"На крилах пісень". Твори Лесі Українки. У Львові 1893. Накладом авторки. Мала 8-ка 188 стор.
Сказав, було, один суворий критик такі різкі слова: "З поетами світ поводить ся жорстоко: без добрих може обійти ся, злих зовсїм не потребує". Трохи що так достоту. Именно теперішні часи також не дуже сприяють поезії. Тож і ми, хоть не заперечуєм ваги поезії взагалї, з неохотою взяли до рук книжицю в горі згадану. Правда, що авторка була нам подекуди звістна з поезій, печатаних в періодичних наших письмах — та все-ж побоювались ми, чи не випаде стрінутись нам з скучними переспівами старих, давно вже одпітих річей. Та, прочитавши сей збірник поезій (декотрі з них були вже перше оголошені а тепер перепечатані), з радостью заявити мусим, що авторка належить до ряду тих одарованих истот, про котрі великій поет каже:
Ich singe, wie der Vogel singt,
Der іn den Zweigen wohnet.
Недалекосяглі орлині крила розпростирають згадані пісни: се крильця любої пташини — жайворонка, що знимаєсь в блеску сонця в блакити по надзвичайну персть земляную і виливає срібнозвонкії пісеньки розрадованого серця, то знов ронить слизи печали над недолею рідного краю, над нуждою ближних, або виливає біль за-для власного горя. А все те оповите любим, за серце хватаючим висказом невинужденого слова, пливуче живою струєю дїйстно поетичної бесїди. На весну прислала авторка своїй матери-Українї той поетичний гостинчик, — пригорне-ж она єго радо, ті пахучі фіялочки, що рісно зацвили по довгій студеній зимі.
Правда, більшою частью мотиви пісень Лесї Українки не нові; але авторка уміє і таким пісням надати нову принадну форму і плїняє оттак читателя. Тим то милим, лелїючим звукам піcни дає слухач пірватись, мов призабуваючи, що предмет пісни давно вже єму знакомий [пр. "Конвалія" стор. 11.] Авторцї найлучше удали ся образцї з природи. Приміром "Подорож до моря", III. уступ, стор. 50:
Кpacó України — Подóля!
Розкинулось мило, недбало!
Здаєть ся, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Он де балочка весела,
В ній хороші красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті.
Коло сел стоять тополї,
Розмовляють з вітром в полї,
Хвилюють лани золотії,
Здаєть ся без краю — аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті мов стрічечки
Збігають ся до річечки.
Річка плине берег рвучи
Далї, далії по-під кручи...
Красо України — Подоля!
Розкинулось мило, недбало!
Здаєть ся, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!...
Гарний се образець [идилія]. Але всї образцї поетичні взяті з природи стають виразистішими і живійшими та сильнїйше зачіпають серце, коли виступають в них люде з своїми втїхами, жадобами, з своїм горем і смутком, або коли співець одвітно натякне про людску долю, про людскі змаганя. Така рефлєксія могла-б в данім примipі побудити і поострити братів з Подоля заколиханих до любого сну, бо — нїгде правди дїти — Подоляки в духовім зглядї по більшій части, так як их чудова країна, розкинулись собі також "мило недбало". Подібний заміт може стрінути і надобну впрочім пісеньку: "Вечірня година".
Дуже хороші суть декотрі вискази поетичні; збогачують они дїйстно язик питоменної поезії. Приміром на стр 8.:
Зорі, очи весняної ночи!
Зорі, темряви погляди ясні,
То лагідні, як очи дївочі,
То палкії мов світла прекрасні — і пр. або рондо на стор. 6.:
Соловейковий спів на веснї
Льєть ся в гаю, в зеленім розмаю,
Та пісень тих я чуть не здолаю,
І весняні квітки запашні
Не для мене розквітли у гаю;
Тії співи та квіти ясні
Наче казку дивну пригадаю
У снї!
Вільні співи, гучні, голосні
В ріднім краю я чути бажаю, —
Чую скрізь голосїня сумні!
Ох не вже в тобі, рідний мій краю,
Тільки й чують ся вільні піснї
У снї?
Повний співчутя для людскої недолї єсть стих "Вязень" [стор. 17.] В тюрмі сидить вязень самітний, вдрулений лихварями в тую темную нору. Сумно споглядає через крати. Аж тут замаячіли перед ним знакомі стати: то єго жінка молода улицею шла з дочкою-дитинкою. Зрадїв бідний вязень на хвилю, та відтак зажурив ся ще більше. Жінка підходить під крати, поздоровляє чоловіка. Маленька дївчинка, не понимаючи ваготи недолї, сміє ся до батька: "куку! куку! а де ти? тут татусю, возьми на руцї, поцїлуй Марусю!" Проймаюча картина! Зрушений батько цїлує рученята донї крізь крати, а мати проказує:
"радіє бідне...
Мале — єго ще лихо не діймає;
Вже другій день як хлїба в нас не має.
"В недїлю ще за той нещасний хлїб
Остатню худобу жид загріб,
Продав за довг остатнюю корову..."
Сплакнула нещасна жінка. Заквилила голодна дитина, просячи в неї хлїба. Прощаючись, жінка підсадила дитинку до віконця закратованого; батько, цїлуючи доню, дав їй скоринку свого невільницкого хлїба. У слїд за відходячими посилав свій журний погляд, доки зникнули єму з очей. Слез вже не проливав, лишень з охриплої груди вирвав ся стон: "На віщо ми побрали ся з тобою!"... Ревний сей розказ без всяких рефлєксій з сторони авторки сам промовляє до серця і займає душу з-глубока.
В поемі починаючій ся словами: "Коли втомлю ся я житям щоденним" представляє собі уява авторки щасливійшій світ в будущинї — по нашій думцї — занадто идеально, не правдиво. Безперечно прямує людскість до лучшої мети. Силкованя тії зазначують ся не від нинї. Пророки любови, цїлий світ обнимаючи по божественним словам Христа, промощують дорогу братолюбію. Богато улучшеній доконалось і за наших часів. Чи однакож можливий такій идилічний рай, якій мріє авторка? Чи людска уломна природа успіє витворити щось беззглядно совершенного? Чи пристрасти людскі зможуть зовсїм потухнути? Чи на тій падоли земній може запанувати щастє повсюдне? Нам се сумнївним видає ся. Опачний се висказ: "звало ся ученостью непевнеє блуканя". Чи змаганя людей присвячуючих ся науцї, хоть і благородних, та все таки людей т. є. истот уломних, несовершенних, скермовані до пізнаня правди, заслугують на таке погордливе слово? Мова така необачна, а навіть вредна для народу такого, як україньскій, далеко ще нерозвитого, а починаючого ся доперва розвивати. Місто провадити про "ученость — непевне блуканя" т. є. про похибки яких допускались і — за-для несовершенности людского ума — допускати- муть ся слїдителї правд в науцї, треба радше, піднїсши народ праведною освітою, заохочувати єго до честної, витревалої працї і до самодїльних дослїдів в загально-світовім змаганю знаня і науки. Тілько такій оклик: "наперед!" може бути хосенним для нашого народу.
Дуже хороші суть співаночки дитячі поміщені при кінци збірника. З тих найкрасші: "Мамо, иде вже зима" і "Тїш ся дитинко, поки ще маленька". Их лелїючій, мягкій голос і дібрані для призначеного віку слова родять милий злагід содержаня і форми. Закінчає збірник присвячена сестрі Оленї Зірцї "Веснянка", в котрій авторка поручає подрузї радість вінчати, а печаль лїчити пісню на веснї житя.
Становище своє сама зазначує молода поетка в стиху: "Мій шлях" стор. 16:
Я йду шляхом, піснї свої співаю;
Та не шукайте в них прорічої науки, —
Нї, голосу я гучного не маю!
Коли-ж хто слези лє з тяжкої муки, —
Скажу я: "разом плачмо брате мій!"
З його плачем я спів зєднаю свій.
Дальше каже: Коли-ж почую "співи гучні, вільні", воплем не мутити-му радости, а сховавши глубоко свій жаль радїти-му радостю других. Нових зірок не шукаю, бо знаю лише их три: братерство, рівність, волю. Як не доведеть ся менї на шляху, по котрім ступаю, стрінути чи терни, чи квіти барвисті —
Бажаю так скінчити я свій шлях
Як починала: з співом на устах.
(Конець буде.)
[Дѣло, 04.05.1893]
(Конець.)
Згадати ще нам випадає про форму пісень нами розгляданих. Що форма не без ваги, именно в поезії — се річ звістна. Тії часи збоченя безворотно вже минули, коли то лїність і неукість ставляла нехтованє всякої форми, а безобразність в поезії мов-би познакою ґеніяльности. Поезія окрім гідного содержаня требує і гідної форми: благородної душі в краснім тїлї. Що-до форми авторка приложила одвітного стараня і розвинула хорошу в тім зглядї розмаїтість. Находимо ріжнородні строфи, сонети, рондо, і пр. Рівно-ж і що до музикального елєменту пісень т. є міри стихової [метрум] та частоти і звучности римів находим вдоволяючу розличність. Тут приводимо деякі зразки ужитої авторкою міри.
а) Трохеї:
—v|—v|—v|—v
В час горячій полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
—v|—v|—v|—v|—v
На добридень, ти моя голубко! —
На добридень мій коханий друже!
Що-ж сегодня снилось тобі любко?
Сон приснив ся, та давненькій дуже.
б) Ямби:
v—|v—|v—|v—
Пишає Божая країна
І ясні хвилї Йордана,
Хоч і в неволи Палестина
І лютим ворогом забрана.
v—|v—|v—|v—|v—
v—|v—|v—|v—|v—|v
Фантазіє! ти сило чарівна,
Що збудувала світ в порожньому просторі,
Вложила почутя в байдужій промінь зорі,
Що будиш мертвих з вічного их сна.
в) Дактилї:
—vv|—vv
—vv|—vv
—vv|—
—vv|—vv
—vv|—
Місяць яснесенькій
Промінь тихесенькій
Кинув до нас —
Спи-ж ти малесенькій,
Пізній бо час!
—vv|—vv|—vv|—v
—vv|—vv|—vv
—vv|—vv|—vv|—vv|—v
—vv|—vv|—v
Сонечко встало, прокинулось ясне,
Грає огнем, променіє,
І по степу розлива' своє світлонько красне,
Степ від його червоніє.
—vv|—vv|—vv|—vv|—vv|—v
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину
Втомленим очам моїм вельми дивна поява явилась.
г) Амфібрахії:
v—v|v—v
v—v|v—v|v—
Як світлеє сонце
Закине свій промінь ясний
До тебе в віконце —
Озвись на привіт весняний.
v—v|v—v|v—v||v—v|v—v
v—v|v—v|v—v
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветь ся.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця полєть ся.
v—v|v—v|v—v|v—v
v—v|v—v|v—v
v—v|v—v|v
v—v|v—v|v—
v—v|v—v|v—v
Ніч темна людей всїх потомлених скрила
Під чорні широкії крила,
Погасли вечірні огнї,
Усї спочивають у cнї,
Bcїx владарка ніч покорила.
д) Анапести:
vv—|vv—|vv—
vv—|vv—|vv—|v
Соловейковий спів на веснї
Льєть ся в гаю, в зеленім розмаю.
vv—|vv—|vv—|vv—
vv—|vv—|vv—|v
Як що прийде журба, то не думай єї
Рознести у веселощах бучних,
За столом, де веселії друзї твої
Пьють-гуляють при пікликах гучних.
е) Пеони:
vv—v|vv—v
vv—v|v
Коло річки у садочку
Маленька хатина, —
У хатині чорнобрива
Молода дївчина.
Язик поезій взагалї чистий і прозорий. Тут і там лише вражають нас декотрі новизни, як: "сяйво"=блеск, сїянє [первий раз "сяйво, сяєво" у Старицкого ужито]; "знесилє"=утома, втома, безсилє; кінь упав і в знесильї конає [ст. 72] цїле вираженє штучне; ми би так думали: кінь упав і безсильний конає; "водограй"=трискавець, фонтан; "знебулий" [ст. 34]: знебула думка вже не розважає?=поникла думка; [ст. 39]: знебулеє серденько?=изнидїле серденько; [ст. 61]: єго серце знебуле гнїтить? — єго серце побите гнїтить; [ст. 62]: серце знебуле і рве і гнїтить?=серце привяле [прискорбне] і рве і гнїтить. — Тут єще замітимо, що стрічане в поезіях, "несила" єсть словом правильним, у люду україньского уживаним, і одвічає галицкому "не-спосіб", уживаєсь про тоє яко присловник (аdverbium); від него то, відай, утворено новійшими часами неольоґізми: "знесилити, знесилє".
Подибуєм також слова і форми місцево вправдї уживані між людом, котрих однакож не раді би-смо бачили в нашім літературнім язицї: "вільготний"=вохкій; "зненацька"=з-нечевя, галицке: напрасно.
Декуда користувалась авторка так званою свободою поетскою [licentia роеtiса], уживаючи форм, котрих не похваляєм: "пломінь" (для риму: промінь), "розквітла'' (форма місцева місто: розцвила), або надаючи инші наголоси поодиноким словам: людьми, чоло по-при чоло, шляхом і шляхом [певна анальоґія єсть: гал. час, часу, часом; укр. час, часу, часом], весна побіч весна, лагідний і лагідний. Безперечно люд акцентує в різних сторонах одмінно, пр. скіра укр. шкура в Перемищинї звучить: скура, скіра; пара [льокально пар'e] декуди пара з води, але завсїгди: пара коній; гал. зерно укр. зерно, і пр., та добре було-б наголос в нашій бесїдї — о скілько мож — уняти в певні норми.
Декуди бачимо недогляд мабуть за-для швидкого писаня, котрий однакож легко справити. Стор. 18: "невільничого хлїба дав скоринку" місто "невольницкого хлїба..."; стор. 106: "Як яснеє сонце закине свій промінь ясний" м. "як світлеє сонце закине свій промінь ясний". Місто "натура" таки бисмо волїли именно в поезії: "природа". [У люду "натура" уживає ся подекуди навіть в злім значіню, пр.: показав натуру=оказав лютість, хижість, хапчивість, захланність; кінь знатурив ся=став упрямий, не хоче тягнути.]
Млавим стає висказ через містоименник "той", очевидно лише для ритму втручений: стор. 1.: "І може спітка тую долю"; стор. 30: "Коли-ж не стане сили, коли туга Вразить украй те серденько замлїле"; стор. 78: "І спустить до долу тогдї місяченько Мов струни, ті променї срібні".
В поезії написаній строфами кожда поєдинча зворотка винна виражати заключену в собі гадку; не належить про тоє зачате в одній строфі положенє кінчити в другій слїдующій [гляди стор. 27. і 56.]
Красою поезій замічених не мож також назвати примішок таких, як згадка про дріяди, нереїди — се в легонькій, нераз мов легот весняний повійній шатї пісеньок стремить так, мов грубі мідяні шпильки. Рівно-ж і напись: "contra sреm spero!" та примітка: "Schumanu, Pianoforte-Album" пригадують — пансіон.
Из зборника, по нашій думцї, мож було вичеркнути стихи: "Сосна" [стор. 21] і "До мого фортепяно" [стор. 23]. Про "вічно зелену" сосну, котра все сумно "шептає", нїчого говорити. "Елєґія" до фортепяна також мало будить интересу, хоть і велячає єго авторка: "свої всї гуки ти менї віддав". Фортепян иногдї під добрую хвилю єсть річио розривки, та в містах тепер що-раз частїйше стає дїйстною язвою...
Замічені однакож недостатки в піснях нами розсмотрюваних суть зникущо дрібні з огляду на загальну стійність тих поезій. Тому то зборник: "На крилах пісень" щиро припоручаєм нашій читаючій публицї яко гарний здобуток надобної літератури. Имя молодої авторки, так хорошо владаючої рідним язиком і поетичною формою, надїйсь, засіяє пишно в крузі трудительок на поли питоменної літератури і стане славою матери-України.
[Дѣло, 05.05.1893]
05.05.1893