ТЕПЛА ВАННА АНТИКОРУПЦІЙНОСТІ У КОМФОРТНІЙ ЗОНІ «ГРОМАДСЬКОГО СЕКТОРА»
Звична українська картина, коли умовний сусід/родич/знайомий на умовному мерседесі/бмвесі на цілком конкретних бляхах, який за останній рік рази три їздив на відпочинок за кордон, а зараз чекає передвиборчої дестабілізації, щоби купити другу/третю квартиру («ну бо ж долар злетить до сорока, скільки ж його будуть "тримати") – жаліється на тяжке життя і злочинну владу, яка корупційними методами забирає «останнє». Звична, я би навіть сказав, банальна картина, правда? Усі ми з нею стикалися не раз і не два.
Я би про неї навіть не згадував зараз зайвий раз, якби цілком нещодавно вона не заграла абсолютно іншими барвами – коли я наштовхнувся на статтю Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАНУ про глибину нерівності в Україні у порівнянні з іншими країнами .
Найцікавішим для мене був оцей кусок, я процитую:
«28% українців, які мають у власності друге житло й автомобіль, відносять себе до 30% найбідніших. Серед 35 країн Європи і Центральної Азії, де за сприяння ЄБРР у 2010 році було проведено обстеження Life in Transition, цей показник є найвищим. Для порівняння: в Італії лише 1% власників другого житла й автомобіля вважають себе бідними, в Албанії – 2%, в Німеччині, Чехії і Чорногорії – 3%. Така специфіка українського суб'єктивного оцінювання розподілу населення за статками, безперечно, віддзеркалює особливості національного характеру".
Тобто ще раз. Люди, які за загальноєвропейськими оцінками аж ніяк не можуть бути зараховані до «бідних» – самі себе зараховують до такої категорії. Звідси в мене виникає два глобальних питання. Перше – чому так відбувається і що з цього випливає? І друге – ну і що з цим робити, як це змінити?
Спробуймо розібратися в причинах. Звичайно ж, усі мої міркування тут є винятково суб'єктивними гіпотезами, які можуть претендувати на об'єктивність тільки у разі верифікації шляхом проведення відповідних соціологічних досліджень.
Перш за все, як на мене, ідеться про невідповідність між показним споживанням (conspicuous consumption) статусних речей і реальним фінансовим станом конкретно взятого домогосподарства. Фундаментально дуже непогана позиція у житті (дві квартири і один автомобіль) не дозволяє їхньому власнику робити те, що дозволив би йому умовний Порш (навіть куплений на останні гроші чи в кредит). Він не дає можливості випендрюватися. Людина ж не начіпить на себе ці дві квартири і не буде їх носити по вулиці чи показувати щодня фото інтер'єрів у соціальних мережах. А навіщо, запитаєте ви? А треба, говорить соціально-психологічна специфіка постколоніального суспільства. З точки зору цієї специфіки, куплений на «останні» гроші (якщо взагалі не на позичені чи кредитні) Порш Каєн – значно важливіше придбання, ніж дві квартири. У постколоніальних спільнотах показне відбудовування від менш успішних співвітчизників шляхом демонстрації статусних речей грає неймовірно важливу роль. У такому випадку особа, яка мислить стратегіями непоказного витрачання грошей, повинна мати серйозний рівень імпліцитної впевненості у собі, щоби протистояти «культурі» показного споживання постколоніального суспільства, в якому панує культ статусності pеr sе. Уявіть такого собі невибагливого воррена-баффета-початківця, який ходить у порваному секонд-хенді, але ефективно розпоряджається тими грошовими ресурсами, які заробляє, – у світі умовних малинових-піджаків, останніх-айфонів, статусних-дружин-з-надутими-губами, золотих-ланцюгів-на-шиї і всяких інших статусних артефактів. Уявили? Та йому ніхто не повірить, шо він небідний, по-перше. А якщо і повірять, то це ще гірше. По типу чого це він такий «борзий» (у кращому випадку, «дивний»), чому це він дозволяє собі не грати за неписаними правилами цієї тусовки.
Щоби вижити під таким тиском соціального середовища або іґнорувати його, потрібна впевненість у собі і в своїх силах. А звідки така впевненість у собі візьметься, якщо у суспільстві панує тотальний зовнішній локус-контроль. І коло замкнулося.
Тому таких початківців-мільйонерів або нема, або вони страшно маскуються («щоб не прийшли і не надавали по голові і все не забрали», що вписується в картину не просто постколоніального суспільства, а навіть постгеноцидного), або вони уже сидять у Сан-Франциско.
Цим, напевно, пояснюється і той факт, що (знову цитую Еллу Лібанову) «за даними Інституту соціології НАН України, кожний другий українець вважає, що його життя визначається переважно зовнішніми обставинами, і тільки кожний п'ятий – домінуванням власної поведінки».
А в масах зовнішній локус-контроль і акцент на зовнішній статусності як ознаці успішності призводить до завченої безпорадності і ефекту жертви домашнього насильства, яка не хоче його припинити, оскільки має від цієї ситуації непряму вигоду: чи хоча би в тому ж вигляді «пожалітися сусідці», чи «напитися з сусідом» на тему «яка я нещасна», чи «який в мене шеф козел» (необхідне підкреслити). Ну, бо якщо вона припинить жити чи спілкуватися з чоловіком-тираном (або він піде з роботи, яка його не влаштовує) – їй не буде навіть про що з сусідкою порозмовляти (чи йому про що з сусідом випити).
Ще гірше, якщо мова йде навіть не про непряму вигоду. Ще гірше, якщо мова йде про саморуйнівну поведінку як наслідок завченої безпорадності. Адже в умовах неможливості вибору люди можуть проявляти саме саморуйнівну поведінку, оскільки це єдине, що вони ще можуть обирати.
Отака сумна соціально-психологічна механіка. Нічого дивного, що ми входимо у "П'ятірку країн, у яких зафіксовано найбільше падіння відчуття щастя з 2008-2010, – це Україна, Ємен, Сирія, Малаві і Венесуела", факт, який примусив мене сісти і написати для Збруча попередню статтю, півроку тому назад.
Медійні акценти на непереборній і навіть зростаючій корупції в Україні і на нібито відсутніх реформах – саме те, що потрібно постколоніальному індивідууму з зовнішнім локус-контролем, акцентованим на статусних речах і з глибоко вбудованим механізмом завченої безпорадності.
«Ну, бо а шо можна зробити в ТАКІЙ країні! Ви ж гляньте, як вони крадуть! І нічого ж не змінилося за ці 5 років! Та нічого ж не зробиш у цій країні. Тому я і сиджу рівно на дупі і не роблю НІЧОГО».
Феєрична майже-цитата, яку я почув одного разу на якійсь зупинці маршрутки від незлегка підпитого молодика: "Що, безвіз і поїхати на заробітки? Ви що не знаєте, що той безвіз не дає можливості працювати в ЄС. От коли зроблять так, шо туди можна поїхати працювати офіційно – тоді я і подумаю". Правильно, а поки що я буду сидіти рівно на дупі.
А наратив огульної критики і акценту на «нездоланності» корупції не тільки страшенно вигідний для продовження грантового фінансування – він також допомагає людям НЕ брати на себе відповідальність. Цей наратив лиш допомагає зростанню іміґрації, депресивним і деструктивним настроям.
(Ми уже забули, що свого часу, у далекому 1994-му році, саме на антикорупційних гаслах прийшов до влади великий антикорупціонер і реформатор, демократ з великої букви і довічний Президент Білорусі Олександр Лукашенко. Саме. Так. Як. Антикорупціонер. Ага.)
Наратив огульної критики допомагає навіть зростанню популярності мілітаристських явищ – ну бо ж покластися можна тільки на самого себе і на своє найближче оточення.
Знову я цитую Еллу Лібанову:
«Масштабна суб'єктивна бідність є надзвичайним ризиком для соціального спокою в країні, – люди, які ідентифікують себе як бідні, зазвичай незадоволені своїм суспільним становищем і загалом тим, як склалася їхня доля, але схильні покладати відповідальність за це на владу, на зовнішні обставини, тільки не на себе. Дуже часто вони очікують лідера, який "поведе їх до світлого майбутнього"».
Реформи? Та будь-які реформи є виходом з зони комфорту не тільки і не стільки для реформаторів. Тобто у цьому випадку – виходом з комфортної зони «покладання відповідальності за свої негаразди на владу».
На найвищому рівні державного управління тонус створюють численні куратори, приставлені до міністерств і відомств, вони є драйверами і моторами позитивних явищ.
А на рівні середньому і нижче середнього – ніхто нікого в тонусі не підтримує і управлінці такого рівня державних установ (я його називаю «паркетний планктон») – чинить чи не найбільший спротив реформуванню. Ну бо навіщо нам ці реформи? Бачили ми ці ваші реформи. Ми тут 30 років працюємо і ніхто нас не посунув – і ви не посунете.
На побутовому рівні – те ж саме. От що це Супрун собі придумала, якісь договори підписувати, навіщо це все. Ну, бо це ж думати треба, кого вибрати, кому відповідальність в руки дати. І у випадку неправильного вибору спихнути на злочинну владу не вдасться – вибір ж то твій власний. І виходить так, що краще нехай буде шо попало, лиш би було на кого пожалітися і аби було про що в чатіку поговорити.
Типова непряма вигода. Типовий випадок жертви домашнього насильства, яка не хоче це насильство припинити, бо має свою маленьку непряму вигоду з ситуації. І типово патерналістський наратив виправдання «Ні, ну він хороший, це його просто в дитинстві лупили, тому він і малого так лупить. От якби…». Відповідальність не на тобі, відповідальність на обставинах. Що корелює з «Ні, ну так а шо я можу зробити. Не я такая, страна/жизнь такая».
Ви можете заперечити, що ні, українці все-таки доволі часто беруть долю у свої руки – дві революції за неповні 15 років цьому яскраве свідчення. Це ж не порівняти, мовляв, з апатією у тій же РФ чи Білорусі. Українці, мовляв, часто готові діяти, коли їх припече. Так у тому і справа – по-перше, «коли припече», по-друге, режим «доведемо ситуацію до ручки, а потім героїчно вийдемо на майдани і все виправимо» – друга крайність тої ж самої діалектики уникнення відповідальності.
Логіка «ми їм відповідальність дали, а вони так з нами вчинили, а давайте-но ми їх на вила посадимо» мені нагадує логіку, як в тому анекдоті про сина добропорядного галичанина, який прийшов з радянської армії, і тато його відлупив до півсмерті: «Я йому ровер, я йому мотоцикл, я йому машину, а він приходить додому з армії і каже «Здравствуйтє, папєнька». А може, крім як розбалувати сина ровером, мотоциклом і машиною, треба було би йому також цінності прищепити? Чи ми тільки матеріальними «цінностями» думали дитину виховувати, а все решта пустили самоплином?
Так і тут. Може, коли ми владі відповідальність віддали – може, треба було якось трохи показувати їй, що ми запросто готові і самі за себе відповідальність узяти? І таким чином «виховувати» її і тримати в тонусі? Бо якщо ви щасливі спихнути відповідальність з себе на владу (за кілограм гречки чи ще чогось) – ну то чого ж ви хотіли, якщо вона готова нею зловживати.
Революціонізм – другий бік медалі уникнення відповідальності за своє майбутнє. У революціонізмі відповідальність віддана революційним масам. До чого це може призвести – показало криваве побоїще наприкінці 18-го століття в Парижі, яке в традиційній історіографії називають "Французькою революцією".
Що довше уникати відповідальності – то більша революційність потрібна для виправлення самими нами ж і створеної ситуації. Тому коли я бачу фразу Че Ґевари в статусі політика «Being young and not revolutionary, is a genetic contradiction (c) Chе», а на кавері вибух ядерної бомби – мені стає не по собі. Показна революційність стимулює уникнення відповідальності. Тому що створюється враження, що можна «курити бамбук», а у крайньому випадку – зробити подвиг, влаштувати революцію і стати героєм.
А системно, методично і щоденно працювати – це ж так нудно. «Так і шо це змінить у такі корумпованій країні, тут треба революцію». Психологія героїки проти психології методичної роботи («органічної праці»). Збочена і неконструктивна логіка, яка, тим не менше, дуже добре пасує до збоченого і неконструктивного соціально-психологічного довкілля постколоніальної реальності в Україні. На жаль.
Не дивно, отже, що в українській Вікіпедії, – яка останнім часом завдяки серйозній роботі команди редакторів демонструє неймовірні успіхи, – досі не перекладено статті про «оптимістичне упередження». А має бути. На першій сторінці, у вибраних і навічно прикріплених. Бо це щось таке, чого неймовірно бракує сучасній Україні. І без чого вона не виживе.
17.12.2018