Війни мають історичні, політичні, економічні та всілякі інші аргументи, але війни також мають психологічне наповнення: сторони, які воюють, наповнюють війну своїми смислами. Я спробую коротко і метафорично окреслити сторони, які беруть участь у цій війні, – і тоді нам, можливо, буде більш зрозуміло, за що ця війна: за що ми воюємо, за що вони воюють і якою є позиція третіх сторін.
Не думаю, що нашою ціллю є дати остаточну чітку відповідь. Я взагалі так не дивлюся на людську чи суспільну психологію. Ми радше відкриваємо питання для дискусії. У мене є своя точка зору – можливо, в процесі дискусії вона зміниться, і за якийсь час я буду мати доповнене бачення. Чого бажаю усім нам.
Роман КЕЧУР,
психіатр, президент Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувач кафедри психології і психотерапії УКУ
Виступ у межах проєкту "Знаки часу", що його організовує Центр Митрополита Андрея Шептицького
Отже. Чому Росія на нас напала? Чого вони хочуть? Який психологічний зміст у цьому нападі?
Як на мене, то їм ідеться про реванш. Вони мають таке відчуття, таку ідею, що Радянський Союз був їхньою імперією, імперією російського народу, де вони були титульною нацією. А ми входили у цю імперію якоюсь колонією. І вони гордилися своєю силою і зверхністю, яку мали над нами і над цілим світом. Отже, вони мають відчуття, що програли без війни. Радянський Союз розвалився без війни – і для них в тому ніби є обман. Усю концепцію своєї величі вони збудували на «вєлікой отечественной войнє». Тобто вони свою велич здобули через війну, а втратили без війни. Тому вони весь час говорять, що НАТО їх обмануло, що НАТО повинно було їм щось там гарантувати, давати, що їм все обіцяли і нічого не виконали. Отже, Росія хоче реваншу, щоби повернутися назад, бо там, де було «назад», там був рай. В раю були генсеки, всілякі секретарі райкомів і обкомів, були рабочіє і крєстьянє, дешева ковбаса – і все був советскій народ. І от у цьому «совєтскому народі» вони були перші серед рівних.
Таким чином голова Росії повернута назад. Це означає, що війна проти України – це не тільки війна за повернення імперії, але це війна за зупинку часу. І тому весь прогрес, уся модернізація зведена до «гейропи», до ЛГБТ, до всіляких таких форм, що є неприйнятними для «дуже чутливої тонкої русскої душі». І тому приєднання до цивілізованого світу, пов’язане з модернізацією і прогресом, є неможливим. Проти цього сучасна російська думка і душа протестує. І треба зрозуміти, чому так сталося. Чому сучасна Росія атакує власний прогрес і розвиток.
Я спробую зробити короткий історичний екскурс – певний шкіц до історичного екскурсу Росії.
Якщо подивитися на її початки, починаючи з 12 століття, то можна сказати, що це був результат колонізації. Київська Русь, тобто наші предки, колонізували на той момент дикий схід. І колонізувавши, змішувалися з тутешніми племенами, будували князівства… За великим рахунком, Росія – колишня наша давня колонія, точніше не наша, а наших пращурів.
Після того вона була завойована монголами, які пробули там триста років. За ці триста років "русска ідея" просякла східним духом, тоталітарним і деспотичним східним духом.
Отже, здійснювана з Києва європейська колонізація була перервана колонізацією монгольською. Після чого вони скинули іго і стали звичайною азіатською країною. Якщо подивитися на Івана Грозного, то це така дуже азіатська, зовсім не європейська стилістика – взяти і вбити за щось там власного сина…
А потім приходить Петро І і «відкриває вікно в Європу». Це означає, що він намагається цю країну модернізувати – рубає бороди, будує палаци, засновує театри. Він будує сучасну на той час європейську столицю. Переносить столицю з Москви до Петербурга – і на декілька століть у Росії утворюється два, по їхньому кажучи, «сословія». Нагорі – абсолютно по-європейськи орієнтована еліта, яка часто говорила не російською, а німецькою чи французькою (залежно від часу і моди) мовами. А внизу – простий народ, прямі нащадки азійських племен, які колонізували ці землі після Київської Русі. І коли ми говоримо про велику російську культуру, то ми маємо на увазі представників отого тоненького прошарку кори головного мозку.
Що ж відбулося далі? У 1917 році відбулася «вєлікая октябрськая соціалістічєская революція», й усю ту кору головного мозку було знищено. Одних було вбито, інші поїхали в еміграцію; ті, що залишилися, перемололися через репресії 20-30-х років… Фактично ми побачили країну, яка повернулася до своїх азійських коренів. Тобто, коли хтось каже про «вєлікую русскую культуру» – він говорить про фантом. Того прошарку людей, які створили цю культуру, давним-давно немає. І сучасна Росія має до цієї культури таке саме відношення, як сучасні єгиптяни до пірамід. Так, вони територіально там знаходяться, заробляють на цій спадщині гроші, продають якійсь сувеніри, але вони ментально, культурально походять із зовсім іншого джерела – це арабський народ, який прийшов зі сходу і завоював ці землі – це зовсім інша релігія, зовсім інша культура, інша генеалогія, інший культурний код.
Отже, ми маємо таку Росію. Ця Росія з такими інтенціями, з такою своєю природою напала на нас.
Україна. За що ми воюємо?
Якщо більшість людей запитати про це, то вони скажуть, що війна йде за свободу. Напевно за свободу. Але якщо війна йде за свободу, то йдеться не про геноцид. Якщо йдеться про свободу, то ми говоримо про альтернативу бути або вільними, або залежними. Але якщо йдеться про геноцид? У Бучі, і не тільки в Бучі, ми бачимо очевидний геноцид. У виступах Мєдвєдєва, колишнього президента, ми чуємо про мету знищити нас як націю – української нації не існує. Іншими словами, що нас треба знищити як групу. Здійснити над нами акт геноциду. Отже, якщо говоримо про геноцид, то тоді війна йде не за свободу, а за екзистенцію. За саме право на існування. І це міняє конфігурацію війни.
У Європі є люди, які питають: «Чому ви не здастеся? Ну, був один уряд, а буде якийсь інший. Пройде час, і все вернеться назад». Так вони мислять. І так можна було б мислити, якби не йшлося про геноцид. Нас хочуть знищити як групу. Й у цьому моменті питання також до юристів. Якщо через юридичну процедуру буде визнано, що йдеться про геноцид, то західні країни повинні втрутитися. Якщо йдеться про військові злочини, то йдеться про те, що їх потрібно буде коли-небудь судити, а якщо йдеться про геноцид – вони мусять втрутитися негайно. Не просто через добру волю, а через підписані юридичні зобов’язання. Це дуже важливо.
Як на мене, ми воюємо за свою екзистенцію. Можна сказати, що ми воюємо за свою суб’єктність. І ця суб’єктність має різні площини: від екзистенційної площини – просто «ми є», до площини самоусвідомлення, самоартикуляції, тобто до гідності і свободи.
Європа. За що воює Європа? Чи вона взагалі воює, чи має до цього відношення?
Європа спочатку навіть не воювала, а радше боролася, відстоюючи свій комфорт. Нагадувала мені таку стару бабцю, яка сидить, в’яже светерок і каже «не бігайте, не бийтеся, нічого не перевертайте, дайте спокій». Їй неважливо, хто має рацію, а хто винен. Її це все не хвилює – її хвилює лише, щоби не було шуму. Тому українці, які протиставлялися, не підпорядковувалися росіянам, дратували Європу. Бо якби українці підкорилися, то європейці мали би спокій – ще якихось п’ять чи десять років чистого спокою. А там може Путін помре, а може ще щось станеться. А може заспокоїться – з’їсть Україну та й по всьому. На початку так було. І тому «путінферштейнство», «Путіна розуміти треба» і «не все так однозначно».
Були там і цинічно-прагматичні моменти. Якщо взяти Німеччину, то був там страх перед Путіним, страх, який прикривається почуттям вини. Почуватися винними німці мали би більше перед нами, ніж перед росіянами – вони окупували під час Другої світової війни всю нашу територію, вони вбили декілька мільйонів українців. А росіяни разом із ними почали цю війну. Ми ж були заручниками історичних обставин…
Але тепер європейці приходять поступово до розуміння двох речей. Перша річ: українці не здадуться. Це означає, що європейцям не вдасться заховатися від цього конфлікту – конфлікт буде, його неможливо відтермінувати надалі. Друга річ: Путін не заспокоїться, Росія не заспокоїться. Імперські амбіції Москви виходять далеко за межі України.
Європа і західний світ повинні ще зрозуміти. І я думаю, що частина вже розуміє, що йдеться власне не про Путіна, а йдеться про Росію. Легко все звести до Путіна: Путін помре або вдавиться якимось «новічком» – і ніби все зупиниться, ніби все можна буде перезавантажити. Але якщо подивитися на цю проблему як на проблему російського народу? У них просто нема іншої візії майбутнього, ніж імперська. Російський народ переживає, що якщо почне будувати національну державу, то доведеться попрощатися з окраїнами. І цей страх повного розпаду просто не залишає їм іншого варіанту. Російська еліта (не знаю, чи можна це так називати), правляча верхівка не сформулювали інакшого погляду на майбутнє Росії, ніж імперське. І тому росіяни приречені воювати.
Останній пункт – Америка. За що воює Америка?
Для американців під питанням їхнє глобальне лідерство. Якщо американці допустять домінування Росії в Україні, у Східній Європі загалом, то це буде означати, що «Акела промахнувся». Це буде означати, що американці не гарантують безпеки жодній країні, що підпис під Будапештським меморандумом нічого не коштує – а це означає, що й американський долар також мало що коштує. Це означає, що американці перестають бути гарантами безпеки, бо американський споживач споживає значно більше, ніж виробляє, – вони виробляють десь чверть світового ВВП, а споживають значно більше. Різниця ж лежить у тому, що вони виступають гарантом, долар є основною платіжною одиницею, бо всі вірять у силу Сполучених Штатів Америки.
Крім того, йдеться про лідерство і про політичну та військову могутність, йдеться і про те, чи ліберальна доктрина далі є провідною у світі. Чи нові автократії, чи новий тоталітаризм є ефективнішими? От ця вся дискусія, яка йде ще від античного, ще від римського часу.
Я впевнений, що у цій картині, яку я вам представив широкими мазками, можна знайти багато недоліків. Але на сьогодні такий мій погляд на психологічний підтекст цього конфлікту.
КІЛЬКА ПИТАНЬ ВІД АУДИТОРІЇ
Чи є добрі росіяни?
Спитайте євреїв, чи були добрі німці під час Другої світової війни. І ви отримаєте відповідь, чи є добрі росіяни. Якійсь німці, які переховували євреїв, або робили щось для них, або активно протистояли Гітлеру, напевно, були добрими німцями. Але загалом уся німецька нація несе відповідальність за ті звірства, які були зроблені в Другій світовій війні проти євреїв. І цю модель можна легко перенести на Росію. Серед росіян є люди, які активно публічно демонструють своє непогодження з політикою сучасної Росії. За це вони можуть бути засуджені до тюремного терміну або вбиті чи інтерновані. І є такі люди. І ці люди, я вважаю, є добрими людьми. Але якщо ми говоримо про народ загалом, то це ж народ обирає владу… І я тут маю ще одну тезу. Я вважаю, що ствердження "Росія – це тоталітарна країна" є не зовсім правдиве. У Росії є вибори. Це не вибори у західному розумінні цього слова, коли є змагання доктрин, змагання особистостей, рівна участь, суспільні дебати і вже потім підрахунок голосів. Тут цього всього нема: ніхто голосів не рахує, ніхто дебатів не влаштовує, немає ніякої суспільної дискусії. Але є щось таке подібне, як "чорна рада": натовп кричить, що цього вождя ми обираємо. Може, це кричить меншість того натовпу – але всі решта погоджуються з тим. Кожні п’ять років чи скільки там це все у них відбувається, тобто кожні п’ять років відбувається підтвердження легітимності. Й уся соціологія показує, що Путіна ці люди підтримують. Вони ж, напевно, і голосують за нього. Отже, я вважаю, що російський народ відповідальний, бо він вибрав цього керівника. Навіть більше – я вважаю, що Владімір Путін є виразником прагнень цього народу до відновлення імперії й до реваншу. Те, що російський народ, як мала дитина, не усвідомлює наслідків своїх прагнень – це вже друге питання. Вони не усвідомлюють, що бомбування Маріуполя чи ґвалтування в Бучі – це ціна питання, і то лише перша частина цієї ціни. Вони цього не усвідомлюють – але вони за це відповідальні.
Чи ми стаємо цивілізацією правил і про які саме правила йдеться?
Ми вимушені стати цивілізацією правил. І у нас після війни, якщо все буде добре і ми у цій війні переможемо, то у нас будуть серйозні проблеми з правилами. Ми не станемо іншими людьми. Ми лишимося такими людьми, якими ми і були, тільки з іншим досвідом. У нас є серйозні проблеми з правилами тому, що у нас ніколи не було своєї влади. Влада була чужа, з владою треба було не мати ніяких близьких стосунків, владі не можна вірити і влада використовується проти людини, а закон – як дишло. Іншими словами ніхто не вірить у правила, бо ті правила є завжди проти людини. У нашій культурі ще немає такого розуміння, що правила захищають слабких. Що вони є не для того, щоби сильні експлуатували слабких, а для того, щоби обмежувати сильних, захищати меншини, старих, інвалідів, дітей – всіх, хто потребує більшого захисту. І в цьому сенсі у нас будуть ще проблеми. Але у нас є генеральне вирішення – ми належимо до європейської цивілізації. Це, певною мірою, вимушений вибір, бо поза європейською цивілізацією не існує можливості екзистенції української нації. Тому навіть українські націоналісти, якщо брати крайніх правих, є європейсько орієнтованими. І це правильно. І це свідчить про наш розум. Про те, що ми вибираємо європейські правила і цивілізацію правил, бо поза цим опиняємося сам на сам з Росією, яка нас просто знищить.
Чи можливий помічний психоаналіз російської нації?
Зиґмунд Фройд колись казав, що психоаналіз можна застосовувати лише до добрих людей. Психоаналіз – це такий спосіб пізнання, коли добра людина хоче зрозуміти, що їй заважає жити. До людей, які хочуть убивати або поневолювати інших людей, психоаналіз не застосовується. Цей метод не відповідає предмету дослідження. Спочатку Збройні Сили мають встановити паритет на кордоні, а пізніше пройде багато років для того, щоби росіяни (можливо, якщо їм вдасться) зрозуміли свою власну тоталітарну суть. А до тих пір ніякий психоаналіз їм не допоможе.
Про німецьке почуття вини і страх перед Росією.
Ми маємо ситуацію таку, що німці боялися "русскіх" після поразки. Панічно боялися. Гітлер, який був частиною цієї німецької ідеї, був спроєктований на Сталіна, а тепер – на Путіна. Колись німці були всемогутньою нацією, а тепер русскі – і Путін – є всемогутньою нацією. Це означає, що ніхто не може їм опиратися. І це означає, що в цій системі координат українці є нерозумними дітьми – або самогубцями, або провокаторами, – які штовхають світ до ядерної війни. І треба від них бути подалі. І ближче до "русскіх", бо вони сильні.
Ці два місяці війни показали, що ситуація зовсім не така. Зовсім не гуманістичні ідеали рухають німецькою елітою, на жаль. Очевидною стала істина, що українська армія не слабша за російську і здатна оборонятися. Міф про російську всемогутність просто розлітається. Це лікує страх німців – і тоді вони можуть починати усвідомлювати вину перед нами. Бо "Північний потік-2" – це лише вершина айсберга, як німці домовлялися з росіянами про наступний поділ Європи. Росіяни звільняли Східну Європу від газового постачання так, щоби можна було розгорнути поле бою, а німці – щоби на тому ще й заробити. Вина німців перед Україною існує, але я би не казав педалювати цю вину. Я би скоріше побажав німцям усвідомити власний інтерес, який є більший, ніж заробити якісь гроші з росіянами. Росіяни можуть знищити світ, у якому німці процвітають. І росіяни зараз це роблять. Мені здається, що німці на порозі цього усвідомлення.
Про роль пропаганди у цій війні і відповідальність пропагандистів
Пропагандисти – найняті люди. Їх найняли, і вони розкажуть, що біле – це чорне чи зелене. Це звичайна пропаганда. Нічого нового вони не придумали, вони просто копіюють нацистські форми: говори на біле чорне і навпаки, будь переконливий і ніколи не говори правди, звинувачуй всіх у брехні. До цього вони додали ще трохи такого дуже примітивного уявлення про постмодерн. «Не всьо так однозначно» – нема правди, нема брехні, нема нічого. І можна кидати нам на голови бомби, бо не все так однозначно…
Яка відповідальність? Та нема ніякої відповідальності, бо у людей немає совісті. Відповідальність є в тих, у кого совість є, хто здатен переживати вину і розкаяння. Я сумніваюся, що це може бути про цих людей. Їхня відповідальність може бути тільки у фізичному сенсі – їх можна покарати, чи вони можуть загинути у результаті цієї війни. Про моральну відповідальність, я думаю, тут не йдеться – бо не думаю, що тут є мораль.
Про безпечність українців
Українці, як кожна нація, не хочуть вірити в погане. Була війна на Донбасі, й українці втомилися – як кожна нормальна людина втомлюється від війни, від біди, від поганого. Й українці вибрали чоловіка, який сказав «я прийду і все виправлю, я все вирішу, подивлюся в очі Путіну, паралельно заведу вас у НАТО, паралельно побудую вам дороги і все буде у вас добре». Ми як малі діти заперечили проблему. І це заперечення проблеми заледве занадто дорого коштувало. Нам просто пощастило, що випадковий перехожий, за якого проголосували українці, виявився чоловіком достойним. Не знаю, чи він буде здатний робити якісь реформи – я в тому мало розуміюся. Але те, що він достойно себе поводить зараз – це честь і хвала. І з цим нам справді просто пощастило, бо це зовсім не є результат відповідального голосування. Вибрали випадкову людину, а вона виявилась порядним і спроможним чоловіком. Інколи карта лягає і в нашу сторону.
Чи нормально захоплюватися жорстокими відео про знищення росіян?
Коли я був маленьким хлопчиком, перша прочитана мною книжка називалася «Дідо-всевідо» – гуцульські народні казки. Мене злостило, що дорослі так мало мені її читали, і я заради неї скоро навчився читати. Це були такі чудові казки, я ними шалено захоплювався. А потім, у дорослому віці, я вирішив їх перечитати – а там когось «розірвали на шматки», когось «підсмажили і з’їли», когось «кинули в яму і затоптали». Там стільки агресії! Але там зло знищується абсолютно і безповоротно. Так-от, українці зараз потребують такої казки на ніч, де зло буде знищене абсолютно і безповоротно. Я не думаю, що відео про знищення ворогів – це щось погане. Я не думаю, що це треба якось лікувати. Це ми намагаємося віднайти той внутрішній спокій, коли світ буде хоча б трошки кращий, ніж він є.
Чи російська еліта реально вірять, що вони напали, щоби захиститися?
Я не думаю, що російська еліта в таке вірить. Я думаю, що вони не настільки дурні. Я думаю, що більшість із них дають собі звіт у тому, що вони напали, щоби нас загарбати, для того, щоби відновити Радянський союз чи Російську імперію. Бо поки вони не загарбують, то переживають страх розпаду.
Є така концепція «настоящего і ненастоящего царя». «Настоящій» – це той, який взяв країну, яка розпадалася, очолив її, об’єднав і ще захапав якусь кількість сусідніх земель. І ми маємо зараз міф цього «настоящего царя», цього Путіна. Він прийшов у 90-х роках, після розвалу, після занепаду всього російського, після приниження – Росія ж на колінах… І от вони встали з колін, от вони вже захоплюють чужі землі, і тому Путін – «настоящій царь». Якщо Путін програє цю війну, то він стає «ненастоящім» царем, і вони підуть на ще одне коло в пошуках «настоящего». І я не думаю, що російська еліта така дурна, що цього не розуміє. Російський народ має різну ступінь розуму – хтось розуміє, хтось ні. Але більшість говорить «єму там віднєє»: якщо Путін почав війну, значить йому видніше, бо Путін – «настоящій царь».
Як пояснити жорстокість росіян щодо населення сходу України, яке ідентичністю якраз найбільше схоже до росіян?
Мені здається, що ця подібність між східними українцями і росіянами є радше умовна. Це скоріше галицькими очима коли ти дивишся на схід України зі Львова, то думаєш про них як про росіян. А це зовсім не так. Між ними прірва. У них інакше організована суспільна матриця, яка кидається в очі навіть від того, як виглядають їхні хати, як виглядають дороги, як виглядають ці люди, як вони одне з одним розмовляють. І це сприймається на дуже інтенсивному рівні, особливо під час війни. Це з одного боку, а з іншого – ми маємо абсолютне згуртування українців і східних, і південних… в них немає навіть колаборантів. Коли приходили німці, то були цілі верстви, які йшли з ними на співпрацю. А тут якогось двірника призначають заступником мера, бо нема кому з ними співпрацювати, їм руки ніхто не подає, з ними розмовляти ніхто не хоче. Одні проти них воюють, інші від них відгороджуються. Від них умовно смердить. А вони ж прийшли з ідеєю, що вони і ми – одне ціле. Вони прийшли з тим, що ми рідні брати, і вони прийшли звільняти братів від націоналістів чи нацистів – а ці рідні брати кажуть «ми вас не знаємо, це божевілля, це галюцинація, ти зійшов з розуму, я тобі не брат і твоє місце он там за кордоном, іди туди і там живи, щоби я тебе більше не бачив». Й у цьому місці є приниження. Вони переживають приниження, що ми їх не признаємо за братів. А їхня пропаганда каже, що ми один народ. І коли вони прийшли й побачили, що їх не кликали на це весілля, що без них вода освятиться, що вони тут нікому не потрібні… Жорстокість – це їхня помста. Вони мстяться за те, що ми не хочемо бути росіянами. Іншими словами, вони мають галюцинацію, що ми один народ, – а коли бачать, що це не так, то впадають у шал і нас нищать. От таке соціальне божевілля.
01.05.2022