Нотатки на марґінесі літпроцесу.
Письменник, який відчуває свою непотрібність, впадає в суїцидальний стан. Цькування з боку так званої критики за песимізм, за сільську тематику, недооцінка привели, зокрема, Григора Тютюнника до самогубства. В його передсмертній записці була фраза: «Помучте іншого». Він вкоротив собі віку в березні 1980-го.
Багато хто пов’язував самогубство новеліста з неприсудженням йому того року Шевченківськоі премії, а тільки – премії імені Лесі Українки. Близькі та друзі це заперечують.
Але ж хто його знає, яка крапля переповнить чашу терпіння пригніченого митця? Може, достатньо було того обшуку відвідувачів, влаштованого відомо ким у ресторані, де напередодні трагедії Тютюнник з дружиною в колі друзів святкував «жіночий день»? Як згадують очевидці, нібито пропав ніж із сервірування. Це виявилося в момент, коли гості вже були одягнені в гардеробі й готувалися йти. Стався обшук, ніж випав з рукава пальта письменника... А вночі він повісився.
До речі, пригадується факт зі сфери поп-музики. Поет і композитор Луїджі Тенко, друг всесвітньо відомої французької співачки Даліди, 26 січня 1967 року виконував у конкурсній програмі в Сан-Ремо власну пісню «Чао, аморе, чао». Пісня одразу ж була вилучена з програми як безперспективна й «занепадницька». Даліда знайшла Луїджі мертвим наступної ночі: в готелі «Савой» співак пустив собі в голову кулю з «Вальтера»: «Не маю що робити в світі, який усе знає» (рядок із пісні). Це був протест проти поганого смаку публіки, що їй, як написав виконавець у передсмертній записці, він безглуздо присвятив останні п’ять років життя.
Вслід за «хлопцем без усмішки» (так називали Тенко фанати) намагалася вмерти від передозування снодійного й Даліда, але тоді її врятували. Втім, вона таки покінчила з нестерпним існуванням, але з другої спроби, двадцять років опісля, і це вже зовсім інша історія...
Життя Григора Тютюнника, якого також можна назвати «хлопцем без усмішки», особливо його самовбивство, наштовхують на роздуми про літературний смак зараз; що за література припадає до серця сучасника, коли свобода слова й не переслідують за творчість. Чи ладен читач тепер упізнати літературного генія? І чи не має підстав сучасний майстер слова через недооцінку його таланту впадати в депресію й потребувати кваліфікованої допомоги?
***
Розпочнемо з того ж таки запитання: що таке українська література сьогодні? Тобто той самий архаїчно названий сучукрлітпроцес, про який тільки лінивий без мату не висловлюється. Кожне тобі, письменникові, натякає, що перебуваєш, у кращому разі, на стадії становлення, формування, доростання до якогось рівня, вищого від того, який представляєш, – упосліджене перелякане створіння із закороткими холошами над розтоптаними черевиками. Особливо розтоптаність кидається в очі взимку, ось тепер, коли холодно, а все одно треба виповзати з кубла принаймні за буханцем насущного та пакетом кефіру. Мало такого знущання! Так ще тобі всілякі конкурси, рейтинги, підсумки, відгуки читачів. І все це, дорогі мої, нічого доброго не віщує українському письменникові в таку неприємну, далебі, огидну зимову пору з хляпою під ногами й вічним присмерком у вікні.
Літпроцес триває, волочить за собою й тебе, автора, – нікому не цікаве, не відоме й не вагоме ніде непорозуміння, сотворене, правда, більше, ніж інші, на образ і подобу. І ти це усвідомлюєш. А тому намагаєшся всупереч глузду не «сплигувати» з теми: вишукуєш ідеї, пишеш відгуки й статті, інколи навіть віршуєш, особливо коли не до витримання й кортить до аптеки через дорогу по засіб, що точно подіє.
Так усе-таки, що таке українська література сьогодні? Поличка в квартирі, заповнена книгами? Повірниця думок-переживань при світлі торшера? Декламації на кухні під гітару й винце? А фіг вам! Література сьогодні не там, де ми. Кудись вона виселилася, випарувалася, самовбилася на стадіоні під кривляння поп-ідола: «О-гов-гов-гов!». Чи, може, ми її схавали разом із хот-догом на морозі, чи в дощ, коли хочеться вити від безвиході, а в голові – найдовший ешелон-порожняк з єдиним месиджем: де взяти «бабки»?
Немає і не було в нас літератури! Ну, тоді, коли Панас Мирний з волами та Коцюбинський в ошатному капелюсі – тоді так. Та ще Франко зі своїм «народе мій» (тепер тільки у виконанні Святослава Максимчука – інакше ні). Та бідна бліденька Леся-Мавка, що буде вічно жити. То були серйозні люди, пристойні. І те, що писали, більш ніж переконливе: Чіпка – пропаща сила. А нині?
Бідний сучписьменник ще більше втискає голову в плечі: він хоче випаруватися, зникнути розталою сніжинкою на розпашілому обличчі обуреного читача, який його, автора щойно виданого роману, запопав на перехресті під світлофором: ну що ти таке написав? як ти міг? А поруч іще один невдоволений споживач: я люблю серйозну літературу, а ти...
Створіння сучписьменника стає фантомом, тобто письменник зникає. Всі ми не врахували факту його вразливої психіки. Отже, немає – ні автора, ні його стоптаних мокрих черевиків, що тільки-но поруч із вашими пристойними давали вам привід для зверхнього ставлення.
***
Навіть якщо письменники вмерли, написавши щось і видавши, те написане, цілком імовірно, потрапить на очі невсипущим мисливцям за невдачами пера, які у нас, так склалося, є і звуться критиками. Парадокс! Літератури немає, критики як галузі літературознавства немає, а критики, в сенсі фізіологічному, – є! Тут нічого нового під нашим вічно радянським небом. Як і колись, у критики йдуть колишні письменники, в яких спрацював інстинкт самозбереження: не вдався вірш, не вдався роман, а критика вдасться. У критика інакше, як у письменника, зложена душа, яка кефіром вдовольнятися не збирається. Та ні-ні, не натякаю на якийсь неймовірний і непристойний добробут, йдеться винятково про підхід до життя і про те, що критик більше, як письменник, усвідомлює його жорстокість.
Отже, цей тверезомислячий оцінювач словесної продукції не збирається вас, письменника, жаліти чи вихваляти, адже у нього установка одна: критикувати! За зміст і форму, за текст і підтекст, за настрій, що не відповідає, за секс, що не надихає. І, звичайно, на завершення він спитає обурено: а де світло в кінці тунелю? вихід? щасливий кінець? Словом, критик буде робити свою роботу.
І ще раз: хто придумав, що у нас немає критиків? Тобто охочих охаяти, вилаяти, виколупати з булки родзинки й узріти те, чого немає, а також опустити те, що є? Колись партійці, а тепер усі кому не ліньки цим займаються.
Кінець року, а відтак початок наступного в нас у сучлітпроцесі для того, аби призначити жертву-автора, гарненько його обезглавити-розстріляти-препарувати-спалити, потім прибрати акуратно сліди екзекуції та зробити вишуканий поклін перед публікою: дякуємо, друзі, за вашу підтримку!
І йдуть собі наші критики курити бамбук до кінця наступного року, призначати одних на роль автора довгоочікуваного роману, інших – на спалення на майдані. І до того вогнища, повірте, знайдеться бабусь із своїм хворостом, а навіть-ще-не-бабусь, а навіть зовсім не-бабусь – тільки обурених дівчаток із кінськими гривами кокетливих хвостів на голівках, із ледь прикритими задничинами – їм теж не сподобалось, аж ніяк не сподобалось відверте описування деяких ліжкових моментів, бо вони в нас цнотливі (о, відкриття!) і вони читачі. Отаке-то в нас жваве та веселе життя літпроцесу в кінці кожного календарного року.
Слід сказати, що облави, тобто обливи, на письменника влаштовують також книжкові блогери та блогерки, які, як вони зазначають на початку кожного відеоогляду, читають багато книжок (!!!) і тому повинні поділитися з іншими своїми враженнями.
Ба! Аж ось і масовий читач, а ми кажемо, що читача немає! Як правило, гламурний, надивлений Голлівуду, нетерплячий до паперової продукції, яка гортається довше, аніж клікає мишка, налаштований на радість, тобто позитиффф, тобто невиїдання мозку. Чого очікує цей блогер-читач? Швидкої зміни картинки, безперервного діалогу, якщо опису будь-чого, то тільки короткого, якщо інформації, то ненав’язливої.
А як із вишуканістю? глибиною? – перелякано вклинюється в безперервний словесний потік сучписьменник. – Де все це шукатиме зацікавлений художнім словом споживач? Відповідь: мабуть, у чомусь дуже конкретному й зримому.
Там же, в тематиці, віднайде читач-критик і відповідь на сакраментальне: чи потрібна така книга на ринку? Позиція цинічна, бо відштовхується від тієї ж «поверхні»: про війну – треба, про лихоліття – треба, про заробітчанство – треба. І проти цього годі протестувати, бо відразу ж опонент ризикує стати «ворогом народу».
Далі оцінювач мислить: для рівноваги слід і бальзам на душу. А що ліпше в такій якості від упирів-вурдалак, причинних-навернених, мерців, привидів різних рангів і таке інше? І всюди ревізор шукає як плюс ожилі сторінки історії, на яких герої «метають іскри з очей».
***
Бідний сучписьменник злякано обмотує шию масивним шарфом: знову нежить, знову тиждень фізичної непридатності. А зима тільки-но розгулялася. Він закидає за плече потерту торбину з компом і йде депресувати. Тобто думати, копатися в собі та ближньому, ковтати таблетки від простуди й безсоння, бовтатися в безперервному потоці думок, що ніколи його не покидають.
***
Це – одне, коли письменник – панівна стать. А коли воно жінка? Тоді взагалі гаплик! Адже все, написане жінкою, називається жіночим, інколи «дуже жіночим». А страшнішого тавра, як «жіночий», роман, наприклад, отримати не може. Врятує його хіба що та ж страждальна національна тематика, чітко й доступно «виложена», тобто знову ж «поверхня».
Ну і, звичайно, вурдалаки. Якщо ж не це все, вище означене, тоді тавро «жіночого» викидає ваш твір на маргінес далеко й надовго. Легке чтиво – жіноче чтиво. Особливо тоді, коли письменниця багато працює над стилем і домагається простих речень: тим більше – легке чтиво! Бо легко читається! Навіть якщо в тому творі йдеться про безстатеві й нелегкі речі, такі, як душа, пардон. Справді-бо, жінка – технічна перерва в процесі творіння Всевишнім людини справжньої. Так у нас все ще думають.
Натомість уся переважно графоманськи втілена нацтематика (слід віддати належне, тут перед ведуть таки чоловіки!) почуває себе впевнено й переможно і «метає іскри з очей», отримуючи нагороди.
Звичайно, звичайно, все відносно в цьому пост-світі, окрім несмаку, що набув у нас ознак абсолюту. Адже «цінності» на наших теренах обгороджені високими парканами, і все матеріально вартісне, «дороге серцю» охороняється. Натомість територія мистецтва витоптана черевиками невігласів і відкрита для всіх.
На всяк випадок ще раз нагадую, проти чого бунтую, аби не набути статусу ворога серед своїх, бо таки, відчуваю, звинуватять у тому, що я проти «трендової» тематики в принципі.
***
Отже, сучписьменник, той, який на вулиці з компом за плечима, зашмарканий і змерзлий. Так, нікому не потрібний і не цікавий, – ні тобі ошатного капелюха, як у Коцюбинського, ні хворобливої блідості, як у Дочки Прометея. І ні один фанат не поріже вени на знак підтримки його хандри. Або протестуючи проти низького смаку публіки чи несправедливої нагороди на всеукраїнському конкурсі. Але все одно наш автор голосно сякається й нахабно викидає хусточку в смітник перед самим носом зарозумілого критика.
Він, творець, звик до самотності й нерозуміння загалу. І тому незворушно піде шукати теми й писатиме геть не те, чого очікують моніторні дівчатка. Піде писати не на догоду, а всупереч. Не для тих, хто сьогодні не зрозуміє, а для майбутніх поколінь, років так на двісті-триста вперед, не про «пазітіффф», а навпаки, навпаки, навпаки. Всі антилюдяні часи вимагають від мистецтва оптимізму – і письменник це розуміє.
17.03.2018