити). «Обмін еквівалентності» передбачає необхідність обопільного інтересу. З іншого боку, «принцип взаємності» починається не з інтересу, а з дарунку (gift). Часто ми не помічаємо цієї «взаємності», навіть якщо ми використовуємо її в реальному житті. Коли я бачу, що мій друг у біді – я приходжу йому на допомогу. У мене є інтерес допомогти йому, але в сенсі дарунка через gratuitous, тобто добровільно. Ми відчуваємо потребу єдності із тим, хто страждає, для того, щоб допомогти йому побороти проблеми.

 

 

Інший аспект – принцип «обміну еквівалентності» власне базується на певній «еквівалентності». Ми продаємо комусь будинок і хочемо за це отримати той еквівалент, якого вартує цей будинок. У ринковій економіці цей «еквівалент» називається ціною чи вартістю. У свою чергу, принципом «взаємності» є пропорційність. Вперше про це сказав Арістотель. «Людина Б» отримує від «Людини А» щось, але може віддячити їй пропорційно до своїх можливостей. 

 

Третя річ – у принципі «взаємності» завжди є великий ризик «зради» чи «невзаємності», тому ці взаємини можуть бути доволі крихкими. Якщо ми порушуємо принцип «обміну еквівалентності», в одної із сторін є всі підстави для того, щоб нас покарати за невиконання чи несплату послуги чи товару. З іншого боку, ми не можемо притягнути до відповідальності людину, якщо за наш «дарунок» вона нічим не віддячила. Власне тому  у реальному житті «принцип взаємності» не надто поширений, адже людям важко сприймати «зраду» чи «невдячність».

 

Є три сфери, у яких «принцип еквівалентності» реально працює. Перша з них – це кооперативи, які були покликані стати певною альтернативою капіталістичній формі взаємовідносин. Друга – громадські організації, які, властиво, будують свою діяльність за принципом «взаємності». І нарешті – сім’я. 

 

 

За останні два століття мислителі і прихильники політекономії відсунули на маргінес принципи громадянської економіки. Видається, що цей факт значною мірою спричинив ті соціальні проблеми, перед якими стоять сьогодні наші суспільства. Кожен з нас вірить, що проблеми вирішуються тільки за принципом обміну еквівалентності, але це зовсім не так. Я не заперечую, що ця парадигма є важливою, але також мушу сказати, що принципи громадянської економіки мають добрий потенціал змінити на краще нашу соціально-економічну та політичну системи. Адже люди приходять до усвідомлення, що принципи політекономії не допоможуть їм вирішити їхні проблеми. На заваді цього стоять дві фундаментальні причини: глобалізація + четверта індустріальна революція (цифрова ера), що спричинилися до величезного росту нерівності у світі. Зрозуміло, що нерівність існувала завжди, проте я зосереджую увагу саме на її швидкому рості за останні 50 років. Вам відомо про коефіцієнт Джині (Gini coefficient). Джині був математиком і у 20 роках ХХ століття він винайшов статистичне мірило для кількісної оцінки відстані між бідними і багатими. У мене немає даних щодо України, але я впевнений, що за останні 20 років дистанція між різними соціальними групами тільки поглибилась. Проте в чому полягає парадокс? За останні 20 років ми помічаємо ріст ВВП, total good збільшується, проте поруч з цим росте і нерівність. Проблема в тому, що коли росте нерівність, ми втрачаємо демократію, а взамін отримуємо ріст популізму. Політекономія не здатна знайти ключі для вирішення цих викликів.

 

Другою причиною того, чому люди все більше цікавляться громадянською економікою, є так звана «парадигма щастя» (happiness paradigm). Теорія «парадоксу щастя» була напрацьована американським економістом Річардом Естерліном (Richard Easterlin) у 1974 році. Працюючи із емпіричними даними у США, він зумів спростувати стереотип про те, що все більше і більше збагачення робить нас щасливішими. Наше відчуття щастя зростає, якщо наші доходи тримаються на рівні середніх показників доходів в країні, але якщо вони значно перевищують ці показники, то це аж ніяк не робить нас щасливішими.

 

Цілком зрозуміло, що коли мої доходи зростають, то відповідно покращується моє матеріальне становище, але стабільне матеріальне становище аж ніяк не є тим самим, що і почуття щастя. Першим, хто про це говорив, був, звісна річ, Арістотель. Щастя – це завжди взаємовідносини між людьми, наш стосунок з матеріальним світом дає нам тільки певну корисність (utility). «Парадокс щастя» фактично показує нам, що парадигма політекономії продукує радше почуття нещастя. Людина живе для того, щоб бути щасливою. Чи мета людського життя полягає у накопиченні і максимізації матеріального – напевно, що ні. Практика показує, що коли нашим завданням є тільки примноження матеріального блага, то тим самим ми нівелюємо наше щастя.

 

Чому протягом останніх 25 років ми спостерігаємо все більше зацікавлення принципами громадянської економіки? На мою думку, саме через те, що ця парадигма має конкретні відповіді та інструменти, щоб протистояти глобальним викликам, – політекономія таких важелів уже не має.

 

 

Переклав з англійської та підготував до публікації Андрій ГРИНИХА

 

11.05.2018