Володимир СЕМКІВ

 

«…Позаштукатурювали стіни, повирізували дерева, які були прострілені, позаробляли отвори в тих стовпах – прибрали все, щоб не було навіть сліду від того, що відбувалося в лютому 2014 року», – нарікає Григорій Жаловага, тримаючи в руках останні знимки зі сином. Анатолія Жаловагу застрелили на Інститутській 20 лютого. Пан Григорій каже: знає на тій вулиці кожен куточок, обходив там кожен сантиметр. Йому боляче, що в найближчий рік це місце може змінитися до невпізнання, під час зведення Меморіального комплексу Героїв Небесної сотні.

 

«Те питання нас болить, розумієте? – зізнається пан Григорій у розмові з кореспондентом Z. – Я дивлюся на той проект, я розумію все: сучасне, нормально... Але! Отой простір, який закарбувався нам у пам’яті, вже порушений. Нам хотілося б, щоб воно виглядало так, як воно було».

 

Минулого тижня дискусією в Українському католицькому університеті у Львові завершилося громадське обговорення результатів конкурсу проектів Меморіального комплексу Героїв Небесної сотні. Нагадаємо, перемогу на конкурсі здобуло архітектурне бюро MI studio двох випускниць «Львівської політехніки» Ірини Волинець (Львів) та Марії Процик (Роттердам). Дует проектанток запропонував лаконічний, модерний варіант облаштування вулиці Інститутської. Проект Ірини і Марії передбачає прокладання алеї, на котрій висадять 107 лип у пам'ять про кожне життя, що обірвалося на Майдані, зведення стели пам’яті з плитами на честь кожного з Небесної сотні (детальніше – у публікації Z: Меморіал Небесній сотні: 107 лип і жодного пам'ятника).

 

«Наша ідея зовсім інша!»

 

У лютому міністр культури Євген Нищук інформував: перш ніж державні служби укладуть контракт із переможцями конкурсу, мусить відбутися громадське обговорення проекту. Адміністрація Національного меморіального комплексу Небесної сотні – Музею Революції гідності влаштувала п’ять сесій обговорень у Києві і, відтак, одну – у Львові. У Києві обговорення влаштовувалися у різних групах: дискутували окремо з архітекторами, з київськими міськими службами, з громадськими середовищами, із родинами Небесної сотні.

 

Як розповів під час розмови в УКУ директор Музею Майдану Ігор Пошивайло, найгарячішим було обговорення в Будинку архітектора. Представники «старої школи» закинули організаторам, що проект-переможець не є меморіалом, що він не несе революційного наративу, а нагадує радше «колумбарій» (цитата – з народного художника Анатолія Куща, автора монументальної стели Незалежності в центрі Києва).

 

«По суті, ми побачили дві абсолютно різні позиції. За їхніми емоційними оцінками проявився поділ на два покоління, два світи, дві генерації – молодшу і старшу», – констатував Пошивайло.

 

Ірина Волинець презентує проект MI-studio  у Львові

 

З його слів, по завершенні громадського обговорення проект можуть дещо змінити, однак замисел і загальний вигляд залишаться незмінними. «Ми як музей, як замовник будівництва збираємо зауваження для того, щоб проектант міг їх врахувати (або не врахувати) і приступати до проектування», – повідомив директор музею.

 

Ігор Пошивайло зізнався: дуже непросто формувати ідею меморіального комплексу в той час, коли пам'ять про Майдан іще гаряча, коли вона ще болить.

 

«Ми пережили дуже багато дискусій: на часі чи не на часі проект? Треба створювати музей чи не треба? Багато людей, маючи негативний досвід відвідування пострадянських музеїв, боялися, що це буде щось нецікаве, рутинне, щось вчорашнє, закрите… Наша ідея зовсім інша!» – розповів пан Пошивайло.

 

Зі слів директора, робота над проектом була зумовлена ще й прагненням уберегтися від зміни політичних кон’юнктур. «Не можна дати політичній владі, якою б вона не була сьогодні, завтра, післязавтра, зманіпулювати подіями Майдану. Все більше людей намагаються переконати, що Майдан був переворотом. Загроза в цьому (зміні історичної пам’яті, – Z) є», – зауважив пан Ігор.

 

 

Ірина ВОЛИНЕЦЬ: Меморіальна стела складатиметься зі 107 плит, присвячених кожному з героїв Небесної сотні. Кожна плита накладатиметься на іншу, в той же час вони утворюватимуть єдину смугу. Форма та розмір меморіальних блоків нагадуватимenm форму щитів, які майданівці використовували для того, щоб захистити себе. Така концепція відображає, в нашому розумінні, головний феномен Євромайдану – єдність українців. На меморіальній стелі буде вказано ім’я і прізвище кожного з героїв Небесної сотні, а також і їхній вік та місце, з якого вони є родом. На нашу думку, це максимально відображатиме, що люди на Майдані були з різних регіонів України, люди були різного віку, але їх поєднувала одна ідея – прагнення мати кращу країну. Меморіальні блоки матимуть різну форму – вони йтимуть від найменшого до найвищого. Найменший блок матиме заввишки 1,2 метра, максимально високий – 2,8 метра. Імена героїв будуть розташовані в хронологічному порядку залежно від часу смерті. Таким чином, найвища точка символізуватиме пік подій і пік втрат, які трапилися в період 18-20 лютого.

 

 

Дерево в хресті і дерево живе

 

Автори проекту-переможця погодилися врахувати низку пропозицій, озвучених під час громадських слухань. Зокрема, вони шукають можливість інкорпорувати в своїй ідеї два елементи теперішнього народного меморіалу на Інститутській – капличку та хрест.

 

Співавторка проекту Ірина Волинець наголосила на громадських слуханнях: каплиця стоятиме у «місці тиші». «У певній точці алея відгалужується і відмежовує місце мовчання і тиші, де ми зберігаємо існуючу каплицю. Каплиця була збудована в пам'ять про героїв Небесної сотні майданівцями, і для нас це важливий символ, який ми хочемо зберегти в нашому проекті», – пояснила Ірина.

 

Хрест і капличка на Інститутській. Знимка з весни 2014 року

 

Григорій Жаловага, батько героя Небесної сотні Анатолія Жаловаги, закликав озвучити запевнення, що в проекті збережеться і хрест.

 

«До нас зверталися майданівці, які встановлювали хрест на вулиці Інститутській, і вони дуже просили, щоб цей хрест зберегли на своєму місці. На вашому проекті я його не бачу. І, розумієте, це дуже важливо. Уже п’ятий рік до цього хреста ходять всі, кладуть квіти, стають на коліна. Президент ходить, ми ходимо. І тому ми просимо, щоб нашу думку було враховано», – апелював Жаловага.

 

Ірина Волинець запевнила, що хрест таки дійсно залишиться. «Ми його нікуди не забираємо. Єдине, думаємо над локацією самого хреста. Ми думали про те, щоб хрест і каплицю розташувати поруч», – зазначила архітекторка.

 

Григорій Жаловага і Наталія Дигдалович на обговоренні проекту в УКУ

 

Пан Григорій Жаловага консервативний. Йому важко змиритися з думкою, що вулицю Інститутську, на котрій лилася кров його сина, засадять травою та деревами. «Звичайно, нам важливо, щоб вулиця зберегла історичний вигляд. А так – нічого нема. Ну, буде якась алейка – нічого не буде», – критикує Жаловага в розмові з Z.

 

Думку Жаловаги підтримує й пані Наталія Дигдалович, дружина Андрія Дигдаловича. «Останні дерева зріжуть, останню бруківку заберуть. Давайте ще й готель заберемо», – скаржиться пані Наталія. Її чоловік загинув якраз під стінами готелю «Україна».

 

 

Ірина ВОЛИНЕЦЬ: У своєму проекті ми хотіли дуже лаконічно і водночас містко висловити біль, який склався внаслідок подій на Майдані. В той же час, ми розуміли, що комплекс мусить бути спрямований не лише на вшанування героїв Небесної сотні, а й мати повідомлення, яке зможе нести в собі для майбутніх поколінь. Майже одразу ми прийшли до думки й до розуміння того, що початок вулиці з боку Майдану мусить бути місцем вшанування пам’яті. А наступна територія має бути зеленою зоною, на якій будуть висаджені дерева – і як символ пам’яті, і як символ, який випростовується в майбутнє.

 

Алея матиме криволінійну форму. Вона поєднуватиме важливі функціональні зони – Центр культури та мистецтв, готель «Україна», каплицю, вхід до метро. Водночас, криволінійна форма відображатиме складний шлях боротьби українського народу за свободу. Ми прагнули сформулювати просту рефлексію на ті події, які відбулися під час Майдану.

 

Ширина доріжок в найвужчому місці становитиме 2,5 метра, а в найширшому – 4,5 метра. Початок алеї буде вужчим. Дерева своїми кронами створюватимуть своєрідний портал. Зі зростанням ширини доріжки цей портал відкриватиметься в небо. І що далі ви будете йти, то більше неба ви будете бачити.

 

Промені битимуть знову

 

Зважаючи на те, що вулиця цілковито змінить свій вигляд, то ніби й логічно виникла ідея промаркувати місця смерті майданівців. Раніше на річницю Майдану у цих місцях встановлювали прожектори, скеровуючи їх у небо «променями гідності». Ця традиція перетече і в проект Ірини Волинець і Марії Процик.

 

«Місця загибелі людей ми пропонуємо замаркувати світловими модулями. Це будуть модулі діаметром у 10-15 сантиметрів, які будуть придатні для встановлення на будь-яке покриття – бруківку, доріжку, траву», – зазначила Ірина Волинець.

 

Директор Музею Майдану Ігор Пошивайло, реагуючи на аргумент про те, нібито вулиця Інститутська втратить своє обличчя, заспокоїв: навпаки, нове облаштування території змушуватиме зануритися в роздуми. «Деякі корінні кияни, архітектори казали нам про потребу збереження духу, який існував із часів старого Києва. Насправді він був порушений іще в 1943 році (під час бомбардувань Києва, зокрема, було знищено хмарочос Гінзбурга, на місці котрого тепер височіє готель «Україна», – Z)», – відповів Пошивайло.

 

 

Пан Ігор зазначив, що теперішній вигляд вулиці не дозволяє в належний спосіб ушанувати пам'ять Небесної сотні. «Зараз там паркінг. Ми ледь не щомісяця, коли відбувається якийсь захід, намагаємося зупинити чиновників. На все в них є відповідь – все розуміють, всі співчувають, але паркуються, паркуються, паркуються», – прокоментував директор музею.

 

«Єдиний варіант – зробити там пішохідну зону. Водночас вона виконуватиме свою основу функцію – меморіальну. Це зона пам’яті, роздумів, медитації. Навпаки, добре, що вулиця змінює той звичний буденний ритм руху, примушує зануритися в інший простір», – пояснив Ігор Пошивайло.

 

Нагадаємо, наразі триває конкурс і на проект Музею Революції гідності, котрий розташується на горі меморіального комплексу, навпроти верхнього виходу з метро «Хрещатик». Переможця оголосять у червні-липні.

 

 

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

 

Ігор ПОШИВАЙЛО:

«Ми погодилися, що меморіал не матиме вигляду цвинтаря»

 

 

– Як ви оцінюєте кампанію з обговорення проекту? Чи львівська сесія відрізнялася від попередніх?

 

– Обговорення у Львові було вже фінальним. Перед цим ми проводили обговорення з цільовими аудиторіями в Києві. Я оцінюю його як досить конструктивне і корисне.

По суті, маємо дві основні групи – фахову і родини Небесної сотні. Професіоналізм і емоції. У Львові пролунали якраз дуже конструктивні думки з боку фахівців, архітекторів – вони запропонували реалістичні пропозиції, які легко можна врахувати при подальшому опрацюванні проекту.

 

Друга група – родини героїв Небесної сотні – з ними працювати найважче. Передусім, важко морально. Ми зустрічалися з родинами не лише в рамках обговорення – вони представлені в експертній групі, в групі, котра створювала концепцію меморіального комплексу, зустрічалися і поза конкурсом. У родин нема консолідованого бачення: скільки людей – стільки думок. Водночас, ми усвідомлюємо, що робити це важливо, тому вивчаємо їхні думки, збираємо побажання. У Львові у нас був Григорій Жаловага, батько Анатолія Жаловаги. Він бачить певні труднощі з утіленням проекту, висловив свої зауваження.

 

Ми як замовник будівництва готуємо технічні умови для проекту, тому почута інформація є для нас важливою. Ми готуємо перелік конструктивних зауважень і передамо його проектантам. Звісно, це залишається за їхньою компетенцією, і за бажанням, і за волею – враховувати пропозиції чи ні.

 

Законодавство визначає певні процедури щодо проведення конкурсів. Ми проводили обговорення насамперед із морально-етичних міркувань, не затискаючись у рамках юридичних вимог. Ця тема важлива, передовсім для родин. На конкурсах у світі такої процедури нема: суспільство делегує повноваження професійній групі (журі), висловлює довіру його компетенції, натомість журі бере на себе відповідальність і обирає переможця.

 

– Яких змін зазнав проект повіряно з тією версією, котра перемогла у конкурсі?

 

– У нас іще нема фінального проекту. Але мені відомо, що авторки взяли до уваги кілька важливих думок. По-перше, вирішили прийняти пропозицію про маркування місць загибелі героїв Небесної сотні. Маркування буде не лише на території проектування проекту на алеї Героїв Небесної сотні, а й на інших локаціях у центрі Києва.

 

Виставка конкурсних проектів меморіалу у Львові

 

Друга важлива думка – у меморіальному комплексі збережуться нинішня капличка і пам’ятний хрест. Були зауваження не чіпати хреста, не переміщувати його з того місця, де він встановлений. Раніше в нас була ідея змінити розташування самої каплички. Річ у тім, що вона виставлена з відхиленням від канонів будівництва – вівтар не повернутий на схід. А повернути на схід – вхід виявиться у незручному місці. Словом, над цим теж доведеться попрацювати. Це питання береться до уваги, можливо, авторки трішки змінять свій проект.

 

Ще розглядається пропозиція про маркування барикад. Таку ідею не так просто втілити: треба шукати форми, як це відобразити, можливо, використати формат QR або віртуальної реальності. До речі, у Львові від учасника обговорення надійшла пропозиція встановити QR-коди на іменних стелах меморіалу (їх можна встановити і на тих промаркованих точках), щоби люди, котрі відвідують це місце пам’яті, могли дізнатися інформацію про загиблих.

 

– Ви говорили про те, що найважча частина обговорення – з родинами Небесної сотні. Чи існують розбіжності між суспільним і приватним? Можливо, соціум волів би мати один формат меморіалу – натомість для родин це щось інтимніше, щось, що можна порівняти з надгробним монументом…

 

– Ні, ми якраз маємо повне порозуміння з родинами щодо того, яким чином візуально, символічно, метафорично має виглядати ця територія. Ми погодилися, що цей меморіал не матиме вигляду цвинтаря. Стихійні знаки народного вшанування перенесуть до музею, окрім каплички і пам’ятного хреста. Тобто у нас є повне порозуміння в концептуальному баченні меморіалу.

 

З іншого боку, це надзвичайно емоційний проект для родин героїв Небесної сотні. Кожна родина підходить до меморіалу зі своєї точки зору. На зустрічі у Львові пан Григорій Жаловага звертав нашу увагу на те, що його син загинув на горі, на площі перед верхнім виходом із метро «Хрещатик» – на його думку, в проекті це місце виявилося відокремленим від основної локації меморіалу. Нарікав на те, що під час урочистостей на місці загибелі його сина виставляли біотуалети.

 

Кожен переживає індивідуально. Нам висловлювали зауваження, що розміри плит на меморіальній стелі будуть різними. Переймалися, що в когось плита буде нижчою, не першою, стоятиме збоку… Мусимо розуміти, що особливість конструкції зумовлена ландшафтом. А основне – нам слід усвідомити, що стела матиме образне значення, і родини не мають виборювати якісь індивідуальні права для члена своєї родини. Це місце мусить бути важливим не лише для родин, а й для людей, які не причетні до нинішньої історії, для майбутніх поколінь, для тих, хто прибуде з-за кордону й пізнаватиме нашу історію. Буде трагедія, якщо цей меморіал відвідуватимуть лише родини.

 

Власне, таке розуміння є. Всі визнають, що меморіал мусить мати форму сучасну, атрактивну, зрозумілу. Як на мене, то те вирішення, котре запропонували переможці – MI Studio – якраз відповідає загальній ідеї.

 

 

ЕМОЦІЯ

Елейн ҐУРІАН, музейний експерт зі США, член конкурсної комісії, онука львів’янина:

 

 

– До Києва я вперше прибула у 2014 році, коли Майдан іще не був атакований і ще стояло наметове містечко. Я приїхала проводити тренінги для працівників музеїв. І була неймовірно вражена й пройнята, що мені випало перебувати тут в час, настільки переламний і новий для країни. Коли мене запросили в журі, для мене це виявився досить новий досвід. Я водночас була і схвильованою, і мала різні скептичні думки на цю тему. Найперше мушу запевнити вас, що конкурс був абсолютно професійним. Ми оцінювали проекти один за одним, не знаючи нічогісінько про жодного з конкурсантів. У нас була дискусія, ми проголосували. Вкінці це трішки нагадувало вручення «Оскарів»: вони вийшли із конвертом, відкрили його і повідомили, хто переміг. В журі працювали незнайомі люди, але в цій роботі ми зблизилися. Протягом того часу, коли ми працювали разом – не такого довгого, але дуже інтенсивного – цей проект справив на нас сильне враження. І коли вони дістали конверт й оголосили, що переможці – дві молоді українські жінки, то кожен почав аплодувати, обіймати одне одного, стрибати. Було приємно усвідомлювати, що все настільки гарно склалося, хоча ми й гадки не мали, хто стояв за цим проектом. Це дивовижно, ці молоді жінки настільки пасують самому Майданові… Ми були свідками, як збіглося кілька красивих моментів довкола того проекту, який ми вважали найкращим.

 

26.04.2018