Тихим голосом Кассандри

Світлана Кирилюк. Сад земних насолод. Чернівці: Вид-во ‟Друк Арт”, 2016. – 240 с.

ми в небо зламали двері

й не знаєм тепер, як бути

Світлана Кирилюк

Чим далі рухається сюжет нашої сучасної літературної історії, тим все більше ми маємо змогу переконатися, що літературу цієї землі порятує саме поезія. Наразі в нашому українському часі, як не скрушно це писати, глибоко вміє говорити лиш вона. Причому мова йде тут не про кластерну поетичну творчість, яка монолітними об̓єднаннями, тушею своєю душить окремішній талант. Так завжди було, буде так і далі; але попри цю загроженість самотньої поетичної одиниці, завжди знайдеться хтось, хто розуміє, що мовчання довкола тексту акурат дорівнює його вбивству. В епоху сучасних соціальних комунікацій мовчання дорівнює кулі, що зупиняє гулкий стукіт пристрасного серця. І цю зброю сучасний культурний континуум використовує доволі широко.

З цими думками було би нестерпно важко жити, коли би точно не знав, що особливий митець, програвши тут і зараз, не вписавшись в межі дозволених корпоративних ліній, зависнувши між своїм письмом і читачем, оживе тоді, коли його побачать поза межами соціальних технологій, коли він опиниться сам на сам з читачем. Ця думка є хорошим дієвим моральним лайфхаком для тих, хто думає, що все – тлін, окрім того, про що кричить культурний ефір.

Поетична збірка Світлани Кирилюк «Сад земних насолод» об̓єднала в собі три книжки її творчих проб, написаних у різний час. Тут можна простежити певну хронологію поезій – починаючи з другої книжки, всі твори датовані. Це розширює певні можливості для читача, можливості робити алюзії до самого життя, до того, що відбувається поза твором, але осідає у ньому в смислах слова. Творчість цієї поетеси належить якраз до того типу тихого письма, яке знає собі ціну і не живиться соціальним криком. Все це говорить про дивовижну самодостатність, концентрацію на слові та тримання енергії смислів, що не дають розслабитися ні поетесі, ні читачеві.

Поетичні проби Світлани Кирилюк створюють таку своєрідну красиву улоговину, в якій художньо експериментуються дуже різні теми. Це абсолютно окремішній світ, який глибочіє перед читачем своїми алюзіями; він настільки віддалений від побутового світу, настільки вписаний в сакральний час і простір, що іноді створюється враження певної безтілесності – попри те, що у цих текстах є свій ліричний герой, є свій законний оповідач. Часом це нагадує гру тіней, гру ідей у печері Платона. Поетеса дивиться неначе над-річчю, і це специфіка її поетичної оптики, що формує особливий голос, дуже не схожий на інші.

Ми бачимо уважне ставлення до мови, яка тут, у концептах її поезії, не є просто матеріалом, з яким працює автор. Мова у Світлани Кирилюк є самостійним героєм її поетичної історії. Іноді мова тут – суперник, який перемагає людину.

залишилися символи слів

мов облупані хати

у пустелю мого століття

злітаються бузьки вмирати

розтриножили коника янголи

кличуть у поле

а він бузьків лишити не хоче

не хоче на волю

тоді янголи крила свої поламали

і у Бога прощення просити

на землю голу ставали

Господи ми не за себе дбали

білі крила ламали

Ти поможи їм невірним Боже

може вони ще прозріють

зелені жита

у пустелі часу засіють

може

Образ «облупаних хат», з яким Світлана Кирилюк порівнює «символи слів», сигналить читачеві про процес руйнування мови. Вочевидь йдеться про вмирання поетичної мови, такої, яка щільно пов̓язана з буттям. Поетеса одним початковим двовіршем фіксує віддалення речі від мови, коли називання симулякру породжує мовну симуляцію, коли залишаються лиш позначення фонем, але з цього позначення втікає те, що колись було вбудовано в ньому. Мова стає порожньою, «розбожненою», додам від себе – тільки поети можуть туго наповнити її, кожен свою поетичну мову зокрема. І янголи тут вірять, що настане поворот, прозріння, яке дасть змогу повернути мову до себе, та настрій і віра їхня в це висне між «так» і «ні» у можливе «може».

Те, що поетеса пробує рефлексувати над станами мови, говорить про її певні внутрішні можливості бачити та розуміти ґенезу думання, залежність його від мови. Світлана Кирилюк дуже уважна до слів, скрупульозна у своєму вглядуванні в них як у відбиток буття; вона добре розуміє, що все, що вона говорить, є плодами насамперед її мови. В книзі Міґеля де Унамуно «Про трагічне відчуття життя» (‟Del sentimiento trágico de la vida”) є сильний пасаж про розуміння мови як банку ідей, які бере у своє користування людина, ці ідеї приходять до неї з темних століть кшталтування мови: Мова – це, насправді, потенційна філософія. Платонізм – це грецька мова, яка протікає [discurre] у Платоні, розвиваючи свої столітні метафори; схоластика – це філософія мертвої латини Середніх Віків, що бореться з народними мовами; французька мова протікає в Декарті, німецька – у Канті та Геґелі, а англійська – в Юмі та Стюарті Міллі. Справа у тому, що логічна точка відліку всіх філософських міркувань не є ні «я», ні його представлення – Vorstellung – або світ, як такий, що безпосередньо постає перед відчуттями, – це опосередковане або історичне представлення, опрацьоване людьми, що дається нам, головним чином, у мові, за допомогою якої ми пізнаємо світ; це не психічне, а пневматичне представлення. Мислення кожного з нас – знаючи про це чи ні, бажаючи цього чи ні – починається з мислення інших людей, які передували нам, і які оточують нас. Мислення – це спадок. (Переклав з іспанської Богдан Чума).

Слід сказати, що Світлана Кирилюк вибудовує красивий світ метафор у своїй книжці, вони тут як своєрідний її знак якості, що не можуть пройти повз увагу читача. Ось кілька з таких:

Вже боїшся думок, мов потертих стареньких

линв.

А криниця глибока і води підземні студені.

Бо не бачив ніхто, як розвішує зорі Бог,

як вповзають вужі в обвислі вени епох,

як збирають ворони минулого чорні перстені

або:

де трави росли, і в горлах спалених трав

застрягли сліди усміхнених гордих левів

чи:

де з рук до молитви складених

випурхували надії птахами

По цій книжці можна бачити формування поетичного мислення Світлани Кирилюк. Видно, як вона поволі, з яскравої, розписаної, вирізьбленої метафори приходить до творення у верлібрі світу ідей. У її мові можна чути голоси Михайла Григоріва та Миколи Воробйова:

я твоїми словами мовчатиму

Доки птахи гілку оливи

Не принесуть у дзьобі

тобі дарую мовчання моє

Насправді таких «витяжок» з книжки можна зробити багато, але задля справедливості слід сказати, що трапляються тут і поетичні неоковирності, наприклад: «тюльпани зелені болю ∕ проростають з моїх очей». Образно-асоціативна механіка в цьому випадку явно порушена, лиш уявіть собі цей образ. Або: «й тепло стікатимуть наші очі ∕ під ноги тим, хто цих чаш не спив». Сюди ж можна додати вірш «отак щоночі: о пів на третю», який в тихо-чарівному плині збірки ріже вухо «випорожненими баками», «зіпсованими продуктами», «банановим лушпинням», «пліснявими сухарями» і т.ін. Цей вірш виразно тут зайвий своїм примітивним побутовим глухим звуком. Тішить лиш те, що такі проби можна тут рахувати на пальцях однієї руки. Але є і такі речі, зараз з улюбленого:

Залишаються береги. А вода

Витікає повільно, наче

Вимудровує слід. Так глина руда

Піддається в руках незрячих.

Осклизає каміння в нішах глибин.

І мудрішають риби. Зорі

Відбиваються світлом від їхніх спин

І до ранку стають прозорі.

У цих коротких міркуваннях хотілося би оговорити ще одну проблему, що висить у повітрі. У книжці Світлани Кирилюк є цикл, що має назву «Книга кольору хакі». У цьому корпусі поетеса осмислює тему війни, добровольчого руху і т.ін. Ми вже звикли до подібних сюжетів у нашій літературі, але тут слід сказати, що цей цикл написано в 2011 – 2012 р.р., ще задовго до російсько-української війни. Ця поезія як передбачення, що говорить про певну поетичну пророчу здатність віршів поетеси: «знов командири збирають війська ∕ армія пізніх дощів забарилась».

В одній з принагідних коротких розмов з Маріанною Кіяновською, на похоронах у Олега Лишеги, у грудні 2014-го, вона сказала приблизно так: «Невже люди по мові не бачили, що почнеться війна? Мова говорить про війну. Зверни увагу, як молоді поети називають свої збірки, які слова домінують в цій мові». Такі моменти розмов і поезій вселяють віру в те, що поети бачать невидиме. Іноді таки їм треба вірити, коли вони говорять від себе. Ці рядки Світлана Кирилюк написала 13.08.12 року – хіба вони не про тепер?