Бий у ліве вухо

Під кінець травня Джуринка втрачала весняну силу. Течія сповільнювалася. Їй доводилося плисти три довгі літні місяці, щоби дістатися до осені, а тоді – до зими. Зима завжди була довшою за літо – і Джуринка, промерзаючи місцями до дна, особливо на Йорданські морози, втрачала свою пам'ять. Інколи, в особливо зимні місяці, в її череві вимерзала вся риба через брак кисню і поживи. Тому ранньою весною, випливаючи з глибин свого зимового безпам’ятства, Джуринка вдихала у риб’ячу ікру вільгість життя. Їй, заплідненій карасями і окунями, плисти було важче. Вагітну ж річку облітали перламутрові мухи, жовті оводи, брунатні оси і синюшні бабки. Покривалом її глиняної води накривалися водяні щурі, безшумно пропливаючи від одного берега до іншого, лякаючи дорослих та дітей, якщо ті тоді купалися. Джуринку хотілося підслухати? Та де там. Здається, у неї не було для нас слів. Чи вона розуміла нашу людську мову? А ми як з річковою? Джуринка любила переодягатися у різні одежі: дощу, снігу, глини, польового цвіту. Ми не знали її глибин, бачили тільки воду, її береги, її комах і звірів. Вона протікала перед нашими очима, за нашими спинами, вона була мінливим світом і прозорим світлом. Вона дивилася на нас оком карася. Вона трималася розчепіреним його плавником за повітря нашого життя. Але у неї було своє життя, а у нас – своє. До неї допливали потічки з язловецьких полів й нашіптували на вухо свої новини. Інколи вона вимушено переносила потоплених котів, спущену з хліва гноївку чи масляні різнокольорові плями бензину.

Взимі, як я казав, коли річка перемерзала до самого дна, її береги сковувала льодяна скоба. Перебування Джуринки у зимовій сплячці, зі снігом на голові і гніздами, перекинутими вітрами і полишеними птахами, ставало випробуванням і для нас, бо річка замовкала. А наковтавшись снігу і льоду, втрачала свою зміїну рухливість. Перед снігопадом, коли гайвороння перелітало через селище, її вода темніла.

Якогось року весна прийшла завчасно. Подроблена раннім теплом крига спричинила ранній льодохід. Сніги топилися, бруньки розривали клейкі плівки своїх коконів. Потічки і ріки наповнювалися водою. Десь попроривало греблі. Саме того року, як тільки зійшла крига, потічком, що допливав до Джуринки, пішла риба. Риби було стільки, що селяни носили її спочатку путнями, а потім мішками. У закрутах утворювалися затори, і рибу можна було хапати голими руками. Над пологим берегом потічка бігали сюди-туди чоловіки, жінки і діти, заходячи у гумових чоботях у воду, бабраючись з рибою у брудному снігу. Незабаром півселища прочуло про незвичний рибохід – й усі, хто міг дійти до потічка, кинули все й прибігли. Ми їли рибу два тижні. Її смажили, варили, солили, щоби збереглася надовше. Весна принесла нам риб’ячий жир, селищним котам – плавники. Півроку мешканці мали про що говорити і згадувати, яку смашну, смажену на олії рибу їм довелося їсти цієї весни. Після такого щедрого подарунку Джуринка приховала своїх карасів та окунів, бо риба потім не йшла ні на макуху, ні на оводів.

На глиняному урочищі, ближче Павшівки, було збудовано цегельню. Цілий день там торохтіли транспортери. Змішану з водою глину перетворювали на густу застиглу масу, з якої спеціальний пристрій вирізав коричневі цеглини. Їх складали на вагонетки і завозили до печей. Тому влітку збоку цегельні, окрім тарабанення транспортерів, з розжарених печей здіймався рудий пил. Працювали там переважно підлітки з нашого селища та околиць. Літнього заробітку вистарчало, щоби купити омріяний ровер або мопед. Після зміни вони приходили до Джуринки змити рудаву пилюгу, покупатися і полежати на березі.

Того надвечір’я з цегельні приїхало кілька незнайомих хлопців. Вони приїхали на роверах. Усі були старші за нас з Йванцьом, міцніші, засмаглі й злі, наче дикі оси. Джуринка прийняла також їх. Тобто вона розстелила свої береги і дозволила їм зануритися у нагріту за день воду. Покупавшись, вони закурили.

Протягом дня ми з Йванцьом мокли у Джуринці й налапали трохи карасів. Йванцьо був старший за мене. Другий рік він вчився в одному класі. Найбільше любив плавати. Як тільки надходило літо, Йванцьо одягався в Джуринку. Щось ловив, за чимось підглядав. Він міг плавати під водою з відкритими очима, випускати носом зелену воду річки. Мені було лячно відкривати очі під водою, зате Йванцьові – завжди обмащені рудим пилком, почервонілі. Казали – як в скаженого пса.

Ті незнайомці помітили, коли ми збиралися повертатись домів, наших карасів, бо Йванцьо висипав з майки рибу на траву. Вони підійшли до Йванця всі троє. Один із них наступив на Йванцьову руку, коли той дозбирував рибу, запихаючи до кишень штанів. Інший, з надщербленим зубом, вдарив Йванця. Я підбіг до них. Мене вони бити не збиралися. Просто відкинули, як пригаслий сірник.

«Бий у ліве вухо, – кричить мені Йванцьо. – Бий!»

Але мене наче хто заворожив.

Я стискаю кулак, але вдарити не можу.

Хіба він не знає, що я лівак і б’ю тільки у праве?

Вони забрали нашу рибу і забралися геть.

Літо продовжувалося.