У 1968-му мені виповнилося чотири роки.
Хто ж тоді знав у селищі над Джуринкою, що Париж потрясають студентські бунти, а Прагу – повстання?
До нас приходили дощі, вони ховалися за Горб-долиною або за пагорбами збоку Ягольниці; у нас гуділа комашня; і, за доброї погоди, проглядалися обриси карпатських хребтів – траплялося таке нечасто, але інколи їх було видно. Марево синіх та зелених ліній далеких гір. При заході сонця, коли повітря ставало кришталево прозорим, то каравани гір показувалися і нам. Тоді всього було надміру, як і буває у дитинстві: тепла, зелених мух, влежаних грушок, синюшних сливок, широкої річки і риби. Рибу ловили – ми казали лапали – мокрими майками, зв’язавши шлейки.
Повітря дитинства хрумтіло, наче хліб, посипаний цукром чи политий свіжою мармулядою з уприн.
Ми жили при гостинці, тому всіх бачили і чули про все. На початку вересня село, у якому я жив з дідом і бабцею, охопила паніка. Цілу ніч гостинцем, цісарською дорогою, втрамбованою ще за Австро-Угорщини, гуділи військові колони. Рух автомобільних колон не припинявся до ранку. Пересування військових я проспав, тому кортіло побачити хоча б одну військову машину, але наступного дня до самого вечора сновигали лише колгоспні газони і трактори. Чи йшов Моряк, тягнучи свій ровер, чи повертався додому з хлібом старий Мельник, а чи навідувалася до своєї халабуди Яворська – усі ставали до балачки з дідом і перетирали язиками два слова: «Вóйско» і «Вóйна». Навіть ми, діти, готувалися до війни – на горб біля клубу сусідські хлопці прийшли з дерев’яними автоматами. У мене автомата не було: дідо лише обіцяв змайструвати...
Федьо служив на Уралі. Деколи від нього приходили листи. До короткого листа, написаного недбалим почерком, він вкладав свої солдатські фотографії, краї яких обрізалися хвилеподібним різаком. На фотографіях виглядав худорлявим солдатом-водієм автомобільного полку... У наших же листах до нього було трохи дощу, а трохи снігу, тобто було трохи нашого життя.
Взагалі життя у нас вимірювалося війнами: за Австро-Угорщини служили в уланах, за Польщі – в кавалерії та піхоті; перша радянська мобілізація у 1940 році, друга – у 1944-му, потім весняні та осінні призови з проводами ставали щорічними і звичними. До початку 1970-х ще зберігалася традиція, коли новобранець виходив зі свого дому і майже ціле село супроводжувало його. А він, підстрижений «під нуль», зустрічаючи кого-небудь на своєму шляху, цілував: старших – обов’язково в руку, наче прощався і просив прощення. Бо хто знає, як там у тому вóйску?
Під вечір з Павшівського кінця знову почувся гул потужних моторів. Люди виходили на свої обори і мовчки дивилися на проїжджаючу мимо них колону. Тривожний гул навіював тривожні думки.
Військові колони прямували сільськими дорогами на Буковину і Закарпаття.
«Не знати, звідки прийде тота вóйна?» – питалася бабця.
«А хто то знає», – відповідав дідо.
У селищі над Джуринкою завжди чекали на повернення. Ну, поверталися з воєн і з війська: хтось після Першої світової, потім з українсько-польської війни, дехто з Другої світової. Після 1968 року демобілізувався Федів ровесник. Казали, що його комісували. Повернувся з простреленою лівою рукою. Рука теліпалася, а він правицею підтримував скалічену. Всі знали, що він був на чехах і що руку покалічили йому саме там. Але він мовчав, ні про що не розповідав, лише хвалився військовою пенсією. Ходив у військовому кителі. Щороку їздив до Чорткова на комісію. Не одружувався. У середині сімдесятих комісували ще одного мешканця села. Служив у ракетних військах, казали – стратегічного призначення. Що там з ним трапилося – невідомо, але прийшов додому вже не сповна. Ходив самотнім, розмахував руками, щось до себе говорив. Жив при батьках. Один прослужив у Афганістані – від дзвінка до дзвінка. Мій ровесник. Зустрівся з ним у Тернополі, він саме як афганець отримав квартиру. Дружина, сказав тоді, поїхала до батьків – і запросив до себе. Ми просиділи цілу ніч. Про Афган говорив мало, просто пили. Інший, якщо не помиляюся, приблизно 1983 року загинув у Азербайджані при нез’ясованих обставинах: чи діди його затовкли, чи сам собі відібрав життя? Почорнілі від горя батьки поїхали до військової частини. Тіло на батьківщину перевезти не дозволили.
Тоді, у вересні 1968 року, заговорили, що на чехах щось відбувається.
Говорив про це Моряк, бідкаючись, що ровер у випадку війни конфіскують.
Говорив старий Мельник, що треба запастися усім: від сірника до солі.
І щось там викрикала Яворська, але її ніхто не слухав.
Федів ровесник був першим, хто прийшов покаліченим з війська у мирний час. Не можна було приховати скаліченої руки, бо всі знали, що на чехах таки щось відбувалося. Як його не розпитували і чого тільки не обіцяли, щоби почути, що насправді з ним трапилося, – він мовчав, наче набрав у рот зеленої води Джуринки. Очевидно, що підписав якісь папери про нерозголошення військової таємниці.
Тепер, коли я думаю про його життя, тобто наслухаю звук того життя, то чую хрустіт крил молодого голуба, якого хтось необережно стиснув, виймаючи з теплого гнізда.
Яворська казала просто в очі:
«Та всі знают, що в него стрілєли».
І коли дідо змайстрував мені автомат, єдина Яворська, побачивши мене, змовницьки шепнула, що війни вже не буде.
24.03.2018