Недавно вийшла у Видавництві "Пробоєм" цікава книжка відомого письменника та заслуженого суспільного діяча Василя Короліва-Старого п. н. "Згадки про мою смерть". У своїх вдумливих міркуваннях автор старається дати й відповідь на преважне питання: що є головною причиною нашої злощасної долі? Тому, що висновки автора заслугують на особливу увагу, передруковуємо цей розділ з незначними пропусками на сторінках нашого часопису.
Духове життя людини (чинність психе) виявляється чотирма душевими (психічними) функціями: почуванням, хотінням, спостереженням і думанням. Кожна з тих окремих функцій душі цілком відокремлено (ізольовано) може бути порушена. Значить тоді, як говорять психіятри (лікарі душевих немочей) — "візок посувається на трьох колесах". При чому, коли пощастить третє колісце поставити посередині одної осі, то з чотирьохколісного візка утворюється трьохколесний, настільки стабільний, що принаймні спочатку ані не помітиш, що візок не повноцінний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя.
Наприклад, у когось занедужала функція чуттєва. Почуття пошкоджено й людина не може почувати, як інші люди. А тим часом цілком справно, як всі душево дужі, спостерігає, бадає і думає. Отож така людина проїздить життям ніби на нормальному візку, а не на трьохколесному й здається майже нормальною, навіть часто — не здається ненормальною. А тим часом йому бракує морального почуття, вона не почувається морально. То б то в такого немічного, як кажуть, "не в порядку затримуючі центри". Людина ж, що не має справно діючих "затримних центрів", нездібна зрозуміти, що є ганьба, а що — честь, що є добро, а що — зло й де між ними лежить границя. Тому така людина здібна на все найбрутальніще, на все найгірше. Є то "злочинець в потенції" (можливий злочинець), що хоча й не зробив ніякого злочину, та при відповідній нагоді допуститься найгіршого злочину, чим викличе найгостріше осудження cycпільства. А тим часом є то не негідник, лише вбога людина з хворою душою, в стані легкого божевілля, так званої психози.
Причини психічних захорувань чи аномалій (природніх, ніби порух) вельми різноманітні: зовнішні й внутрішні, залежні від волі немічного й незалежні, здобуті самим хворим, чи передані йому від батьків спадком, або навіть від дідів дорогою так званого атавізму, раптові та тривалодіючі (хронічні). Всякі психічні порушення й захорування страшні, як для немічного, так і для суспільства в якому він обертається. Але мабуть найстрашніші спадкові чи атавістичні, бо вони цілком фатальні, тому що повстають без провини хворого, передаються його потомству і являються цілковитою несподіваною для оточення немічного. Багато спадкових психоз походить в наслідок інших попередніх захорувань, що зачіпають псіхе людини, власне — зачіпають осідок душі — мозок і сполучений з ним нервовий апарат. До тих немочей в першу чергу належать пранці (сифіліс) та епілепсія (чорна неміч, падуча хвороба). Але ж усі духовні занедужання та всі душевні порухи приводить до вибуху найбільший ворог людства, як справедливо говорить наша народня словесна творчість, продукт вигадливости чорта — алькоголь.
Дуже прошу того, хто дочитав до цього місця не зражуватися прочитаним, а перебігти очима ще зо дві дальші сторінки. В них не буде нічого з популярних метеликів чи церковних проповідей "про шкоду від горілки", але знайдеться щось, про що читач-ляїк може ніколи й не чув упродовж свого життя.
Кожний знає, ще алькоголь змінює людську вдачу і то подвійно: раз по оп’яненні, раптово й після довшого регулярного уживання — на тривко, часом і на все життя. Кожний також знає, як людська вдача відмінюється: тут вона "веселить серце чоловіка", тут викликує засмучення і п'яні сльози, одного пригноблює й робить мовчазним, другого — балакучим та дотепним, іншого пасивним і приязним, ще іншого — гнівним, шаленим і безоглядним.
Та було б, як то кажуть, пів-біди, коли б ця зміна вдачі відбувалася тільки на час оп'янення ним. Страшнішим, або й цілком страшним прокльоном алкоголю є його спосібність витворювати у споживача тривалу "алькоголеву вдачу". Toбто споживач навіть малих доз, той, що ніколи ані не був добре п'яним, під впливом сталого і довшого вживання алькоголю перетворює свою душу на возик з трьома колесами. Освіта й виховання здебільша уреґульовують брак четвертого кола, мовляв переставляють третє коло на середину осі, й така людина особливо, коли це вихований інтелігент, виглядає для всіх людей його товариства цілком нормально. В деяких випадках, Це є людина "трохи дивакувата", яких здибаємо довкола сотки чи й тисячі. Іноді навіть це — тільки "нервозна" людина, дуже запальна та експансивна й легко підлягає змінам настрою, респектіве — разом з тим дуже легко (і безпричинно) змінює своє відношення і до людей і до ідей.
Це вже може бути дійсно страшним, та насправді жахливим, просто несамовитим є те, що такий "прихований алькоголік" є передавачем своєї "алькоголевої вдачі" нащадкам. Бо ж від кожного, хто "випивав по маленькій" може народитися п'ять-сім чи й більше таких, ще хоч і не пили б, але алькоголіків, котрі (тут вже й волосся може дуба стати) самі ані не вживаючи алькоголю можуть (не кажу: мусять) передати "алькоголеву вдачу" своїм дітям прим. — знову тільки сімом. То ж, таким чином, один з членів нації, що, як кажуть москалі про доброго зразкового чоловіка:
Пєрєд абєдом водку пйот,
імєєт чін (службову ранґу) і в Боґа вєріт"
цей чоловік сам-саміський може передати 7х7= тоб то 49 чи півсотні прийдешніх своїх нащадків "алькоголеву вдачу", тоб то психічну недугу. Тут же треба ще зазначити один поістині діявольський звичай, що століття і на Московщині і в Україні: кількаденне пиячення протягом весілля, коли обов'язково відбувався ритуальний коїтyc в наслідок якого велике число жінок, що також мусіли в цій добі пити горілку, — були запліднені. Тоб то наче навмисне отруювали не тільки "ненароджених земляків", а навіть щойно запліднених, надаючи їм "алькоголеву вдачу", при всяких ще інших, явних і грізних недугах таких, як епілепсія, сомнабулізм, аж до повного ідіотизму чи кретинізму.
Ще за часів моєї юности в кожному нашому найменшому селищі були такі "дурники" та "юродиві" — жертви батьківської необачности. Алькоголева вдача вельми характеристична для москaлiв. Може навіть найхарактеристичніша.
Але алькоголь став і нашим гробом. Хоча нормальна псіхе осідлих українців надто різниться від вдачі тієї кочовничої збиранини, що створила великоросійський нарід, то алькоголеве отруєння в нас датується принаймні від тисячі років ще з Володимирових часів, коли то "Pусі єсть веселіє пити", лиш проявилося подекуди в меншій мірі, аніж у москалів. Навіть в меншій, як у поляків. Не вхожу тут в питання, чому саме, бо це — вже цілком поза моєю темою. Лише констатую, що нас зближує з москалями наслідком саме спадщини тієї Київської Княжої доби. Бо ж москалі в більшій, ми — в меншій — але ж в дуже значній мірі маємо "алькоголеву вдачу". Виявляється вона чуттєвою вражливістю, втратою шляхотних стремлінь та втратою почуття слушности й толеранції (що й констатує Т. Шевченко). Вона доводить до прудких припливів злости, ненависти й мстивости, що ніяк не відповідають причині як імпульсові. (В нашій літературі — тисячі прикладів). Ослаблення волі є конечною рисою вдачі алькоголіка: безконечна бала, кучість, стале плянування, присягання собі й іншим, — а кінець-кінцем, — Куприянівське — "Якось то буде". Страшенний зріст еґоцентризму, з чим ув'язана необґрунтована зарозумілість (цитати — у Шевченка). Зарозумілість виявляється в словесних перемогах над всім і над всіма. Алькоголік все зробив би ліпше, ніж зробив уже це хтось інший, він має геніяльні пляни ("Ось я, якщо"), але є це лише "солом'яний вогонь". З того песимізм ("— Мені ніщо не йдеться"), й почуття заздрости ("У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила.."). А тим часом всяка праця його обтяжує ("— Та ж я — переобтяжений працею"!), то ж нехай, що треба, робить хтось інший, зокрема, коли потрібна систематична праця, дрібна, мозольна, непоказна. Тому тисячі розпочатих річей, що все мають бути "в світовім маштабі", закінчується злісним і трагічним — "Та ну його к чорту!", "Най вони роблять, а я усуваюсь" (вихожу з товариства, редакції, партії, всякої спільноти). Бо ж алькоголік з приводу всього резонує і є орґанічно настроєний проти всіх порядків, тоб то органічний анархіст (констатувaння Євгена Чикаленка). Алькоголік взагалі легко пускається берега й доходить до вершка цинізму в своїм світогляді, при чому заєдно має стремління до дотепу (Шевченкове — "Діти городові", Кулішеве — "нетяги й бурлаки"). Тому алькоголік поводиться скрізь, як дома, — розперезано ("Ex, гуляй душа, без контуша!"). Тому при всій своїй злісности, він схильний до хвилевого приятельства, щоб за хвилину знову нанести образу ("— Я вам по щирості скажу, що ви — такий то й такий то!") та ж знову за чаркою легко миритися ("Де ковбаса та чарка, там минеться сварка").
[Краківські вісті, 16.04.1943]
(Докінчення).
У людей, що притримуються "доброго тону" всі ті риси вдачі дуже маскуються стандартним добрим поводженням і тоді чула м'ягкість часто примушує їх "м'якнути" й плакати. (Цитати в Гулака Артемовського — "Запорожець за Дунаєм" — "Глянули: кругом Січ — та й заплакали"). Через цю м'ягкість таким людям дістаються епітети людей шляхотних. Та вони зненацька можуть заскочити всіх чином, якого не можна нічим пояснити, несамовитою жорстокістю (вбивство Гонтою власних дітей, що не були нічого винні і не могли розуміти, в чому їх провина). Врешті й не було важко повернути їх знову на православ’я!
Люди алькоголевої вдачі стають здебільша нещастям родини, бо "зривають злість" на слабших і залежних (П. Куліш: "Сльози жінки, серця міць, п’яна лайка день і ніч"). Тут при найменшому спротиві виявляється і їх жорстокість. Народня пісня:
"Візьми, синку, нагайку-дротянку
Та бий жінку з вечора до ранку!"
А проте, хто зуміє в таких людей зачепити правдиву струнку слабої волі, той приведе їх, куди захоче й цілком окульбачить. (Слова баби Гнидички до Пріськи Московки). Ще є цілком оригінальна риса алькоголіка: недовір'я й зневага до людей. (Чи є у нас діяч, якого не обвинувачували прим. у злодійстві, зраді чи продажности?)
Опускаю багато дрібних рис, що всі вони надто гостро занотовані в нашій літературі, але мушу додати ще дещо фатальне.
Спеціялісти запевнюють, що алькоголізм є спричинником епілепсії. Епілептик не мусить бути раз-у-раз в пароксизмі (передачі недуги). Та в нього бувають короткі, просто хвилинні втрати свідомости (припинка свідомости). Це про неї часто чуємо на судах: — "Присягаюсь Христом Богом — сам не знаю, що зі мною сталось". Є то часто повна правда, бо ж таких коротких "виключень свідомости" навіть може не помітити співрозмовник у жвавій розмові. Але за цю хвилинку епілептик може зробити чин, фатальний для себе й цілого суспільства. Ось в значній мірі пояснення для наведеної тут цитати отамана Орла про зраду найпевніших людей: "Що ж може зробити така людина, коли має владу". Чи це не той випадок з Сірком, коли він вирізав 7.000 братів-поворотців? Деякі епілептики, так мовити з траферетности, наданій вихованням, й у мент затримки свідомости, поводяться доцільно але ж, як і сновиди, не уявляють самі, що вони зробили чи сказали. Навіть часом по довшій дорозі не знають, як туди дістались.
Спеціяльно для вдачі епілептиків є вельми характеристичне: еґоїзм навіть безпредметний ("Ні сам не гам, ні другому не дам"), злісність так само навіть безпредметна. (Див. у Коцюбинського М. — "Фата морґана"). Але що найтрагічніше було для України саме в 1941-му р., те що вбивник епілептик завсіди спаплюжив свою жертву, завсіди зогиджував забитого.
Окремо стоїть ще, як прояв алькоголевої вдачі, душевна заосталість. Відомо, що людина алькоголевої вдачі може мати великі мистецькі здібності, але вона не здібна до інтеліґенції. Не хочу наводити прикладів, що їх знаю з життя, скажу тільки про всяких наших мистців з народу (кустарів). Одначе такі люди, якщо їм через свої мистецькі здібності поведеться вилізти нагору, — можуть наробити просто страхіть.
Як наслідок алькоголізму може бути прогресивний параліч. На зачатку ця страшна неміч нічим не виявляється. Ніхто не помічає у немічного ніяких душевих порух. Але, між іншим, це людина, нездібна до точности (ніколи вчасно на засідання), забудьковатість (вузлики на хустці), несловність ("якось то буде! Хіба не все одно?! Та ж у обіцяв, але не міг виконати!"). Паралітик нездібний до комерції (хіба я жид?), легко робить дрібні злочини (наклепи, брехні, дифамації, присвоює позичене). Він часто буває безсоромний (лайка, сороміцькі анекдоти, хамство в жартах).
Врешті, під впливом алькоголю буває безліч більших і менших "маній" та всяких легших душевих порух, що роблять з доброї людини "дивака". Такий "дивак", що його всі уважають за безобидного й смішного, в дійсності може бути незвичайно небезпечний, дарма, що він може мати навіть становище прим, вченого чи видатного громадського діяча.
На психіку людини, отроєної алькоголем, кінець-кінцем має великий й шкідливий вплив малярія, якої по наших сторонах, особливо в останні часи об'явилось чимало слідів...
Думаю, що в повищому лежить причина всіх негативних наших рис, в цім же — й темні сторінки нашого громадського життя, чи — говорючи ширше, — всієї української справи. Гадаю, коли вже слово сказано, спеціялісти-психіятри дослідять це заторкнене питання й науково його обґрунтують. Але й незалежно від того, таке товариство "Відродження", що було колись у Львові, мало б завдання, далеко вище й незрівняно важніше, ніж думало б.
[Краківські вісті, 17.04.1943]
17.04.1943