Festina lente

Декілька слів про абсолютний релятивізм як modus vivendi великої частини українського суспільства

​

Одного разу, на якомусь далекому другому чи третьому курсі такого далекого вже філософського факультету Львівського (тоді ще державного, а не національного) університету я брав участь в одному круглому столі з Ігорем Юхновським на тему ноосфери Вернадського. На цьому заході, поза іншими, торкнулися ми якось і ситуації у країні. 1994 чи 1995 рік, осінь. Глибина і ширина економічної прірви, в яку опустилася країна, непорівнювана ні з чим — ні з кризами 1998-1999, 2008-2009 і навіть (ризикну це стверджувати) не з 2013-2014 роками.

Один із нас, студентів-максималістів, виступив із запальною промовою про те, що, мовляв, так, як зараз (у 1993-1994-му, нагадую) — найгірше з усього, що може бути, і що міняти треба все радикальними революційними методами. Ігор Рафаїлович, який уже тоді був на порозі 70-ліття, який пережив і Голодомор, і Другу світову, слухав його, 20-літнього, терпеливо, уважно і втомлено. А потім відповів на це дві речі, які ми, тоді юні і запальні, сприйняли майже з розчаруванням. Як зраду, сказали би зараз.

По-перше, сказав він, найгіршого Ви ще не бачили. По-друге, якщо забувати, що може бути ще гірше, то радикальний шлях — найшвидший з усіх можливих, щоби до цього "гіршого" якраз і добратися. "У нас тут захід з ноосфери, так? Це тонкі матерії, тут нема місця для радикалізму", — точна фраза у мене вже стерлася в пам'яті, але приблизна цитата мудрого академіка десь така.

З плином часу обидва ці меседжі впилися мені в пам'ять глибоко-глибоко. І зараз, коли я слухаю і дивлюся сьогоднішніх радикально налаштованих діячів-активістів, які розказують, що ніяких реформ немає і що нинішній Президент цієї країни гірший за Януковича, то мені щоразу згадується той пам'ятний круглий стіл із ноосфери і ті два висновки виваженого вченого Ігоря Юхновського.

Особливо нагальна потреба усвідомити ці дві істини всьому суспільству появилася після вже дещо призабутого шабашу Саакашвілі у Жовтневому палаці. Пам'ятаєте таке, правда? Але ця спроба захоплення — просто вишенька на торті, бо настрій "нічого не помінялося, все пропало, ми ні на що не здатні, треба третій Майдан, треба зносити владу" формувався давно і вперто. І, що прикметно, формувався він не тільки відверто проросійськими і ворожими українській успішності силами. Такий настрій формувався також і силами повністю, здавалося б, патріотичними, прогресивними і спрямованими на перетворення цієї країни на повноцінну success story. Я спеціально не буду зараз вникати, свідомо чи несвідомо ці сили це робили — буду виходити з того, що орієнтовані на українську успішність сили нашого суспільства робили деструктивні рухи або несвідомо, або не здаючи собі повністю справи з серйозності всіх наслідків своїх дій. І буду намагатися показати на теоретичному рівні, чому саме такого плану дії є деструктивними. Хоч і не виглядають такими на перший погляд.

Зараз я би ні про якого Саакашвілі з його невдалими минулорічними шабашами, ні про це все не згадував, якби не нещодавно оприлюднений "World Happiness Report 2018", в якому про Україну було сказано фактично наступне:

"П'ять країн, у яких зафіксовано найбільше падіння відчуття щастя з 2008-2010, — це Україна, Ємен, Сирія, Малаві і Венесуела". Ні більше ні менше. Ємен! Сирія! І Венесуела! Очевидно, що ці дані потребують глибочезного аналізу й осмислення. І я насмілюся стверджувати, що всі вищенаведені ментальні зрадоносні мантри є прямими причинами такого місця України у "World Happiness Report".

Отже, перейдемо до аналізу заїжджених мантр. Перша з них, поза всяким сумнівом, — про "відсутність реформ". Незважаючи на те, що переважна більшість міжнародних фінансових інституцій, дипломатичних установ і впливові аналітичні центри (наприклад, от нещодавно британський Chatham House) — усі вони неодноразово говорили про те, що за останні декілька років Україна зробила в плані реформування у декілька разів більше, ніж за попередні років двадцять, тим не менше, мантра відсутності реформ — всюди в медіапросторі. Просто всюди. Прикметно, що так звані "депутати-реформатори", які більше за всіх кричать про "сповільнення відсутніх реформ, які ще навіть і не починалися", самі не сильно поспішають голосувати за реформаторські закони. Так, у дослідженні VOX Ukraine на тему "ККД депутата", в якому цей аналітичний центр вивчав, за скільки конкретно реформістських законів проголосував кожен нардеп, крикуни-реформатори знаходяться у другій, а то і в третій сотні.

Тобто схема проста: використовувати медійний ресурс і кричати на кожному кроці про те, що виконавча влада не проводить реформи — і в той же час не голосувати за реформістські закони в Раді; але про це ніхто ж не знає, бо мейнстрімні медіа про це не пишуть. Не вірите? А проаналізуйте, скільки було публікацій про місця, які займають наші популісти-реформісти в рейтингу ККД депутата. Аж нуль.

Медіа у цій всій ситуації відіграють критично важливу роль. Відомий принцип пострадянської "журналістики" "а навіщо про це писати, якщо тут нема нічого поганого", доводить ситуацію до спроб захоплення Жовтневого. І я не перебільшую. Тому що позитивні новини не користуються такою ж великою увагою ЗМІ, як негативні. А в умовах війни це стає чимось на кшталт останньої краплі. Так, наприклад, наприкінці 2016 року завершилося встановлення безпечного конфайнмента над четвертим блоком ЧАЕС, який замінив попереднє старе укриття, що вже відпрацювало свій термін. Майже півторамільярдний (у доларах США) проект фінансували ЄБРР і величезна кількість країн-донорів. Епохальна подія. Одномоментне закриття радіаційної рани, яка отруювала життя мільйонів європейців. І що Ви думаєте... Преси про неї було не більше, ніж про черговий вибрик Саакашвілі. Жодних прямих трансляцій з церемонії відкриття конфайнмента, жодних переможних реляцій.

І так з усім. Чи то реструктуризація суверенного боргу, чи то розміщення євробондів, чи медична реформа, чи підняття пенсій, чи майже трирічна відносна стабільність гривні, чи перемога над Газпромом, чи (от за пару тижнів, фактично) Бескидський тунель, який у декілька разів покращить логістику в проблемний реґіон України — всюди якщо не іґнор і зрада, то сарказм та їдь. У кращому разі — беземоційне інформування. Добре ще, як не намагання саботувати довгоочікуване голосування, як цього вимагали організатори акції "17.10.17" у випадку з медичною реформою. Згрубша це виглядає як замовчування того, що вже виконано, й акцентування уваги на тому, чого ще не виконано — і роблення висновку, що не виконано нічого.

Ідемо далі. Мантра про "відсутність реформ" підсилюється в широких верствах суспільства тим, що створена підміна понять "проведення реформ = покращення достатку, причому негайно". Цей причинно-наслідковий зв'язок є, м'яко кажучи, хибним. Жодного негайного покращення життя в результаті реформ не буває. І не тільки у нас, а майже ніде у світі. Спочатку ми виходимо на "плато" під багатообіцяючою назвою reforms death valley — і тільки потім рівень благополуччя пересічного громадянина починає зростати. Це все достатньо відомі речі, але наші фейсбучні популісти-реформатори про це не вважають за потрібне говорити. А навіщо? Якщо ціни на газ треба довести до ринкових (і це, до речі, реформище) — то це нехай виконавча влада віддувається, а якщо покритикувати за нібито відсутність реформ як причину поганого матеріального стану електорату — то це от ми можемо. А те, що між необхідним і реформістським кроком доведення до ринкових цін на газ/електрику/воду і миттєвим (хоч і короткотривалим) погіршенням матеріального стану є прямий причинно-наслідковий зв'язок — про це краще промовчати.

І тут ми підходимо до головного чинника, так званого парадоксу нещасливого зростання. Соціальний феномен, який сформулював Річард Істерлін у далекому 1974 році, а потім його ґрунтовно доповнювали багато вчених, у тому числі подружжя Бетсі Стівенсон і Джастін Волферс. Цим питанням, зокрема, займався Анґус Дітон, лауреат Нобелівської премії з економіки 2015 року, детальне вивчення доробку якого просто необхідне для розуміння соціальної динаміки у США, яка привела до перемоги Трампа.

Сам парадокс — ключовий для розуміння того, чому ж Україна займає зараз, під час економічного зростання, такі низькі місця у рейтингу щастя — звучить приблизно так:

На загал багаті люди є щасливішими за бідних і багаті країни щасливіші за бідні країни. Проте зростаючий добробут у певній країні далеко не завжди супроводжується зростаючим рівнем щастя в цій країні.

Зокрема, Едуардо Лора і Керол Ґрем на прикладі латиноамериканських країн показали, що навіть коли відбувається економічне зростання в країні, населення не відчуває великого задоволення з цього приводу. Ось як це описує у своїй книзі "Плутократи. Епоха нових багатих і занепад старої системи" Христя Фріланд: "… останні дані засвідчують, що перехід до більшого багатства, а отже і більшого щастя — процес безрадісний". Анґус Дітон у 2006 році приходить до такого ж висновку "Як це не дивно, але економічне зростання корелює з падінням рівня задоволеності життям незалежно від прибутків".

Стівенсон і Волферсон виявили, що "парадокс нещасливого зростання" особливо характерний на перших етапах "економічного дива". Так було у Південній Кореї і в Ірландії — в часи першого стрибка економічних тигрів люди почуваються найменш щасливими". Селін Кесебір і Шіґехіро Оші, які доволі сильно оппонують Істерліну, вважаючи, що одним з головних чинників відсутності кореляції між зростанням добробуту і відчуттям щастя є саме нерівність, яка пришвидшується в періоди економічного росту, — тим не менш в одному безапеляційно погоджуються з Істерліном: "Єдине, що можна стверджувати з повною впевненістю — це неможливість ототожнювати ВВП з добробутом. Зовсім не обов'язково, що зростання економіки робить людей щасливішими".

Хтось пояснює це властивостями людської пам'яті запам'ятовувати з минулого в основному хороше, забуваючи погане у той час, як у теперішньому, як правило, увага звертається на дискомфорт, а позитиви і покращення життя відсуваються на задній план. Таким чином, люди зауважують значно більшу кількість зусиль, які потрібно докладати, щоби заробляти на пристойне життя зараз, у той час як негаразди минулого згладжуються з пам'яті. Звідси, наприклад, усі теплі спогади про щасливе життя в СРСР і нарікання на сьогодення — і то від людей, які зараз можуть собі дозволити на порядок більше, ніж тоді могли. Як пише Христя Фрілянд, "причиною незадоволення у період швидких економічних змін є невпевненість у завтрашньому дні і велика соціальна нерівність. Різного роду коливання і їхні болісні наслідки для переможених змушують нервувати навіть переможців".

Таким чином, ми маємо до справи з суб'єктивним соціально-психологічним висновком, умовно сформульованим як "усе погано і значно гірше, ніж було", який вправно використовується популістами для того, щоби применшити і затемнити об'єктивний соціально-економічний прогрес, досягнутий завдяки реформістській діяльності постмайданної влади.

Але найгірше інше. Найгірше те, що це все знову породжує і посилює у суспільстві старі постколоніальні комплекси. Наприклад, синдром вивченої безпорадності, як один із найбільш зловісних і деструктивних комплексів, що призводить до апатії і втрати бажання боротися. Ну бо, мовляв, "25 років країна не може вилізти з болота, навіть останні три роки — реформ нема, корупція яка була, така і є, Порошенко взагалі гірший за Януковича..." Думаєте, я накручую? Ніскілечки. На тлі війни і великої кількості ветеранів, які повернулися з фронту, така медійно-активістська мантра призводить до трагічних наслідків. Посттравматичний синдром, високий рівень самогубств серед фронтовиків — ось до чого призводить такий популізм активістів і опозиціонерів усіх мастей, з "суки православної" починаючи. Один з останніх прикладів — скепсис кінопрокатної індустрії стосовно українського фільму "Кіборги". Навіть після успішного першого вікенду. Поза межами етики. Або публічне викриття контрагента з країни НАТО, який погодився таки продати воюючій країні БМП. Звичайно ж, викриття під виглядом "боротьби з корупцією". Нагадаю, я СВІДОМО відмовляюся думати, що активісти-антикорупціонери роблять ці шкідливі дії, розуміючи, яку непоправну шкоду обороноздатності країни вони завдають.

Сюди ж, до тих же таки постколоніальних комплексів, відноситься, до речі, і показне споживання. У найконцентрованішому вигляді цей феномен, звичайно ж, можна проілюструвати золотим батоном/унітазом Януковича. Але це явище доволі характерне для широких мас населення будь-якого постколоніального суспільства. Так, у повоєнних США найбільшими споживачами предметів розкоші були представники національних меншин, таким чином вони відділялися від менш заможних. Платинові ланцюги на шиї американського афроамериканця репера, золотий батон Януковича, останній iPhone чи придбаний з метою показати свою "крутизну" Порш — це все про те ж саме.

В економічному плані цей феномен призводить до того, що як тільки трошки покращується життя, споживачі намагаються купляти статусний імпорт. Зразу переходять на віскі, образно кажучи. А це виштовхує українського товаровиробника з полиць магазинів. А це, у свою чергу, знову призводить до переважання імпорту над експортом, що знижує зовнішньоторговельний баланс і опускає гривню. І вже новий виток знецінення національної валюти веде до здорожчання імпорту. Це все дуже груба динаміка, але напрям думки ви зрозуміли. Зачароване коло "зради" замкнулося і пішло на новий виток спіралі.

І так буде повторюватися до того часу, поки українці не навчаться вибирати своє, а не шукати імпорт, бо, мовляв, "та шо наші можуть нормального зробити, у наших же ж руки з сідниць ростуть", як нашіптує нам вищезгаданий синдром вивченої безпорадності. А позитивне сальдо зовнішньої торгівлі і серйозний рівень внутрішнього споживання — це не жарти. Це саме ті фактори, які дозволили нашій сусідці Польщі стати однією з двох країн Заходу, які найлегше і майже непомітно для себе пережили останню фінансово-економічну кризу 2008-2009 років.

І навіть цей феномен — демонстративне споживання дорогої імпортної продукції — посилюється популізмом опозицій всіх мастей. Бо оскільки "у нас нічого не змінилося, реформ нема, а Порошенко ще гірший за Януковича", то логічно, що "як тільки випадає нагода — треба купувати імпортне, бо наші ж ніц людського зробити не в стані".

Логічно то логічно, тільки цимес в тому, шо неправда це.

І реформи у нас проводяться, і руки у нас не з сідниць ростуть. Просто комусь дуже хочеться всього й одразу — от і радикалізують вони народ і ставлять під загрозу існування країни. Як тут не згадати академіка Юхновського з його "по-перше, найгіршого Ви ще не бачили. По-друге, якщо забувати, що може бути ще гірше, то радикальний шлях — найшвидший, щоби цього гіршого якраз і досягти".

Тому давайте, може, обходитися без радикальних методів, давайте зберігати холодну голову. Давайте спішити помалу, festina lente. Звичайно, якщо у вас, шановні опоненти, не стоїть пряме чи опосередковане завдання завалити цю країну.

І тут я хочу зробити ще один акцент. Останній. Чому я вважаю, що маю повне право говорити про те, що цинічне і навіть, я би сказав, садистське вишукування негативу в країні, яка одночасно і реформується, і стікає кров'ю від війни, є завалюванням цієї країни. Тому що це вишукування негативу чітко і прямо вписується у те, що Тімоті Снайдер у своєму останньому інтерв'ю з Крістін Аманпур дуже влучно назвав головним концептом російської інформаційної агресії. Мова йде про абсолютний релятивізм. Саме його РФ використовує як основу для поширення теорій змови. Саме він призвів до виникнення феномену (і терміну) "постправда". Саме через нього появилася взагалі потреба у фактчекінґу. Фактів не існує, стверджує абсолютний релятивізм, усе відносне — а значить "думка" про те, що таргани слідкують за людьми і передають інформацію інопланетянам, має право на життя. Так само, як і "думка" про те, що за допомогою вакцинацій західні уряди слідкують за слов'янами, а MH17 збили насправді американці/британці/малайзійці/українці (потрібне підкреслити). Що вже казати про те, що "ніякого підвищення пенсій не було, це все брехня". Що вже казати про те, що "життя в країні все погіршується і погіршується", і що вже казати про те, що "звернення до Константинополя про автокефалію — це відвернення уваги від чогось значно гіршого".

Хотів би бути впевненим, що мій заклик зберігати холодну голову й уникати радикальних методів знайде свого адресата. Бо не хочеться вірити, що завдання стоїть кардинально протилежне...