Сторожа над Бугом

Холм, у квітні.

Наші сусіди мешкали на мало врожайній землі і часто з цієї причини нападали на сусідні східні урожайні землі. Ними були в першу чергу наші північно-західн. окраїнні землі — теперішня Холмщина з Підляшшям, яких територія, замешкала нашим населенням, сягала тоді значно дальше на захід, як нині. Для оборони перед напасниками повстала над середущим Бугом по його західній стороні ціла система оборонних городів, своєрідний вал Зіґфріда, — що довгі віки берегли цих впадових воріт до українського запілля.

За ті землі йшла століттями затяжна боротьба. Стратегічну вагу надбужанської волости пізнали наші предки ще в дохристиянській добі, будуючи укріплені городища — Червень і другі, — головно в теперішньому грубешівському й холмському повітах, які з-під хвилевої польської окупації відібрав Володимир Великий. Зрозумів це найкраще великий український володар з першої і початку другої половини 13-го віку галицький король Данило, якого наш літописець щодо мудрости славить другим по Соломоні. Велика татарська навала і вічна загроза з її боку для ближчих до сходу українських земель, тоді вже незвичайно поруйнованих татарами, приневолили Данила шукати кращого захисту для своєї столиці. Другим товчком було й де, щоб стратеґічно краще забезпечити північно-західні кордони своєї держави як раз там, куди звичайно вдирався польський наступ. І вибрав Холм на свою столицю. Розбудував його і укріпив, як укріпив теж і інші надбужанські городи, що належали до давньої нашої оборонної системи на заході. Відновлено і скріплено за Бугом нашу давню сторожу, що ще за Данилових внуків і правнуків до половини 14-го віку боронила північно-західні кордони держави Романа Великого. Буг став нашим Райном, і доки була там наша сильна сторожа, сусідні землі — Галичина Волинь — могли бути спокійними за свою безпеку.

Не стало озброєної сторожі над Бугом. Попала під польську кормигу Холмщина. Зруйновано зовсім систему оборонних городів й отворено для Польщі ворота на схід. Незабаром дістається під польське панування й Галичина й переживає велике лихоліття аж до упадку історичної Польщі. З часом приходить черга на Волинь та на решту українських земель. Усюди прийшли голодні ляхи, що до краю винищували землю й нарід. Найбільше потерпіли землі входових воріт — Холмщина і Підляшша.

По віковій нeвoлi залишилася там для нас тільки селянська маса, темна, бідна й безрадна, виставлена на облатинщення у віроісповідній та ополячення в національній ділянці. Це не змінилося й за нової російської влади, бо аж до 60-тих років мин. століття льокальна адміністрація була тут у польських руках; виключно польським було теж ціле шкільництво, а ополячення, як теж у великій мірі й облатинщення охопило рівнож і церковну верхівку та більшість нижчого уніятського духовенства.

Російські власті в автономному Польському Королівстві дивилися на це зразу байдуже й не робили ніяких рішучих заходів для спинення облатинщення і ополячення Холмщини й Підляшшя. Основна зміна слідувала щойно після здушення польського повстання у 1863 році. Комісія внутрішніх і духовних справ у Варшаві, у проводі якої стояв в рр. 1864—1864 кн. В. Черкаський, зпочатку кокетувала місцевий український елемент, а кн. Черкаський через свого висланника Т. Кокошніка переговорював навіть (1965) з львівським митрополитом Спіридіоном Литвиновичем щодо уздоровлення відносин у холмській уніятській епархії. Предложень митрополита не прийнято, переговори розбилися, а кн. Черкаський став промотором обмосковлення. Видвигнено проєкт гуртка місцевого виднішого уніятського духовенства під проводом Йосифа Войціцького (1857), як теж проєкт львівського митрополита. Проєкти змагали до уздоровлення відносин в уніятській Церкві на Холмщині й Підляшші й усунення дальшого латинщення Церкви і ополячування народу. Прийняття тих проєктів — обрядове й національне оздоровлення церковних відносин, уведення виключно української мови у церковних проповідях і як мови навчання у ціле народне й середне шкільництво та передача адміністрації місцевим українцям — були б вскорі відродили вповні край, якого відродження на церковному й національному полі пішло б тоді подібними шляхами, як у сумежній Галичині.

Проєкти відкинено. Настав повний обмосковлюючий курс на всіх областях життя. Царським указом з 1875 р. скасовано унію й насаджено московське синодальне православ'я. У публичне життя й школу введено виключно московську мову. Обмосковлення тривало аж до першої світової війни й не змінило його — а радше мало ще й скріпити — створення в 1912 р. окремої холмської ґубернії. Скасування унії й насильна обмосковлююча політика довели до втрати половини нашого населення й території на Холмщині и Підляшші. Воно не хотіло перейти на православ’я, було довгий час "упорствуючим" і в 1905 р. по оголошенні толєранційного указу перейшло офіціяльно на римо-католицтво, й через нього й до польського національного табору. Це т. зв. калакути, з яких велика частина ще й нині говорить дома по українськи, але публично до українців не признається, ща вийнятком одиниць.

Нашої історичної сторожі над Бугом не замінила нова московська сторожа. Обмосковлення душі, особливо місцевих інтелігентів, робило великі поступи, багато більші, як на інших українських землях, що знайшлися в границях царської імперії. В очах місцевого населення Москва стала його оборонцем перед польським заливом, а спасителем західної Надбужанщини вважало одного з найбільших обрусителів — холмського єпископа Євлогія. Про збереження й розвій українського національного життя, навіть у тих дуже скромних розмірах, як на нашому Закарпатті під Мадярщиною, не було тут і мови. Неподільно панувала тут Москва і московський дух і чудом треба назвати, що деякі тутешні інтелігенти зберегли ще іскру національного самопочуття й свідомости, що й дало їм спромогу будити свою тіснішу батьківщину з вікового сну після упадку російського панування.

На зміну Москви прийшла Варшава. Зовсім нове положення й новий фронт, хвилево без зорганізованого запілля. Треба було творити нову сторожу над Бугом. Не було ні відповідно й вповні вишколених інструкторів, ні приготованого психологічно до цього якслід людського матеріялу. Перші організаційні і оборонні спроби упали під першим сильнішим польським ударом, за яким йшли дальші, ще більші. Упали не тільки від самих ударів, але й з браку відповідної внутрішньої сили, що могла б дати відпір на довший час. У великому лихолітті за недавної Польщі чимало людей заломлювалося. Родилися нові калакути. Не було гарту духа й незломної волі, що готові передержати все. Не було тому, бо не було тут правильного національного вишколу й непохитної віри у власну перемогу.

Такий могучий чинник в житті народу, як Церква — була під чужою, московською кермою. Православна Церква з нерідною ворожою верхівкою, з обмосковленим у величезній більшости духовенством не поробила й не хотіла поробити відповідних мір для національної оборони своїх вірних. Що більше. Ішла вона назустріч польським політичним і національним побажанням і сама мала стати засобом винародовлення нашого населення у польську користь. Вже поробила й перші кроки до цього, вводячи у себе польську внутрішню урядову мову і перші кроки до польщення Богослужби. Більшого й суцільного спротиву серед православного духовенства проти цього не було, навпаки, були серед православного духовенства добровольці, що голосилися до цієї служби в користь Польщі. Не перевелися тут люди кон'юнктури і дехто з тих добровольців займає сьогодні видне церковне становище у православній холмсько-підляській єпархії.

Повний розгром Польщею нашого національного елементу на західній Надбужанщині спинила теперішня війна. Нова німецька влада пішла назустріч наших церковним і національним побажанням. Переорганізовано Православну Церкву й створено окрему холмсько-підляську єпархію під проводом архієпископа Іларіона (Огієнка), що одержала національне обличчя. Перестала вона бути винародовлюючим чинником, навпаки, під кермою свого Владики Іларона, відомого українського патріота і вченого, старається бути рушієм національного відродження. Не все йде те тут якслід, бо більшість теперішнього духовенства до нової національної місії не підготовлена.

Модерну нашу сторожу над Бугом творять у першу чергу українські народні школи, де вчителями у величезній більшости галичани. Там йде перший правильний вишкіл наймолодшого покоління, з якого вийдуть тверді і національно загартовані громадяни, свідомі своєї ролі. Духовна семінарія і гімназія у Холмі, учительська семінарія у Грубешові та фахові школи дадуть нам вишколених місцевих керманичів національного життя, командантів нашої модерної сторожі над Бугом. Свою службу роблять й робитимуть по всім своїм силам у сучасних обставинах і Українські Допомогові Комітети зі своїми клітинами та українська кооперація, як і взагалі усі, що стоять нині на висуненій національній стійці.

І Галичина мусить ще дальше приходити з допомогою у вишколі нашої сторожі над Бугом. Робить це зорганізовано Український Центральний Комітет у Львові й покликана ним Комісія допомоги українській молоді Холмщини й Підляшшя. Висліди вже є. В Галичині, що єдина може дати повний національний вишкіл для молоді Західної Надбужанщини серед рідного довкілля і в український атмосфері, вчиться нині 262 синів і дочок цієї нашої недолею досі битої области, з того 38 у високих школах у Львові, а около 200 у різних фахових школах і в ремеслі у Львові і краю. Ця акція мусить бути поширена а опіка над цією молоддю ще повніша. Вийде з неї дійсна наша новітня національно-вишколена сторожа над Бугом, що зуміє якслід боронити Українську Батьківщину.

[Львівські вісті]