Анна ГЕРИЧ

Живопис Володимира Костирка, "Св. Лука малює Львів", 2005 р.

 

Міфи галицької ідентичності. Які вони і для кого? Які потреби, бажання, страхи можуть під собою переховувати? Про все це розмірковували психоаналітики. Саме їм, міфам галицької ідентичності, вони присвятили чергове засідання Львівського психоаналітичного клубу.

 

Насамперед зазначимо, що в контексті психоаналізу фахівці завжди говорять про фантазії та міфи. Навіть коли йдеться про історію та реальні події – все одно насправді йдеться про міф, про те, як ці події сприймаються тими чи іншими людьми, поколіннями чи суспільствами. І міф – це не щось однозначно негативне.

 

Ще один принцип розмови: не стверджувати, а сумніватися у всьому. Саме принцип критичної позиції дозволяє присутнім просто розмірковувати вголос, озвучуючи часто суперечливі питання.

 

А міфів галицької ідентичності, кажуть психоаналітики, є багато. Одні вмирають, інші – навдивовижу живучі. Часом вони взаємозаперечують один одного, а часом доповнюють. Тому, коли людина говорить про галицьку ідентичність, варто чітко окреслити, про що саме їй ідеться.

 

Міф Львова до 1939 року

 

Він – серед найпопулярніших міфів. Це міф своєрідної львівської атмосфери, з батярами, науковцями, кав’ярнями, Францом Йосифом, ностальгією за Австро-Угорською імперією... Цей міф такий теплий, що до цього Львова хочеться повернутися.

 

Міф родинний

 

У ньому – традиційна родина, з чіткою системою установок: чоловік-жінка-діти, господарка, щоби все було красиво. У цьому міфі яскраво виражена орієнтація на “що скажуть люди?”, тому всі мають бути завжди гарно одягнені, наварений борщ та наліплені вареники, обов’язково – церква в неділю. Така традиційна галицька родина має чітку систему уявлень, що є добре, а що погано.

 

До цього можна по-різному ставитися: з одного боку це виглядає як щось традиційне і здорове, на чому можна щось добре будувати далі, а з іншого – говорить про щось, що обмежує, не дає свободи.

 

Європейськість Галичини

 

Це ще один міф галицької ідентичності. Його прибічники, доводячи свою слушність, ведуть мову від часів Галицько-Волинського князівства, яке було під впливом Західної Європи. Вони говорять про князів, короля, Магдебурзьке право.

 

Хоча сама ідеальна європейськість – це теж міф.

 

Місіонерство

 

Мешканці Західної України не просто мають свою ідентичність – щось таке, що залишається після всіх “хімічних реакцій історії”. Вони часто вірять, що мають допомогти іншим здобути ідентичність. Це місіонерськість, яка, можливо, пов’язана з релігійністю. І тут ідеться якраз про міф. “Чи ми дійсно пробуємо когось переконати? Чи ми просто так чуємося, що пробуємо? Чи це просто якийсь міф, який є навколо нас про нас – начебто ми є такі, що пробуємо комусь нав’язати нашу власну ідентичність, ніби Львів має право українізовувати Україну?” – питають самі себе учасники психоаналітичного клубу. І припускають, що Україна, можливо, вже є українізована. Просто в своєму баченні українськості.

 

Збірна галицька ідентичність – це низка міфів. Говорити про неї – це ніби вести мову про суперзмінну – змінну вищого порядку. Коли ми беремо кілька змінних і пробуємо знайти якусь певну частку дисперсії, яка їх об’єднає.

 

Місіонерство як проекція

 

Якщо йдеться про те, чи мають галичани право впливати, нав’язувати комусь свою точку зору, то це неправильне питання. Тут стоїть питання вибору. Завжди говорить хтось і говорить до когось. Той, хто слухає, може чути або мати про це свою думку. Як це використовують політики – це одне, як лікарі – інше… Все залежить від контексту.

 

Коли галичани говорять про місіонерство Галичини, то ризикують вдатися до того, що психоаналітики називають проекцією. Це ситуація, коли ми власну травму бачимо в інших людях. Тобто коли галичани кажуть, що хтось втратив свою ідентичність, це може означати, що свою вони також у певній мірі втратили. Бо того Львова 1939 року нема, тієї Галичини нема. Тому, кажуть аналітики, може бути таке, що це свою травму галичани проектують на схід. А своїм місіонерством насправді прагнуть від цієї травми захиститися.

 

“А що люди скажуть?”

 

Саме це питання на побутовому рівні лежить в основі багатьох поведінкових моделей галичан. Нам, так само, як нашим прадідусям і прабабцям, важливо, що про нас думають інші люди, нам важливий фідбек. Щоб нас оцінювали зовні. Ми, галичани, постійно шукаємо той позитивний фідбек. Маємо купити класну машину, збудувати велику хату, сім’я має бути створена в такі часові рамки, родина має виглядати щасливою, чоловік – гарним. Бо галичани і галичан постійно мають оцінювати.

 

Це потреба визнання, що ти кращий від когось, що ти не просто “файний” – ти “файніший”! З цього, власне, може народжуватися та місіонерська ідея для всієї України. Бо ж ми “файніші”! З іншого боку, це як бізнес. Ми прагнемо бути конкурентоспроможними.

 

Це питання – “Що люди скажуть?” – несе з собою кілька поколінь. Це дуже сильно заряджена й енергетично наповнена частка. І саме її дуже важко подолати психоаналітикам у клієнтських історіях.

 

І ці установки “бути файнішим” і “що люди скажуть?”, з одного боку, дуже сильно зберігають галицьку ідентичність, а з іншого – можуть дуже пригнічувати деякі особистісні можливості людей.

 

Про міфи це про межі

 

Ми живемо у світі, який багато сил витрачає на руйнування і знищення меж. “Безвіз”, гендерна, національна ідентичність на вибір, безкордоння… Звісно, багато залежить від виховання в родині, але світ довкола нас обов’язково в якийсь момент спонукатиме до стирання меж. Бо саме це пропагує постмодерн. Але людям завжди хочеться скооперуватися і втримати те, що в них намагаються відібрати.

 

Постмодернове зняття меж торкається міфу відкритого суспільства – демократичного суспільства рівних, яке дає всім однакові можливості... Тут теж є небезпеки. Бо коли ми втрачаємо межі, збільшується рівень ентропії. Для того, щоб був рух енергії, має бути певна різниця, певний конфлікт, “плюс” і “мінус”, які взаємодіють у системі. Конфлікт мусить бути. Бо якщо є тільки компроміс, то взаємодія стає розмитою, в’ялою, система втрачає енергію. Ми зараз це у багато чому спостерігаємо в Європі. Ідеї постмодерну, толерантності, рівності не є такі однозначні для аналітиків. Лояльність до зла стирає межу доброго і злого, і навіть нищить інстинкт самозбереження.

 

Суспільні процеси часом нагадують дослідження особистості. Людина має мати якесь уявлення про себе, якусь певну ієрархію мотивів. І ці уявлення, цей образ ідеального себе, за великим рахунком, також міфи. І коли людина втрачає ці межі, ці міфи, уявлення про себе, вона дуже часто починає втрачати мотивацію до дій. Тоді починає руйнуватися вся ієрархія мотивів, все те, що тримає людину як особистість.

 

Те саме дуже часто стосується не лише людини, а й певних суспільних груп і навіть цілих суспільств. Постмодерністи говорять саме про це. Це ті самі ідеї шизоаналізу, які висловлювали французькі філософи: начебто жодної якоїсь єдиної людської ідентичності нема. А людина є частиною певного шизомеханізму, який одними своїми частинами взаємодіє з іншими своїми частинами. Тобто з подоланням меж починає розпадатися вся структура. І це було би нічого. Може, й без тих всіх меж можна пробувати жити. Але це призводить до падіння енергії системи, до шизофренії. І в ній нічого поганого, як правило, нема, але шизофренія закінчується тим, що особі вже нічого не потрібно і нічого не цікаво, коли все стає рівнозначним. Чи то буде Галичина, чи то буде Японія? – Все одно.  І тоді все довкола перетворюється на білий шум. Так, ви можете собі кататися по поверхні цього білого шуму, але ніщо вас не чіпляє, ви у ніщо не включаєтеся.

 

Що відбувається, коли ідентичність втрачають?

 

Коли руйнуються межі ідентичності і людина чи спільнота це розуміє й бачить когось, хто свою ідентичність зберіг, вмикаються певні емоційні переживання. Це щось подібне до заздрості. Якщо ви здорова особистість, це, найпевніше, приведе до конструктивної спроби зарадити тій заздрості і знайти собі те, на що ви можете рівнятися. Тобто ви пробуєте відшукати свою ідентичність. Але є інший шлях: впасти і сказати, що це бандерівці приїжджають вбивати дітей на сході України. Цей спосіб не веде до того, щоб зідентифікуватися і знайти межу. Така особистість радше намагається деструктивно пояснити реальність. Ми маємо й позитивний приклад: Дніпро справді зідентифікувався з Україною. Це реґіон, який знав, чого він хоче. І це маніфестація здорової ідентичності. Ця частина України мала сміливість поставити питання.

 

Галицька ідентичність це теж про межі

 

Бо де починається галицька ідентичність – у Львові чи в Галичі? Де вона закінчується? Як вона взаємодіє з українською ідентичністю? Якщо ми говоримо про межі галицької ідентичності – це про відмежування чи примежування? Це про пошук меж чи бажання їх стерти, про намір зруйнувати чи захистити і зберегти? Це питання, які варто ставити.

 

Адже часто, говорячи, що ми – галичани, ми маємо доволі розмиту ідентичність. Бо не всі питання для себе озвучуємо.

 

А що, якби Європа, з якою ми себе ідентифікуємо, впала? Чи з нами сталося би щось подібне, як зі східними та центральними реґіонами країни, які після падіння СРСР втратили радянську ідентичність, а відтак їм довелося шукати нову? Об’єкт нашої ідентифікації інший і, нам здається, надійніший. Але коли ми чуємо, що в Європі щось не так, що євро падає, ЄС ризикує розвалитися, на підсвідомому рівні прокидається тривога.

 

Галицькість як товар і бренд

 

Галицька ідентичність змінюється під впливом туристів. У 90-х у Львові були кілька каварень, куди ходили місцеві, і там відчували себе істинними галичанами. Тепер портрет Франца Йосифа і цукерня на кожному кроці. І попри це, справжньої галицької ідентичності відчувається все менше. Вона стала брендом. Традиції перетворилися на заробіток. У селах колядування, вертепи відмирають, зате у Львові вони стають бізнесом. Це як у шизофренії: форма лишилася, але суті немає, ієрархії нема. Мотиви змінені. Метанаративу нема. Постмодерн.

 

А проте історичний розвиток – це, здебільшого, розвиток саме міської культури. Натомість, коли ми говоримо про галицьку ідентичність, ми часто починаємо говорити саме про сільську культуру, про повернення до традицій, колядок. А міська культура у нас, можливо, тільки формується. Колядки – це традиції, їх потрібно берегти. У 15-16 столітті ці сільські обряди в Європі трасформувалися в карнавали. Таким був розвиток міської культури. А коли ми намагаємося просто зберігати традиції заради самої форми, то вихолощуємо сенс, позбавляємо їх життя. Традиції треба зберігати, але вони мають бути живими, розмірковують аналітики.

 

 

Живопис Володимира Костирка. "Львів. Збруч. Кордон". 2000 р.

27.04.2018