Забуті вілли

Із виставкою  пастелей «Забуті вілли» Дарії Зав’ялової  знайомить львівська галерея-кав’ярня «Штука».  Ведути сімнадцяти вілл – невеличка частина колекції, замальовки до якої заслужена художниця України, головний художник Першого українського театру збирала ще змалечку. І хоч цим роботам лише рік, захоплення віллами, які ще екзистують, але, на жаль, можуть незабаром зникнути – родом з дитинства мисткині.

 

Невеличка експозиція, яка ідеально вписалася у інтер’єр «Штуки» – це наче напівсон, у якому мандруєш поміж казкових будиночків, що яскравими барвами виступають з темного тла. Завдяки зовсім не популярній сьогодні техніці пастелі відчуваєш, як наче у мареві осипається тиньк із фасадів, чуєш як поскрипує стара дерев’яна брама, крутиться флюгер за вітром…

 

  

–  Я виросла на вул. Тарнавського і довгий час була впевнена, що саме таким місто і має бути: з цими казковими будинками, кованими огорожами, квітами…, –  пригадує Дарія Зав’ялова. –  Дитиною, я звикла, що виходячи з 5-поверхової «хрущовки», за рогом на Яцковому пагорбі  бачитиму, як я його називала, «Будинок Різдва» –  з черепицею вкритою снігом, світлом у віконечку, як з листівки... В дорослому віці я дізналася, що це була вілла Вацлава Морачевського – товариша Франка і Стефаника, де збиралася компанія інтелектуалів того часу. Для мене цей пагорб був, як портал зі світу буденного у казковий. Дорогою до школи я бачила віллу архітектора Долинського, яка взимку виглядала, як картина Брейгеля… Усе це я сприймала як належне, хоч з іншого боку розуміла, що живу в іншій країні, з іншою естетикою. Зрештою, це ландшафтно-пейзажне культурне середовище сформувало мене як особистість, перш за все, з моєю любов’ю до казки, фентезі та театру. І сьогодні мене мордує відчуття, що це все зникає. Я не вмію боротися, але я вмію малювати і єдине, що я можу зробити – це скласти своєрідний каталог цих вілл. Так – вони напівзниклі, так – у них уже є відтінок тліну, але вони прекрасні, і я їх неймовірно люблю.

 

 

–  Чому пастель? Адже досі ви зазвичай працювали з текстилем, з акрилом чи аквареллю…

 

–  Пастель – абсолютно випадкова. Випадково купила підрамник з заґрунтованим полотном, і серія теж почалася випадково з прогулянки на Високий Замок, де я знайшла віллу, яку раніше не помічала. Хотілося помалювати пленерно, а тягти купу фарб, пензлів тощо не хотілося зовсім.

 

Пастель мені подарував ще батько. Їй, мабуть, вже було понад 20 років. Нею я головно підтоновувала театральні ескізи. І ось випадково спробувала малювати – мені сподобався процес. Тому другий раз я вже підійшла до ідеї більш осмислено: купила такий же підрамник із заґрунтованим полотном і пішла шукати віллу… Далі вже підхопила азарт.

 

 

 

Я ці вілли люблю з глибокого дитинства, і постійно носила їх в голові, але насправді, до цих робіт мене наштовхнула ще років 12 тому Наталка Космолінська (їй Дарія Зав’ялова присвятила виставку – ред.), яка переглядаючи мій архів замальовок з дитинства, запропонувала спробувати зробити з них картини. Перші кілька робіт я показала ще у 2009 на виставці в галереї «Primus», далі був «Міський нотатник» у Палаці Мистецтв і зараз «Забуті вілли».

 

Це скромна виставка, яка виникла геть спонтанно, але легко увійшла в контекст боротьби за архітектурну спадщину і масове руйнування старого маленького Львова, який не захищений UNESCO, а власники будівель можуть робити реконструкцію без жодної за це відповідальності: зламати стару розкішну сецесійну огорожу, вирубати браму. Оцей Львів завжди мені був найдорожчим…

 

І дуже не хочеться, аби справдилися слова: «малюєте те, що може зникнути». Вірю і знаю, що буває інакше. Знаю приклади, коли власники за власні кошти відновлюють майоліку Левинського, реставують ворота і їхні ковані фрагменти… 

 

 

– Такий вандалізм щодо архітектурною спадщиною – це ж елементарний брак освіти…

 

– Брак освіти, а поруч із цим – жахливе мислення, яке призвело до руйнувань фресок Модеста Сосенка у церкві Успіння Богородиці у Славську. Бо це ж старе – негарне, давайте приліпимо нове, дороге, кольорове. Тотальний брак культури. А головно, чорт забирай, це брак законодавства. Ніде закордоном ти не зможеш купити 200-річний будинок і зруйнувати його. Навіть за зміну флюгера тобі випишуть такий штраф, що й не снилося. Це спадщина, про яку дбають. А у нас цього нема. Для цього мусить бути просвітницька робота і жорстка заборона.

 

– У випадку із «Океаном» наче було і одне й друге, і не помогло…

 

– Штраф там був дуже умовний, чесно кажучи. Як на мене, то там було звичайнісіньке шахрайство. Нас просто обдурили обіцянкою. Коли починається тотальне нищення радянського, варто застановитися: є речі, які можна забути й перекреслити, але є й мистецькі речі! Не забуваймо, що в цей час у Львові працювали прекрасні якісні художники. Вони не винні, що народилися у таку епоху і працювали в контексті часу. Коні не винні! Коні Борисенка-Консулова у Олеську – це ж був геніальний пам’ятник, який розібрали на метал, бо ж декомунізація…

 

– На щастя, мозаїку Володимира Патика з «Кінескопа» встигли врятувати, але чи вдале рішення перенести її до музею «Територія Терору»?

 

– У нас у театрі зараз йде вистава «Пентекост», у якій піднімаються усі ці питання. Головна героїня – це фреска у закинутій церкві в мітичній, але впізнаваній,  державі на Балканах під час громадянської війни 1990-х років. Троє мистецтвознавців – англієць, американець і місцевий –  дискутують, що робити з фрескою: залишати як є, реставрувати, забирати до музею, замалювати на глянцевий постер? Урешті-решт в справу втручається політика, і як наслідок – фреску підривають.

 

Я була вражена, коли київські критики запитували у нас, навіщо ми ставимо таку неактуальну виставу, –   і це у той час, коли зруйнували розписи Сосенка та поруйнували мозаїку «Океану»…

 

Як на мене, якщо є загроза руйнації мистецького твору, то краще, звісно, нехай вже стоїть у музеї. Хоча найкращий варіант – вписувати старе місто в нове. Речі 1960-70-80-х років – цей монументалізм зі своїми об’ємами, фактурою – прекрасно вписуються у сучасну архітектуру. Це можуть бути дуже круті сучасні речі, але усім ліньки, бо над процесом, перш за все, технологічним, треба заморочитися. Знову ж таки дається взнаки брак освіти і любові до того, що творилося попередниками. Легше знести і зробити новеньке. Хай прикре, але ж новеньке!

 

 

– У дитинстві ви мешкали також і на вулиці Вірменській. Центральна частина міста теж змінюється невпинно…

 

 –  І на ці зміни я реагую абсолютно категорично негативно. Я не пурист збереження історичної спадщини з усіма деталями. Можу зрозуміти, коли середину реконструюють, роблять нові перекриття – це нормально, бо з часом усе це просто сиплеться. До 1978 року на Вірменській жила моя бабця. Вікна її помешкання виходили на Ратушу, вежу Корнякта і на незабудований майданчик. І цей проміжок – це була лакуна міста, простір для подиху, який не повинен бути забудований. І оцей готель на розі Вірменської-Краківської… Я навіть не можу сказати, що він архітектурно-потворний. Ні, він просто не дає дихати.

 

Місту потрібні сквери, місто має дихати, а у нас замість облаштувати міський громадсько-креативний простір – кожну вільну щілинку забудовують, бо ж бабло вирішує все… У радянські часи теж щось будували в центральній частині. І ці будиночки, може не дуже й красиві, але принаймні не порушували «етажність» і не «агресивні». Я не можу зупинити зміни в місті,  і на початку мені навіть подобалося, що Вірменська з появою кав’яреньок починає оживати, але коли почали вирубувати брами і розставляти безкінечну кількість китайських сувенірчиків – це вже стало занадто. Знайти б живий баланс між туристичним бізнесом та історичною красою міста…

 

 

– Повернімося від проблем до творчості. Чи не пошуку такої омріяної гармонії буде присвячена ваша нова виставка «Місто і сад», що відкриється 19 листопада у галереї «Зелена канапа»?

 

 –  До неї я готувалася три роки,  і це буде експеримент, де сад(присвята ботанічному саду на вул. Черемшини) – це текстиль,  а місто – це графіка. Я ще не знаю, що з того вийде. Але одне я знаю точно, що не буде пафосу, бо мені це не притаманно, і не хочу жодних підсумків, бо поки живеться – живу.

 

– У лютому буде 25 років, як ви працюєте в театрі. Не втомилися?

 

–  Театр штука дивна, від нього втомлюєшся хронічно. Я на пенсії, але, як каже моя знайома, «хочеться ще пожити, може щось цікавеньке покажуть». А раптом щось цікавеньке доведеться ще поставити. Є відчуття, що я не виговорилася, що ще є, що сказати.

 

Минулий театральний сезон був дуже складний. Дві непрості вистави  – «Проданий сміх» і «Аліса» –  остання ще й робилася в катастрофічно короткі терміни, до того ж я не працювала досі з театром тіней, ляльковим театром… Та й режисерки не були медові, але наші естетично-світоглядні концепції збігалися, а матеріал мені був близький і подобався,  тому хоч складно, але цікаво було неймовірно! Я періодично після якоїсь ситуації пориваюся кинути все і піти з театру, але думка «а раптом щось цікаве ще буде»  переборює це бажання. Це не банальність, коли кажуть, що театр – це наркотик. Театр має щось, що притягує і «сповзти з голки» дуже складно…

 

 

Розмовляла Божена Городницька.

 

Фото: Олександр Балабай, Вікторія Ковальчук, Дарина Балабай

 

13.09.2019