Глобалізація і технології створюють сприятливий ґрунт для протестних рухів у всьому світі
Демократія переживає кризу. Барак Обама став "умовним" президентом – він, звісно, хотів би навести лад у державних фінансах США, посилити контроль за володінням вогнепальною зброєю та закрити в'язницю у Гуантанамо, але недружні до нього республіканці весь час кажуть "Ні". По інший бік Атлантики європейських лідерів послаблюють економічні невдачі. Бунт популістів викрив серйозні вади демократичної системи. Потрібна підбадьорлива доза авторитарної ефективності.
Я чую цю історію майже усюди. Її розповідають китайські урядовці, що охоче порівнюють переконливе прийняття рішень в авторитарному Пекіні з виснажливим дрейфом у ліберальних демократіях. Сумний стан багатих країн спростовує неоколоніалістські претензії на універсальність західних цінностей.
Проте, цей наратив не просто вводить нас в оману. Він класифікує тиск, з яким стикаються держави у всьому світі, як виклик, що стосується виключно демократій. Незважаючи на це, нотки відчаю вкралися у мову обраних політиків. Лідери нарікають на своє безсилля. Вони живуть та нарікають в епоху анти-політики. Якщо робити "правильні речі", то це буде запрошенням до виборців покарати цих політиків. Вітер дме у вітрила популістів, що представляють себе патріотами – "Руху п'яти зірок" Беппе Ґрілло в Італії, Партії незалежності Сполученого Королівства у Великобританії.
Останній, на чолі з Найджелом Фариджом вдалося скористатися сучасною тенденцією. Партія, з якої колись Девід Кемер глузував, як з партії "недоумків, хворих на голову та прихованих расистів", взяла більше 20% голосів на місцевих виборах завдяки своєму анти-іммігрантському, антиєвропейському популізму. Британський прем'єр-міністр зараз відчуває себе зобов'язаним прийняти такі закони, щоб закрити країну для нових іноземців. "Рух п'яти зірок" практично паралізував італійську політику – хоча й сама думка про це може видатися оксимороном. У Греції та Угорщині правий популізм від фашизму відокремлює лише тонка межа. Антиісламський Національний фронт Франції процвітає. Фінляндія має своїх "Справжніх фіннів". Віктор Орбан, прем'єр-міністр Угорщини, схиляється до ксенофобського екстремізму свого конкурента – партії Йоббік – з порядком денним, що неприємно нагадує 1930-ті роки.
Окрім підживлення від невдоволення через падіння рівня життя, тим, що об'єднує ці рухи, є ще глибоко вороже ставлення до «зовнішнього світу» – до ЄУ, до сил глобалізації та/або імміграції. Британці не хочуть, щоб ними керував «Брюссель», французи не хочуть здавати свою цивілізовану соціальну модель через конкуренцію з боку Китаю, який має перевагу завдяки низькооплачуваній робочі силі. Іммігрантів, завжди офірних цапів у часи кризи, звинувачують у крадіжці робочих місць і підриві соціальної та культурної єдності.
Демократія іноді справді вимагає короткострокових компромісів між легітимністю та ефективністю. Махінації у визначенні меж виборчих округів, як у США, і географічна фрагментація партійних структур, як у Великобританії, також завдали ударів по ефективному управлінню. Лідери республіканців бояться популізму Чайної партії, натомість, Кемерон наляканий привабливістю гасел Партії незалежності Сполученого Королівства для традиційного електорату консерваторів, що вже старіє та скорочується.
Спостерігаючи за подіями у Європі протягом останніх кількох років, не важко також уявити, що лагідний автократ міг би впоратися з роботою – покінчити з агонією єврозони, яка вже занадто затягнулася – краще, ніж 27 обраних урядів. Ми не повинні цьому дивуватися. Часто згадуване визначення демократії як найгіршої форми правління, за винятком усіх альтернатив, має рацію. Не так багато європейців готові обміняти право голосу на швидке розв'язання проблем єврозони.
Помилковим був би висновок, що оскільки демократії турбує націоналізм, вина лежить на самій демократичній системі. Є більш прозаїчні пояснення. Дехто почав би з опису з найперших вад конструкції єврозони, інші б скидали б провину на властиву лише лемінгам віру у політику суворої ощадності, яка перетворила рецесію, що настала після фінансового краху, у затяжну депресію.
Будь-яка людина із швидкоплинним інтересом до історії могла б звернути увагу на вміння лідерів керувати, або ж його відсутність. Ті, в кого вже є сиве волосся, повинні бути обережними, нарікаючи на вимирання великих політиків, що були у минулому. Проте, порівняння нинішніх лідерів з велетами повоєнної Європи більше ніж на половину пояснює теперішній безлад.
З одного боку, популісти у чомусь мають рацію. Тривога і гнів виборців Європі дійсно відбивають нездарність урядів. Президенти та прем'єр-міністри виявляють, що старі важелі влади більше не працюють. Обіцянки порушують не умисно, а тому, що можливості окремих країн діяти були суттєво обмежені.
Тут немає зв'язку ані зі слабкістю демократії, ані з ЄУ чи іммігранти. Винною, якщо так можна сказати, є глобалізація. Політичним мега-трендом останніх десятиліть є дифузія сили – від держав до інших акторів, від старих еліт до громадян.
Економічна взаємозалежність і транскордонні комунікації змушують уряди конкурувати з транснаціональними корпораціями в умовах поширення недержавних організацій, і з релігійними та етнічними ідентичностями, що не ніяк не вписуються у кордони національних держав. У самих державах цифрова революція дає можливість бути почутими тим, хто раніше не мав змоги брати участь у політичних дискусіях.
Це сприятливий ґрунт для протестних політичних рухів. Це пояснює парадокс посилення націоналізму у світі, в якому національні держави стали слабшими. Привабливість популістів полягає у їхній нечесній обіцянці зупинити світ, як поїзд, і зістрибнути з нього.
Тиск, економічний та політичний, відчувають не лише демократії – спитайте в китайців про хвилю вуличних демонстрацій, або в близькосхідних деспотів, що моляться за уникнення повторення в себе арабських повстань. Що стосується майбутнього демократії, то я не бачу росіян, що вимагали б у Владіміра Путіна подальшого посилення його репресій, чи єгиптян, що вимагали б повернення Хосні Мубарака.
Philip Stephens
Do not blame democracy for the rise of the populists
The Financial Times, 10.05.2013
Зреферував Омелян Радимський