Москвофільські теориї

Під заголовком „Австро-Угорщина і історична місия Росиї" появилась у віденськім двотижневику "Oesterreichische Rundschau" статя Austriacus-a. Оден з прихильників нашої часописи, побачивши журнал на каварнянім столї і прочитавши лише деякі уступи статї (як се звичайно робить ся в каварни), донїс нам про неї, зазначуючи між иншим, що вона написана з незвичайно "як на Нїмця" "докладною знайомістю ро­сийської, української й польської бувальщини" і т. д. Ми надрукували ту похвальну оцїнку нашого інформа­тора і заповіли, що в найблизшім часї подамо цїлу статю. Одначе на докладнім прочитаню статї показу­єть ся, що грішить вона фальшивістю свого заложеня і фальшивістю основи дальших, вчасти навіть влучних мірковань, і тому ми її не подаємо. Посол Бу­дзиновський прислав нам критичну оцїнку сеї статї; друкуємо її в цїлости і без змін — мимо парадоксаль­ности декотрих її висновків — з огляду на безперечно влучну критику закорінених історично-полїтичних тео­рий москвофільства. — Редакция.

І.

"Австрийський гофрат Олександер Барвін­ський — аґент росийської ідеї національної на галицькій Українї".

Такий заголовок я повинен би поставити над виводами отсеї статї. Не зробив я сего з двох причин. Перша причина чисто технїчна. Заголовки книжок і публїцистичних статий по­винні бути таксамо як фірми ріжних інституций, короткі. Тимчасом намірений зразу наголовок, хоч відповідає змістови статї і дїйсному станови обговорюваної справи, був би рішучо задовгий.

Другою причиною, чому я вибрав инший заголовок було се, що читачі Дїла, котрі не знають одного з наслїдків довголїтної полїтич­ної дїяльности Барвінського, а специяльно його послованя з Каменеччини і Брідщини; котрі не прочитали уважно його послїдної статї в Оsterreichische Rundschau, взяли би такий заголовок за переборщений парадокс і самої статї вже не читали би.

Глянувши на заголовок, кождий читач Дїла спитав би здивований: "Що?! Олександер Бар­вінський — росийський аґент між нами? Той Барвінський, що "нову еру" витворив лиш на те, щоби самі Українцї помогли Австриї винищити русофільство в нашім народі? Той Барвінський, що український націоналізм втолочив в рами ідеї польської державности; що на польській ідеї державній збудував свій, виключно язико­вий націоналїзм український; що на польській ідеї державній опер цїлу свою національно-полї­тичну програму і дїяльність — а все те лиш в тій цїли, аби австрийську Україну очистити з московського сьмітя, а опісля і закордонну Україну видобути з ярма росийського? Той Бар­вінський, що старав ся польонофільську і до сеї пори ворожу нам державу помирити з нашим народом за нашу поміч в поборюваню росий­ської іреденти? Той Барвінський, що кількана­цять лїт жив полїтично і робив особисто кари­єру виключно лайкою проти "народовцїв" за "консолїдацию" з москвофілами для спільного поборюваня при виборах польських кандидатів? Той Барвінський, котрий, як не стало україн­сько-москвофільської консолїдациї, а прийшла консолїдация росийсько-польська, зловив собі иншого "антіросийського" (?) коника, іменно обо­рону загроженої православєм католицької цер­кви і на тім конику їздить та привозить ним дальше субвенцию, через половину для Руслана, а через половину для його інспіратора? Той Барвінський, котрого мінїстерство заграничних справ субвенціонує лиш на те, щоби ним вини­щити русофільство в Австриї а защіпити австро­фільство в Росиї?.. Той Барвінський мав би бути росийським аґентом?!"

Бою ся, що в тій хвили між читачами Дїла не знайдесь нї один такий, що увірить в наміре­ний мною, але з технїчних і з "тактичних" згля­дів відложений заголовок. Кождий скаже: "пе­реборщений і несмачний парадокс", або й "кле­вета", А тимчасом се нї парадокс, нї клевета, а сьвята правда. Доказом того є статя Барвін­ського в Österreichische Rundschau, "Österreich-Ungarn und die "historische Mission Russlands".

Заки приступлю до обговореня сеї статї, пригадаю одно: Барвінський був довголїтним послом з Брідщини і з Каменеччини. Заки Б-ий став з тих повітів послувати, Брідщина була — так як многі инші повіти — москвофільська, а Каменеччина майже чисто українська. Ті ка­цапські повіти, котрі не мали щастя мати по­слом Барвінського, повелось неновоерським сторонництвам українським майже цїлком зу­країнщити, лише Брідщина, та Брідщина, котру заступав Барвінський, не лиш полишилась ка­цапською до нинї, але противно, кацапство в нїй поширилось і поглубило ся. В тих нека­цапських повітах, що були поза межами виборчого округа Барвінського, українство не упало, але противно, скріпило ся. Лише Каменеччина, з котрої послував Барвінський, скацапіла так, що доперва тодї, коли Барвінський стратив по­сольський мандат і народови вступивсь з очий, інтензивній дїяльности наших людий повелось підтяти кацапство в сїм повітї. Не скажу, що Барвінський вже тодї був замаскованим русо­філом та "нову еру" вигадав нарошно на се, аби через зогидженє нею українства, скріпити в ру­ськім народї русофільство. Скріпленє русофіль­ства в Брідщинї і його поява в Камінеччинї не були наміром, лише наслїдком полїтики Барвін­ського. Довела до сего розпука народної маси, котрій власти і Поляки накидали терором зненавидженого посла, з його, цїлим народом зненавидженою польською полїтикою. Одиноким жерелом русофільства в нашім народї, одино­кою силою, що до нинї піддержує се русофіль­ство, є польська полїтика держави на руській земли. Ся польська полїтика, скріплена накиду­ванєм Барвінського на парляментарного заступ­ника руського народу, не тільки придержувала при русофільстві тих, що вже давнїйше загна­лись в табор розпуки і національної резиґнації (Брідщина), але в додатку заганяла в сей табор тих, що з русофільством цїлком не симпатизу­вали (Камінеччина). Барвінський, хоч ще тодї того може не хотїв, в дїйсности був апостолом росийської іреденти.

Статя Барвінського в Oest. Rundschau є, бодай для мене, доказом, що тепер зросийщенє українського народу є сьвідомою цїлию його полїтики. Се що Барвінський в згаданій статї говорить про страшну небезпеку, яка в Австриї грозить через росийську пропаґанду в межах Ав­стриї; се що Б-ий взиває Австрию, аби ратува­ла ся, поки час, атакуючи сейчас і розбиваючи Росию, цїлком не збиває його закиду. Тай, хто хоче якийсь народ, яку державу завести в про­пасть, приміром український народ і Австрию в пропасть росийську, має до розпорядимости ріжні методи поступованя. Оден метод, дуже чесний, але в полїтицї непрактичний, є висту­пати як явний противник народу чи держави. Другим методом, що майже все веде до цїли; методом практикованим від віків головно Поля­ками, котрі Барвінського випхали на полїтичну арену і котрого вони в полїтицї виховали, є Валєнродизм.

До недавна був Барвінський між нами ви­ключно польським Валєнродом. Тепер, коли крайно ворожі нам сторонництва польські ріши­лись так до своїх позитивних національно-полї­тичних цїлий дійти, як і українство знищити при помочи Росиї і через опанованє україн­ських мас народних росийським іредентизмом, польський аґент, пан О.Барвінський зробив ся додатково Валєнродом росийським. Росийську ідею національну в українськім народї Барвін­ський побивав арґументами, котрі можуть її ли­ше укріпити, поглубити і розширити. Статя в Oest. Rundschau написана хиба на те, щоби тих Українцїв, котрі не за рублї, а се з переконаня уважають Росиян і Українцїв за "адін народ", в тім переконаню утвердити, а тих, що україн­ський народ уважають нетілько за окрему етно­графічну масу, але і за окрему історичну нацию, до росийської ідеї національної приєднати. Що лише таку цїль можуть мати виводи Барвінсько­го в наведеній статї, докажу через порівнанє сего, що є основою росийського націоналїзму в українській суспільности, з тим, що про нашу і росийську історию, про наш і росийський на­род, говорить п. Барвінський.

(Дальше буде)

[Дїло, 22.05.1913]

II.

В який спосіб Росия довела до того, що в росийській Українї українська національна ідея пропала, а інтелїґентну, майже всю нехлопську часть української суспільности опанувала росийська думка національна ?

Зроблено се через фізичне винищенє, через вимордованє тої кляси суспільної, що була ви­хована в традициях нашої державности що в XVII. віцї сама борола ся о відтворенє сеї державно­сти, а тимсамим була двигачем української дум­ки національної, а покриваючи собою національ­но індіферентну (як в цїлім сьвітї) масу народну, робила з українського народу українську нацию. Сею клясою було українське і запорозьке ко­зацтво і українська шляхта, котра в XVII. віцї зіллялась з козацтвом в оден рицарський стан української нациї. Цїлий сей стан Росия, viribus unitіs з Польщею вимордувала так, шо на Українї, окрім безсильних недобитків і безхарактерних перевертнїв з сего стану, лишила ся тільки національно індіферентна маса народна.

"Знов абсурд!" може замітить тут неоден читач. Як мож було вимордувати сотки тисячів узброєних в оден, на Українї пануючий стан зорґанїзованих козаків?! А проте воно таки так було. Вимордовуванє національно сьвідомого ко­зацтва українського і увійшовшої в його склад української шляхти розпочала Росия, хоч посе­редно, бо руками Поляків, ще за повстаня Хмельницького. Се повстанє було так мало успішне, тягло ся так довго і забрало тілько жертв, лише тому, бо Росия, замість помогти Українї, так дипльоматично як і грішми помага­ла Польщі проти Хмельницького. Росиї треба по­дякувати за се, що ще перед переяславським до­говором вигибло так богато національно сьвідо­мого елєменту. По переяславськім договорі Ро­сия вимордовує козацтво в спілцї з Польщею. Обі держави довели до того, що часть козацтва ґравітувала до персональної унїї з Польщею, а часть до такоїж унїї з Росиєю. Наслїдком того була війна Росиї і части козацтва з Польщею і другою частию козацтва. Через те тілько Росия і Польща вимордовували козацтво, але і самі ко­заки вимордовували ся. Ще на більшу скалю по­вторило ся се тодї, коли андрусівським догово­ром Росия і Польща роздїлили Україну між себе. Або козацтво під Польщею перло до злуки обох Україн під рукою царя, або козацтво під Росиєю старало ся о те саме, але під рукою польського короля, або одні і другі добивали ся злуки обох частий під самостійним українським гетьманом. І знов були війни і повстаня і знов гинуло ко­зацтво від московської і від польської збруї, але гинуло також від власної, козацької збруї, бо так Польща як і Росия поборювала противні їм рухи руками самих козаків. Специяльно так Поль­ща як і Росия пильнували того, щоби найсьвідо­мійших національно і найвпливовійших серед стар­шини козацької усунути, як не з сьвіта сего, то бодай з України. Кожду нагоду використувано, щоби котрогось з сеї старшини розстріляти, по­вісити, віддаги під катівський топір, запропастити у глубинї Росиї або в Сибірі. Реєстр в той спо­сіб вимордованих, або з України на віки усунених старшин козацьких прямо страшний. Десяти­тисячів козацтва Росия вимордувала війнами, я­кими розширювала свої границї. Чого війна не вимордувала, се погибло при копальнях і крі­постних роботах. Аби через недобитки козацтва не віджила традиция полїтичної самостійности У­країни, Росия усунула ті недобитки з української землї, переселюючи їх на Кавказ, над Кубань.

Ось спосіб в який українська суспільність стратила свій національно сьвідомий стан, а тим­самим також українську сьвідомість національну.

Осягнувши се, Росия мусїла дбати, щоби нові поколїня української інтелїґенциї, студи­юючи історию України не воскресили традициї української державности і не одушеви­ли ся стремлїнями козацьких борцїв о рестав­рацию сеї державности. Розпочала ся на велику скалю фабрикация на всеросийський лад сфаль­шованої істориї українського народу. Княжий пе­ріод сфальшовано в тім напрямі, мовби то укра­їнське племя дало основу нинїшній росийській державі і росийській, також українське "племя" обіймаючій нациї. В інтелїґенцию України впоєно переконанє, що в початках культурного і державного житя так українські як і росийські племена були одним полїтичним орґанїзмом та лише по розбитю сего одного орґанїзму Татарами, українські землї забрала Польща. Повстанє Хмельницького і переяславський договор представлено в той спосіб, що Хмельницький увільнив Україну з польського ярма в тій цїли, щоби його злучити з другою частию (московською) того самого народу. Переяславський договор інтерпретують в той спосіб, що ним всї ті землї колишньої держави київської, котрі попали були під Польщу, Хмельницький злучив з тими землями колишньої руської держави Володимира великого, що по її упадку лишили ся вільними, т. є. котрих Польща не годна була опанувати. В такий спосіб від переяславського договора вся колишня Русь київська зійшла ся назад до купи в руцї росийського царя і, з виїмком части анектованої Австриєю, жиє дальше одним орґанїзмом, так як се було в XI-тім віцї. Суспільність України вірить в сю історичну брехню, в сю сфінґовану спільність державно-культурного початку Українцїв і Росиян, бо так пишуть всї росийські історики, бо так вчать в усїх школах росийської держави, бо, навіть так стоїть в нїмецьких, француських і анґлійських лекси­конах.

Націоналізм є нічим иншим, як лиши привязанєм якоїсь суспільности до історичного, або бувшого свого власного житя державного — як воно є, або колись було. Як суспільність стратила свій власний бит державний, то вона є нациєю лише тодї, коли стремить до реставрациї своєї держави. Як яка суспільність свого биту державного не мала, але — менше о се з яких причин, — стремить до сотвореня власної держави, то і вона є, хоч не історичною але все таки нациєю. Винищенє того елєменту нашої суспільности, що дихав традициями нашої держав­ности і боров ся о відреставрованє української держави, а відтак заступленє наших власних традиций історичних сфінґованою традициєю спільного державно-культурного житя Українцїв і Росиян; сфінґованою істориєю борби о поворот до сфінґованої давної спільности, виробило в покозацькій ґенерациї Українцїв переконанє, що Українцї і Росияни є одною, істориєю виробленою нациєю. Иншими словами, сфальшована Росиєю істория України зросийщила покозацьку ґенерацию інтелїґентної і міської української суспільности. Ся, в інтересї росийського націоналїзму сфальшована істория України поробила також росийськими націоналами тих австрийських і угорських Русинів, котрі історию свого народу знають лише з русифікаторських підручників історичних.

(Дальше буде)

[Дїло, 24.05.1913]

III.

Знаючи, що є жерелом росийської ідеї національної в нашім народї, повинні ми також знати, як ту росийську пошесть поборювати. Ми повинні, а передовсїм "історик" Олександер Барвінський повинен дати правдиву історию українського народу. Тимчасом сей пан Барвінський пише в Ost. Rundschau :

"Основу нинїшній росийській державі дало українсько-руське племя, котре в девятім віцї заснувало руське князівство з Києвом як метрополїєю руських городів. Ся держава обійма­ла вже в десятім віцї під великим князем Володимиром більшу часть нииїшної Росиї разом зі східною Галичиною, в котрій руська народність з її етноґрафічними розгалуженями була пнем".

В першім реченю автор повторяє росийську брехню, сфінґовану нарошно на се, щоби в Українцїв вмовити спільний початок державности Українцїв і Росиян. Не українське племя дало початок росийській державі. Початки росийської держави кристалізували ся на землях росийських племен, київськими князями нїколи невтягнених в рами їх княжої власти. Не знаю, чому се так було, але наша істория дає доказ, що київські князі, а відтак галицькі збивали ріжні землї в одну державу цїлком инакше, нїж князі прочих земель і народів. Князї нїмецькі, польські, литовські і инші загортали під свою руку всяку землю, яку тілько могли загорнути. Який етнїчний зміст має ся земля, вони не дивились. Сим пояснює ся факт істнованя держав з ріжними національними териториями, а навіть істнованє малих країв з двома народами (прим. Стирия є в части нїмецька, в части словінська). Київські князї, відтак галицькі збирали в своїх руках лише землї з руським (не росийським) населенєм. Збираючи в своїх руках землї з на­селенєм виключно українським, руські (не росийські) князї пильнували також, щоби жадна земля з українським населенєм не увійшла в склад неукраїнської держави. Руська держава не посягала по неруські землї, а руських земель не давала другим державам.

Київські князї ходили воювати неруські народи, але не на се, щоби їх загортати під свою власть. Се були походи за добичию. Одним відступленєм від ceгo, що так скажу, національного прінціпу князїв Руси був похід Сьвятослава на Балкан. Цїлию сего походу не була добич, лише здобутє краю Болгарів. Що Сьвятослав дїлав проти дотеперішної практики, доказує факт, що руська суспільність була проти сего походу. "Нелюбо ми єсть в Києві жити... хощю жити в Переяславци на Дунаю"... відповів Сьвятослав. В р. 968 був вже в Болгариї. Київське боярство обсипало Сьвятослава за таку неруську полїтику докорами: "Ти, княже чюжей (!) земли лицем і блюдеш, а своєя ся лишив".

З земель, що нинї мають росийське населенє, належала до руської держави лише Новгородщина. Однак в ті часи населенє Новгородщини було більше українське нїж росийське. Зросийщили його пізнїйші часи.

Від сходу найблизшим сусїдом Київщини (Полян) було племя Вятичів. Мимо того сего племени не втягнено в склад руської держави, хоч повтягано так далекі від Київа, як племена Галичини. Се племя Вятичів є одним з росийських племен. Вятичі ще в другій половинї X. віку платили дань Хозарам. Київський князь Сьвятослав пішов походом на Хозар (966—7), щоби ту, небезпечну для Руси державу знищити. Знищивши її, мусів вертати до Київа через землї Вятичів. При тій нагодї, по дорозї, присилував їх платити дань. Однак до земель руської держави землї Вятичів, анї тодї, анї пізнїйше не прилучено. Ще при кінци XI. віку Вятичі мали власних князїв з власної династиї. Навіть ще в XII. віцї вони мають свою стару племінну назву і жиють своїм автономним житєм. Потому попадають в полїтичну систему земель, з котрих виторила ся московська держава. Коротко, в княжім періодї нашої минувшини анї одно росийське племя не було тїсно звязане з землями руської держави, а також нї одно руське племя не було звязане з росийськими землями в одно політичне тїло. Як супроти того п. Барвінський міг сказати, що "Основу нинїшній росийській державі дало українсько-руське племя"?!

Не знаю, як розуміти слова п. Барвінського "Ся держава (київська) обіймала вже в деся­тім віцї під в. князем Володимиром більшу часть нинїшної Росиї? З зіставленя з попередним ре­ченєм виходило би, що ся держава обіймала та­кож териториї з росийським населенєм, та що Володимир був таксамо князем Росиян як і Українцїв. Так кажуть русифікатори, так кажуть ті, що голосять теорию про "адін народ". На такій думцї опирає ся росийський націоналїзм в українськім народї. Я виказав в попереднім уступі, що се неправда. Русифікатори повинні прислати Барвінському якісь поважнїйші "пособія", щоби міг з більшим успіхом вмовити в українську су­спільність Галичини сей історичний фальш, і тим позискати її для росийської думки національної. Барвінському не вистарчає сфінґована русифікаторами державна спільність з часів великого князівства київського. Він сам фінґує дальшу спільність полїтичного житя Українців і Росиян, пишучи:

"Андрей Боголюбський, як творець пізнїйшого московського або росийського самодержавія вже в дванацятім віцї промостив дорогу до уґрунтованя необмеженої власти сих великих князів через здобутє і зрабованє Київа, так що від сеї пори все значінє великокняжої власти перейшло на Суздаль а скоро потім на Москву".

Якби Б—ий був се сказав без звязи з по­передними уступами своєї статї і без причинової, лише в хронольоґічній звязи зі зруйнова­нєм Києва, то можна би гадати, що Б. хоче сказати, що котрийсь князь котрогось росийсько­го племени, як великий князь суздальський а опісля московський запанував над всїми землями з росийським населенєм. Однак звязь, в якій Барвінський се каже і цїла тенденция статї до­казують, що після Барвінського суздальські, а опісля московські, т. є росийські великі князї заступили в українських землях бувшої київської держави великих князїв київських; що росийські і українські землї зіллялись в одну державу.

Барвінський не хоче знати, що по розбитю української держави з центром в Київі, май­же всї землї сеї держави зєдинились, не під суздальськими князями, а під галицько-волинськими. Що пізнїйше все те, ще не було в рамах галицько-волинської держави, належало до Татарів, а таки не до Суздальщини чи Московщини. Що відтак з руських земель стратили Та­тари, то се увійшло в склад держави литовської а ніяк московської. Частина земель колишної київської а пізнїйше галицько-волинської держави руської (Галичини) відійшла, не до Москов­щини а до Польщі в 1387 роцї, а решта в роцї 1569-ім. З Московщиною була якийсь час злу­чена лише одна частина розбитої руської держави київської. Була се Сїверщина без західно­го наднїстрянського пояса від часів в. князя ли­товського Олександра коло р. 1500. Але і сю частину забрала Польща в перших роках XVII. віку, з чого утворено чернигівське воєводство з двома повітами.

З всего того абсолютно немож заключати, щоби московські князї заступили на Українї князів українських, та щоби, бодай тепер, українські землї стали частиною росийської держави і з росийським народом жили одним житєм по­лїтичним. При Московщинї були тілько два по­віти Сїверщини, та не довше як одно столїтє. Тілько всего спільної істориї!

Переяславський договор в р. 1654 не злучив всїх земель руських (українських) з росийською державою. Була се тілько персональна унїя трех руських воєводств 1) і тривала тільки 4 роки. Вже по смерти Хмельницького, за гетьмана Виговського в р. 1658-ім ті три українські воєводства зривають заключену в 1564-ім роцї персональну унїю. Вертає до неї лише одна з девяти земель руських, іменно воєводство чернигівське (лївобережна Україна). Лише ся одинока з девяти земель руських жиє дальше в звязи з Московщиною, але має полїтичну автономію. Лївобережна Україна стає частиною росийської держави доперва по зложеню гетьманьства Розумовським в р. 1764 і по скасованю гетьманьства. Запороже злучено з Росиєю по другім зруйнованю Сїчи в р. 1775. Решта руських земель, т. є. 7 воєводств лишає ся при Польщі, а правобережна Україна навіть внаслїдок росийсько польського трактату з р. 1767го.

З всего, русифікаторськими істориками голошеного, а Барвінським повторюваного спільного житя державного Українцїв з Росиянами, маємо доперва від третої четвертини XVIII-ого віку приналежність до росийської держави лївобережної України і Запорожа а решти руських земель, з виїмком воєводств руського і белзького, не скорше, як по розборі Польщі. Руські землї анектовані Австриєю не жили спільним житєм державним з росийськими землями навіть так довго, як довго треває сотна часть секунди. Між ними і Росиєю нїколи не було нїякої державної спільности. Однак і ті руські землї, що увійшли в склад росийської держави, мають спільну русько-польську традицию істо­ричну о много давнїйшу і о много довшу, нїж спільну русько-росийську традицию.

За доказ, що Україна і Росия є так історично-полїтичною як і культурною одиницею, наводять се, що князями росийських племен стали деякі члени династиї пануючої в руських землях, та що просьвіту в Росиї ширили духовники і учені з України. Факт, що князями росийських земель були особи з руського роду княжого, не може бути нїяк доказом якоїбудь державної спілки росийських і українських країв. Русь мала князів "на експорт", так як нинї має їх Нїмеччина, котра своїми князями заосмотрила Румунію, Болгарию і Грецию. Як який член руської родини княжої став князем росийської землї, то про державну спільність сеї землї з руськими краями могла би бути лише тодї бесїда, коли би великий князь київський був його зверхником (в отца місто), яким він був для князїв українських земель. Що-до "книжників і фарисеїв", то вони були тодї інтернаціональним добром. Сидїли і дїлали там, де їх доля загнала. Не був народ руський частиною грецького народу, анї частиною болгарського, чи й волоського тодї, коли майже всїх духовників і вчених мала Русь з Грециї, Болгариї чи Волощини, то не став він також частиною росийського через те, що наших "книжників і фарисеїв" силою перенесено в Росию і зроблено їх там ширителями культури.

(Дальше буде)

[Дїло, 26.05.1913]

IV.

Що початки нашої державности не мають нїчого спільного з початками державности росийської доказує факт стверджений самим Барвінським. В своїй статї він пише: "В дванацятім і з початку тринацятого віку повстає могутний ворог руської держави княжої: князївство Суздаль, колиска великого князївства московського, в области допливів Оки і верхної Волги".

Барвінський наводить факт окремого повстаня завязків пізнїйшої московської (росийської) держави, однак не на се, щоби сим фактом збити наведену ним на вступі брехню про спільництво початків полїтично-культурного житя Українцїв і Росиян. Він сей факт наводить, аби пійти ще дальше нїж доси посьміли йти русифікатори: аби сконструовати також етнїчну єдність народу українського і росийського.

Б. каже: В наслїдок руської (der ruthenischen) кольонїзациї і асиміляциї осїлих там фінських племен розвинулась там — від пізнїйшого центра Москви названа — московська (також великоруська) або росийська нация. Москва і цїла околиця мала населенє мішане, що збігло ся з ріжних сторін. Москва, котра повстала з мішанини руських (ruthenischer), славянських і фінських племен і найріжнїйшої наплившої голоти (Gesindel), витворила в той спосїб ідею спільної вітчини".

Quod erat demonstrandum — "адін народ!"

Нїсенїтницю вигадану Поляками в часах найбільшого антіросийського фанатизму Поляків, вигадану на се, щоби росийський народ понизити в очах культурної Европи, як народ менше вартний, повторяє тепер Барвінський. На що? Хиба на те, щоби Бобрінський і Вєрґун мали ар­ґумент: "Не тілько через спільність початків державно-культурного житя Українцї і Росияни є одним народом. Се також етноґрафічно один і той сам народ. Росияни є Українцями, котрі втягли в себе і засимілювали з собою троха Фінів і пару авантурників (Gesindel). Але се не робить Росиян, тих північних Українцїв (з фінською примішкою) гіршими від полудневих Укрїнцїв, бо сї знов втягли в себе богато решток племен чорно-клобуцьких, печенїгських, половецьких, татарських і инших. "Українець" Бар­вінський іде дальше, нїж коренно росийські русифікатори нашого народу. Сї пропаґують тео­рию дуже близької покревности Українцїв з Росиянами, доказуючи, що або сї племена мають більше спільної крови і стоять собі близше, нїж які давнїйші славянські народи, приміром Поляки і Чехи. Барвінський стараєть ся доказати, що ми з Росиянами щось більше нїж близькі кревні, бо ми одно і те саме племя славянське. Ро­сияни після Барвінського, то Українцї з чужою неславянською приміткою: занечищені Українцї, але все таки Українцї.

В дуже дивний і підозрілий спосіб Барвінський перестерігає Австрию перед небез­пекою, яка їй грозить від пропаґанди росийської ідеї національної в українськім населеню Гали­чини, при чім Б-ий взиває Австрию, щоби зро­била кінець сїй інвазиї русофільства.

Нинї не лише кождий лїкар, але і кожда дитина знає, отже і Барвінський повинен знати, що всяку епідемічну хоробу поборює ся передовсїм усуванєм причин хороби. Хто знає причину епідемії, а перед лїкарем затаює її і звертає увагу лише на симптоми недуги і на обставини, що бактериям улекшують розвій в заатакованім ними орґанїзмі, той хиба хоче недопустити до винищеня епідемії, але противно, хоче, щоби вона ще інтензивнїйше ширила ся. Лїкарем, що повинен винищити росийську пошесть в Гали­чинї, є австрийська власть державна. Одинокою, не головною, але одинокою причиною, що у нас русофільство загнїздило ся, що воно ши­рить ся і поглубляє ся в державну іреденту росийську, була і є польонїзацийна полїтика Ав­стриї. Наслїдком австрийської полїтики в Гали­чинї була розпука, зневіра в українську будучність і охота пімсти на польонїзаторі і польській нациї, в котрої користь нас нищать та відбирають нам головні услівя, не тілько нашого розвою національного, але і національного істнованя. Ся польонїзаторська полїтика Австриї пхнула перших патріотів українських в Галичинї на дорогу полїтики зневіри, в обійми ідеї "адін народ". Теория про спільність історичного розвою, пропаґована у нас зразу Поґодіном, а тепер Барвінським, улекшала зневіреним перехід від української до росийської думки національної. Коли вже австрийська полїтика витворила ґрунт для теориї о спільній істориї, виступає на сцену росийський рубель. Роля сего рубля незвичайно марна. Він русофілів не сплодив. Русофіли в народних масах не за рублї відступили від української думки національної! Рублї дістають лише деякі аґітатори русофільства, специяльно русофільська преса, щоби не грішми, а видаваними за сї гроші часописями, брошурами і манїфестациями скорше притягати до себе, орґанїзувати і держати в купі тих, котрих австрийська полїтика пре в росийський табор. Як би не було польонїзацийної політики Австриї, як би вона не була така брутальна, то анї теориї о спільности історичного розвою з Росиянами, анї рублї не створили би у нас русофільства. Австрийська полїтика в Галичинї, така як вона доси була, була би нам дала росийську іреденту і без поґодінівських аґітаций і без рубля. Не аґітация Поґодінів і Бобрінських, не рублї витворяють у нас росийщину. Лише полїтика Австриї, і лише вона. Хто говорить тілько про рублї, той доказує, що він, або робить се з зависти, бо сам хотївби ті рублї брати, або є сам росийським іредентистом і старає ся перед лїкарем, австрийською властию державною затаїти одиноку причину росийської хороби, щоби ся власть державна не знала, як спинити небезпечну для держави епідемію.

(Конець буде)

[Дїло, 27.05.1913]

V.

Барвінський промовчує, що русофільство є продуктом "домашного промислу" австрийського і голосить, що се продукт імпортований з Росиї. Б. каже: "пропаґанду ідеї росийської єдности за­інїциював (eingeleitet) в Галичинї московський професор і історик Поґодін в сорокових роках XIX. віку". Дивна річ! Ся пропаґанда розпочинає ся якраз тодї, коли Австрия зачала недвозначно зраджувати, що їй розвій польського елементу на Руси є милїйший, нїж розвій елєменту руського. Однак на сю пропаґанду дались зловити лише нечисленні одиницї. Чи не се, що не росийські емісарі і не рубель, а австрийська полїтика були найуспішнїйшими пропаґаторами русофільства, не є найлїпшим доказом факт, що не в сорокових роках XIX. віку, коли то зявили ся у нас Поґодіни, але троха пізнїйше, в 60-их роках, коли вже стало явно, що Австрия рішила ся Галичину спольонїзувати, русофільство піднесло у нас нагло голову і захопило досить широкі круги нашої суспільности? Чи не замітне се?! Доперва полїтика Австриї, доперва явна безоглядна і брутальна польонїзация руського краю зробила Галичину ґрунтом податливим на росийські теориї національні.

Замість звернути увагу на сю причину русофільського руху, Барвінський звертає увагу лише на конечний симптом істнуючого, Австриєю викликаного і Австриєю уґрунтованого руху. Ру­бель і всяка инша поміч з Росиї є додатковими симптомами хороби, котрої жерело є не в Петербурзї, а у Відни.

Дивне! Поґодін, що після Барвінського перший привіз до нас росийські теориї о істориї єдности, був професором і істориком. Барвінський, що тепер повторяє сю теорію, є також професором і також "істориком". Повторяючи теорию Поґодіна, дає арґументи на виправданє росийської думки національної на Україні. Рівночасно, затаюючи перед правительством причини, що викликали і піддержують русофільський рух, старає ся унеможливити винищенє русофільства в Галичинї. Замітне також те, що Б-ий робить се в хвили, коли реставратори Польщі на руській земли пустили польський корабель на филї росийської "ориєнтациї". Правда, Б-ий остерігає Австрию перед небезпекою, яка їй грозить від походу росийської ідеї в Галичинї і радить енерґічно взяти ся до винищеня сеї пошести. Але — Валєнрод не поступає инакше і — як показав кінець — його тактика увінчала ся успіхом.

Барвінський перестерігає керманичів австрийської держави, що Росия, як не тепер то в четвер витягне руку по Галичину, бо се для неї конечність державна, бо се її "місия історична". Щоби се не сталося тодї, коли Австрия буде за слаба до боротьби з Росиєю і буде мусїла програти, взиває Барвінський Австрию, що­би рушилась поки час, і вже тепер заатакувала та розбила Росию.

Якби не те, що перед сею пересторогою і перед сею радою Барвінський наводив "докази" історично-культурної, а навіть етнїчної єдности Українцїв і Росиян; якби не те, що Б-ий передтим промовчав причини русофільства між галицькими Українцями, щоби, борони Боже, Австрия не здогадалась, як сю росийщину нищити, — можна би гадати, що Барвінський щиро го­ворить, та що цїлию його перестороги є дїйсно спонуканє Австриї до війни на знищенє Росиї. Однак в зіставленю з всїм попередним, запевненє Барвінського, що Росия в недалекім часї вирушить проти Австриї, щоби забрати решту своєї спадщини по великих князях київських і тим прикарпатську Русь "висвободити з "польсько-австрийського ярма", може мати лише одну цїль. Сею цїлию є піддержанє морально на­ших перевертнїв московських вірою в се, що Росия не забула про свою "місию історичну", що таки прийде визволяти нас, та що сей час недалекий, бо Росия акурат тепер збирає свої сили до рішучого удару в мури тої австро-польської вязницї, в котрій вяне руський народ.

Не треба забувати, що зневіра в нашу будучність національну з причини австрийської полїтики в Галичинї проявилась ренеґатством в двох напрямах. Одні зневірені ополячились, другі зросийщили ся. Ті другі пішли на сю дорогу між иншим також тому, бо надїяли ся, що до Галичини прийде зробити лад і Поляків викине за Сян — росийський баґнет. Якби не віра в се, що Росия упімне ся о Галичину, наше русофільство було би о много слабше. Передовсїм росийська іредента була би не захопила нашого селянства. Провідники росийських перевертнїв держать селян в своїх руках лише запевненями, що "русскій" цар за нас не забув, що він до Галичини прийде цїлком певно і польському панованю зробить кінець. Хто мав нагоду інтимно розмовляти з задуреними русофільством селянами, той мусїв переконати ся, що селянина не теориї о історичній єдности, котру він не дуже розуміє, держать при русофільстві, а виключно надія, що з ляцької неволі висвободить нас москаль. Якби наше селянство стратило сю надїю, то в росийськім таборі лишила-б ся лише інтелїґентна його часть, тота, котрій голову замакітрила повторювана Барвінським теория о історично-культурній і етнїчній єдности.

Росийсько-японська війна захитала в наших масах народних надїю в прихід Москаля, а ще більше надїю в його побіду по евентуальнім приходї. Наслїдком був замітний упадок русофільства в селянській масї. Росийська послїдна мобілїзация і нагромадженє мас росийських війск здовж нашої границї знов скріпили росийського духа в тих околицях, де нишпорять провідники нашої іреденти росийської. Селянам знов говорено, ще Москаль вже рішивсь прийти до нас зробити порядок. Навіть голошено, що Москаль буде польські ґрунта дїлити між руських хлопів. Тимчасом частинна демобілїзація показала збаламученим селянам, що до тої інтервенциї "русского" царя в користь руського народу ще не так близько, що "русскій цар боїть ся нашого цїсаря.

Як тепер дїйсно не прийде до австрийсько-росийської війни, то се мусить викликати таку саму дезерцию з русофільського табору селянську, яка була по росийсько-японській війнї, бо хлопи стратять віру в царя "освободителя". Щоби ся віра не ослабла, щоби вона вічно жила і піддержувала у селян русофільство, провідники росийської іреденти вмовляють в селян, що "русскій" цар таки прийде, лише жде на лїпшу нагоду. До помочи приходить їм Барвінський.

Барвінський, що від Австриї бере гроші на нищенє Росиї, не може говорити так, як гово­рять явні ренеґати. Він не може сказати: "Не тратьте духа, бо Росия цїлком певно прийде до нас і забере Галичину. Сего року Москалї не прийшли до нас лише тому, бо хочуть так приготовити ся, щоби цїлком певно, одним штурмом розбити Австрию і зробити кінець польському панованю в Галичинї". Барвінський робить инакше. Його пересторогу збаламучений русофілами хлоп так зрозуміє: "Коли Барвінський перестерігає Австрию, коли доказує, що Росия мусить вирушити во Галичину і вже до війни приготовляєсь; коли він навіть радить, щоби Австрия ударила на Росию заки не буде запізно, то з того видко, що Москаль не закинув думки ратованя галицьких Русинів, що він певно прийде, та що як се зробить за пару лїт, то для Австриї буде вже запізно ратувати ся, Москаль мусить виграти. Отже держім ся Дудикевича!"

Запевнюванє, що Росия приготовляєсь за­брати Галичину, та що за пару лїт Австрия го­това не дати собі ради з Росиєю – звязане з поґодінівськими теориями, може мати лише одну цїль: скріпленє духа у селян збаламучених русофільством, недопущенє до утрати надїї в царя освободителя і спиненє дезерциї з селянської армії русофільської.

[Дїло, 28.05.1913]

_____________________

¹ Всїх руських воєводств було 8 і девята вільна земля запорозька.