«Побудуй спершу Бога в душі своїй, а вже потім в образі чи камені», – за таким кредо жив і працював видатний львівський художник Карло Звіринський. Для однієї з його учениць, Оксани Давидюк, ця настанова стала біографією.
Оксана дуже багато малювала в дитинстві, буквально – стосами. Згодом навчалася на відділі розпису у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша, але вже тоді розуміла, що їй замало лише фантазії та технічних навичків, аби стати художником. Мусила, за її власним виразом, «набратися життя», щоби мати не тільки як сказати, але й що.
Хоча обидва діди і прадід Оксани були священиками, але лише від 1991 року, коли нарешті приватне життя громадян України звільнилось від контролю радянського режиму, вона почала активно відвідувати церкву і поступово занурилась, наскільки це було можливо з малими дітьми, в церковне життя. Згодом стала студенткою факультету теології Люблінського католицького університету, але завершити навчання не вдалося через родинні проблеми. Саме тоді відчула, що мусить повернутись до малювання, що це її прихисток і можливість сказати, в першу чергу своїм дітям, те, що в неї на серці.
Ґрунтом, з якого «виріс» живопис Оксани Давидюк, стала православна віра, до якої вона повернулася. Мистецтво стало для неї територією, де вона могла висловити своє захоплення світом як доскональним витвором Божого помислу, де вона мала можливість шукати свої відповіді на вічні питання про Бога і Любов, про сенс життя і смерті… Момент сакральний у художниці не йде від зображального, зовнішнього, а від внутрішнього. Форма для Оксани Давидюк похідна від глибокої віри. Художниця намагаєтесь побачити/показати Бога в усьому. Показати велике чудо життя, цінність світу, створеного Богом і цінність людини, створеної за образом і подобою Божою.
Життя закинуло Оксану Давидюк спершу до Москви, згодом – до Казахстану, де Оксана створила два іконостаси в класичному візантійському каноні. Але щоби притамувати ностальгію за Україною, іконопису і вишивання їй було замало. Проте вишивання стало одним з тих імпульсів, завдяки якому Оксана «прорвалася» (за її виразом) до своєї теми: поєднати в одному творі диво природи, створеної за ідеальним Божим помислом, і всі аспекти досконалості національного українського орнаменту, в якому природна краса реальності трансформувалася в абстрактну лаконічність символіки. У своєму захопленні орнаментом вона в певному сенсі продовжує родинну традицію, бо дід художниці, Олександр Бодревич, дуже цікавився народним орнаментом і згодом створив на основі своїх досліджень книжку, яка була видана щойно кілька років тому. За словами самої Оксани: «Орнамент – річ сакральна, сокровенна, і коли вона накладається на реальність, то це створює містичний ефект».
Накладає орнамент на реальність Оксана, використовуючи напрацьовані століттями композиційні вирішення рушника, верети, ікони. Художниця вважає, що горизонтальне членування сюжетів в одному творі відповідає логіці життя, де один період змінюється іншим. Поєднання пласких декоративних елементів з тривимірним зображенням створює оригінальний оптичний ефект, який унаочнює механізм перетворення пейзажу на орнамент і навпаки. Як пояснює сама авторка: «Я оцерковлена людина. Люблю Церкву, люблю також природу. Тож прагну поєднати пейзаж з церковним дійством. Є поняття «літургія після літургії», коли ти виходиш з церкви, а тобі ще звучить те, що ти там чула. І перед очами орнаменти візантійські чи якісь гарні хустини жінок... І ти йдеш далі і спостерігаєш життя, і воно накладається одне на одне, думки, почуття. Оце є в моїй творчості. І це неможливо поєднати в одному стилі, бо то є декоративна мова, а то – пейзажна мова. А мені весь час хочеться поєднувати і часи, і художні мови».
Один з провідних циклів Оксани Давидюк, до якого вона постійно повертається – «Пасхалія». Її зачаровує мова української писанки, де зосереджено весь містичний досвід народу, його історію, філософію, молитву. Художниця вважає українську писанку одним з варіантів ікони, тільки без образів святих. «Це абстракція, але не деструктивна, а впорядкована, гармонійна, – констатує мисткиня, – і хочеться писанку малювати, і вписувати в пейзаж, в життя…» Традиція, віра, бажання обдарувати рідних і друзів гарним розписним яєчком пов'язує нас сьогоднішніх із тим селянином, що в очікуванні нового врожаю, тепла і сонця звертався до богів із молитвою-писанкою, ворожив і просив про прийдешній хліб. Ми теж ворожимо, розмальовуючи яйця під час Великоднього посту, хто як знає, хто як уміє. Оксана Давидюк створює свої фантазійні пейзажі із писанками-квітами, писанками-хмарами, писанками-птахами, писанками-храмами… Це її авторська молитва за своїх рідних, близьких, друзів, світ, щоби людству відкрився шлях повернення до Христа або знаходження Його.
Аналізуючи творчість Оксани Давидюк, відомий львівський мистецтвознавець Роман Яців констатує: «Практика пані Оксани належить не тільки естетичній царині, але й духовній. Сама смислова тканина її творів, семантика значень є дуже складною. В творчості Оксани немає випадковості в обранні тем і мотивів, якими вона оперує. Мені це цікаво з погляду морфології і синтаксису сучасного малярства, тому що пані Оксана програмує естетику своєї творчості і вибудовує певну систему значень, які стають елементами цього синтаксису. Ці елементи мають символічний характер, вони апелюють до концептів духовних, релігійних, християнських».
Ще один програмний для художниці цикл «Пісня для дорослих дітей». Материнство і сім’я для Оксани Давидюк – найбільші цінності її життя, вона розчинена в родині і дітях. В узагальнених образах чоловіка, жінки, дитини Оксана закодовує свою складну жіночу історію, історію розчарувань і сподівань, історію втрати і віднайдення любові. На полотні вона створює ідеальну модель родини, як мікро-модель ідеального світу, де всі живуть в злагоді і взаємному добрі. «Це моя материнська проповідь дітям, які були багато років в розлуці зі мною, – пояснює мисткиня. – Це дуже особисте, жіноче».
Свою любов до важливих в її житті людей Оксана відтворює в портреті. Балансуючи стилістично між безпосередністю наїву і декоративністю парсуни, художниці вдається упіймати не тільки зовнішню схожість, але й створити достовірний психологічний портрет своєї моделі. Художниця «вставляє» портрет в декоративну «раму» з деталей, натяків та символів, що відтворюють світ портретованого. У всіх її моделей уважно-лагідний погляд, спрямований не назовні, а всередину, ніби ілюструючи цитату з Ромена Ролана, що «Справжнє життя – внутрішнє».
Оксана Давидюк уважна до дрібниць, в її полотнах немає зайвого і випадкового, все працює на зміст авторського меседжу. Серед улюблених деталей, попри вище згадувану писанку, ажурний православний хрест і гора Фавор, як символи постійної присутності в нашому житті віри і чуда явлення Божественної величі й слави Христа.
Оксана любить фарбу у всій її дзвінкості і насиченості. Не боятися кольору навчив Карло Звіринський. Любов до гладкого письма і лесування у неї – від ікони. Тож експерименти з пастозністю – не її. Натомість Оксана Давидюк спробувала застосувати в живописі графічні прийоми, створивши серію, де за допомогою олійної фарби імітує кулькову ручку. А свобода поєднувати непоєднуване, вільно колажувати образи і символи – від сюрреалістів. Ще художниця з вдячністю згадує дитячі книжки 1970-х, на яких виросла. Там була, окрім віртуозності, ота простота і невимушеність підходу до змісту, яка у 1980-х почала втрачатись під тиском «агресивності» авторського бачення.
PS. Живопис Оксани Давидюк – це її авторська відповідальність висловити свою позицію щодо тієї ситуації розгубленості, нестабільності і непевності, яка зараз панує в Україні, і до тієї світоглядної гуманітарної кризи, яка назагал зараз стрясає людством. Посеред нашої брутальної, химерної, жорсткої реальності Оксана Давидюк проявляє для нас, як на фото, коли його ще друкували вручну, а не автомати, оці зрозумілі, відчутні їй зв’язки між внутрішнім і зовнішнім, між горнім і земним світами. Оксана показує, що наш світ був задуманий і створений досконалим, і як добре всі могли б в ньому жити, якби жили за Божими заповідями, хоча б за тими десятьма основними. Але людина чим далі, тим активніше цей світ псує і приводить до грані катастрофи. І якщо ми займемось в першу чергу людиною, кожен собою, то ми зможемо його зберегти і передати своїм дітям кращим. Як влучно визначила мистецтвознавець Оксана Маричевська: «Живопис Оксани Давидюк – це як новий український міф, в якому комфортно і радісно». Сама художниця наголошує, що її мистецтво, це в першу чергу – її християнська проповідь.
PPS. Галерея Гері Боумена запрошує 27 квітня (пт.) на відкриття виставки ДЛЯ ДОРОСЛИХ ДІТЕЙ Оксани Давидюк-Свістель.
ДОВІДКА
Оксана Давидюк народилась у 1968 р.
У 1987 р. закінчила відділення художнього розпису Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша ( викладачі К. Звіринський, М. Скибінський, С. Костирка, Г. Безпалків).
Впродовж останніх 20 років мисткиня створила близько 150 робіт, які експонувались на персональних виставках у Астані (Казахстані), Москві, Києві (Державний музей декоративного українського мистецтва), Рівному (галерея «Євро-Арт»), Луцьку (Галерея мистецтв Волині), Самборі (Історико-етнографічний музей «Бойківщина») і тричі – у рідному Львові (В музеї етнографії та народного промислу, в Музеї історії релігії , у Львівському Палаці Мистецтв).
Роботи знаходяться в музеях України.
Інформація про Оксану Давидюк: http://davydjuk.com.ua/
25.04.2018