Любов до ворога

​

Протягом свого усвідомленого життя, ще від юнацького зростання, це питання не давало мені внутрішнього спокою. Порушувало гармонію світу, примушувало не довіряти філософським системам, які його оминали. Упродовж років траплялися ситуації, коли доводилося обирати реакцію на недобрі вчинки чи недобрих людей. За цей час вдалося сформувати власний кодекс поведінки, який виключає образи, помсту, насилля. Цей кодекс добре працює, інколи і на шкоду мені. Але працює тому, що навчився людей не сприймати у категорії ворога. Від часів відродження національної держави, яка стала невід’ємною частиною мого світогляду, я намагався балансувати між образом друга і ворога стосовно наших сусідніх країн, змішуючи почуття їхньої несправедливості з любов’ю до культури.

Навіть опускаючись до соціально-побутового рівня, до випадковості повсякденності, розуміємо, що це, напевно, найскладніший виклик, який стоїть перед людиною у процесі її становлення.

Любов до ворога є дзеркалом нашої душі. Бо якщо її немає, то, отже, ми заперечуємо головну сутність людини як Бого-подібної істоти: Бог – це любов, а отже, і людина – це любов. То чи потрібно нам навчитися любити ворога, якщо його образ уже створений, чи ж намагатися уникнути його появи?

Як народжується образ ворога? Чи він привноситься ззовні, чи він є  продуктом нашого сприйняття дійсності або ж навіть історії? Чи ми настільки піддаємося маніпуляціям, що нам можна нав’язати образ ворога? А може, це особлива захисна реакція психіки, покликана зберегти нашу ідентичність у культурно-політичних координатах? Коли вихід за межі законів наших дій та оцінок викликає дезорієнтацію та розгубленість.

Безумовно, образ ворога – це комплексна, кінетично детермінована функція з багатьма змінними. Чому мислячи іншу націю чи країну ворогом, а своїх – навпаки, друзями, ми здатні, вже на особистісному рівні, бачити ворогів і серед своїх? Хто є справжнім ворогом: колишнє подружжя, спільне життя яких не склалося і які не здатні поділити майно та дітей; незнайомі конкуренти за одне серце або ринки збуту; хуліган, який прагне пограбувати у темному провулку; науковий опонент, який викриває фіктивність отриманих результатів; релігійний фундаменталіст, який відмовляється від діалогу; олігарх, який обкрадає економіку цілої країни; президент, який закликає чуже військо; чи солдат (контрактник чи мобілізований) цього чужого війська, яке прийшло з вогнем на твою землю?

Таких дилемних запитань можна поставити багато. Усі вони матимуть індивідуальні відповіді. Чи можна з цих індивідуальних відповідей скласти універсальну теорію образу ворога, а з неї, відтак, вивести формулу ставлення до ворога, яка у границі має прямувати до любові? Безумовно до любові, якщо ми усвідомлюємо себе людьми і віримо у Бога. А ми всі прагнемо такими бути чи принаймні здаватися.

Звичайно, можна обманути себе і ввести категоріальність у поняття ворога. Наприклад, говорити про опонентів, про грішників, про власну недосконалість і чужу помилку. Це послабить напругу, але також і відверне від правильних відповідей.

Але мене найбільше цікавить не самообман і не пошук легких відповідей, а інше. Як образ ворога народжується? З чого починається? Як опанувати це почуття, коли воно вже живе у тобі? Коли можна допустити пробачення і чи здатне пробачення перемогти образ ворога?

Ми усвідомлюємо складність рішень і тоді можемо розділити пробачення – якщо воно не здатне подолати образ ворога – наприклад, на смирення і каяття. Що має настати після цих – останніх, вистражданих тисячоліттями релігійних роздумів, духовних зусиль? Любов до ворога чи просто прийняття його дійсності і права на існування з усією його іншістю і правом на твій простір?

Ми ж розуміємо, що є спорідненими одне одному, якщо прийняти теорію походження людства з однієї вузької смуги в Екваторіальній Африці. Але ми геть втратили пам'ять про те, що є братами. І чи мали її взагалі? Коли, зрештою, люди почали думати про любов до ближнього? Після того як почали сприймати інших як ворогів? Чи навпаки, образ ворога став усвідомлюватися, коли бракувало сил на любов до ближнього? Чи проповідь перед кількома сотнями неграмотних селян на пагорбі біля Єрусалима стала тією межею, коли Бог вирішив втрутитися і повернути ворогів обличчям до любові? Невже раніше, дивлячись на чужинців, ніхто не задумувався, для чого він повинен їх убивати? Наскільки успішною була ця проповідь, коли дві тисячі років по ній люди продовжують убивати одне одного, ненавидіти одне одного, судитися одне проти одного, відвертатися одне від одного, обмовляти одне одного?

Мені здається, що образ ворога – це змінна величина. Він змінюється з часом. Він посилюється зі зменшенням комунікації та інформаційним відчуженням. Він ускладнюється настільки ж, наскільки зростає сила любові поміж людей. Що більше гуманізму у діях людини, то складніше стає виправдати образ ворога, породжений власною свідомістю, тому що образ ворога піддає сумніву справжність нашого гуманізму. Можна ховатися за етикетом службовців, дипломатією політиків, шляхетним кодексом військового. Але за цим всім стоїть незнищенний образ ворога як символ нашої особистої поразки.

Надто легковажно посилатися на гріховність людини і надію на інший світ, де образу ворога не буде місця. Ця риторика ще так-сяк працювала до епохи просвітництва. Але ж ми знаємо і бачимо, що перемоги немає досі. Що людина продовжує – тепер вже організовано і з дитинства через освіту та родину – породжувати образи ворога. Ненав’язливо, через сфальсифіковану культуру, неверифіковану історію, вигадані міфи, фейкові спільнотні цінності, повсякденні традиції, націоналізовані легенди, невинні анекдоти. Можливість створення спільнот (релігійних, партійних, соціальних, ціннісних) стає маніпулятивним інструментом для творення образу ворога – іншого, того, що поза спільнотою. Гра у спільноти перестає бути грою, коли виходить за межі правил, тому що потенційно може породжувати ворогів.

Безумовно, що розуміння питання «любові до ворога» має базуватися на наукових підходах. Що насамперед потрібно зрозуміти, що таке любов з біохімічної, нейрофізіологічної точок зору, проаналізувати історіографію поняття, відсіяти романтичне і спекулятивне. Відділити (якщо таке можливо) любов до ближнього від любові до найближчого, позбавитись еротичної чи родової складових. Тобто це предмет наукового дослідження, лише після якого можна буде щось певне стверджувати. Без цього такі міркування залишаться суб’єктивними і не-науковими, щонайбільше означуючи межі знань, але не стверджуючи їх.

Ті, хто замислювалися над цим питанням, пропонували образи Іншого або Чужого. Сімона де Бовуар говорила, що «жодна спільнота не усвідомлює своєї єдності, не протиставляючи собі щось Інше. Досить згуртуватися трьом випадковим пасажирам в одному купе, як решта у вагоні стають для них «іншими», мало не ворогами. Для провінціала всі люди, котрі не живуть у його селі, — підозрілі «чужинці». Для якогось уродженця будь-якої країни жителі інших країв — «іноземці». Євреї — «інші» для антисеміта, негри— «чужі» для американських расистів, туземці — для колоністів, пролетарі — для заможних класів. Можемо додати, що росіяни, поляки чи, наприклад, угорці – «інші» для українців і навпаки. Проте це дещо спрощений погляд на етимологію образу ворога, хоча й має певну логіку.

Жорсткішу формулу «Чужого» можна розуміти як, наприклад, «непізнаний, ворожий, ірраціональний, самодостатній, не готовий до діалогу... Це небуття або ж відсутність буття». М’якшу форму «Іншого» можна трактувати, за Левінасом, як іншу свідомість і тіло або ж, за Дельозом, — те, що ми ніколи не зможемо пізнати в другому. Однак ані перший, ані другий образ не є когерентними до образу ворога, хоча й передбачають дистанціювання і навіть дегуманізацію другої людини. «Інший» може перетворитись на «Чужого» – і це у філософській площині ще можна зрозуміти. Питання — чому далі Чужий перетворюється на Ворога, виводить з нас з філософського дискурсу і вимагає комплексного міждисциплінарного підходу, який би мав враховувати те, що людина розвивається упродовж віків і що разом з її фізичним можливостями змінюються і мисленеві, а відтак, етичні.

Але навіть коли вченим удасться зрозуміти образ ворога, ще складнішим виявиться питання можливості прикладення до нього категорії любові.

Бо насправді любов до ворога переможніша, ніж любов до найближчого. Тому що проти першої працює майже вся суспільна організація, а щодо другої існує позитивний суспільний консенсус. У якийсь момент, коли готовий зненавидіти кривдника, негідника, конкурента і найважче – озброєного супротивника, якого за певних обставин (нам тепер зрозумілих) будеш готовий і муситимеш убивати – чи знайдеш у собі сили побачити у них іншу людину – колись дитину, у чомусь невинну, часто усміхнену, інколи закохану, як правило, родинну, стосвідсотково з позитивними мріями. І якщо встигнеш це побачити перед актом убивства ворога, чи переважить усвідомлення важливості іншості необхідність захисту власного?

Знову запитання. Відкриті запитання. Одні лиш двері — і жодного виходу…