Операція

 

На всю округу та й бецирк не було другої такої господині, як Марточка. Що одна жінка руками та всім зусиллям у роботі — то Марточка розумом коня здожене.

 

В неї світлиця наче пава; в одному куті — як вона перед сусідою хвалиться — з воріхового дерева стоїть крайдеденц, під стіною нецеайсрес і шафрика, а посеред хати тарапчас. Ще один красний мебель — це псьоха з дзеркалами, машинкою до вондилянції, желязко чепурити гриву та габжур до лямпи, аби світло не фіялося та не мигало в очі. Чисто по-панському...

 

На чудо розумна жінка — ця Марточка. Вона борше аж до самого Сміґлого за порадою їздила й пан ясний сказав: — То собі гузар кобіта... А коли червоняки обсіли "визволений" край та комісар приїхав до села, щоб люди писалися до комуни, оця Марточка зняла обі руки догори й ляментувала: — То ми терпіли за панцької Пільщи, а ще днесь хочете нас у диби... Йой, та йой!.. — Нічево, — цес каже — нічево, хазяйка, паднімайся, краще заживйош під солнцем сталінской канстітуції... — От і знай.

 

Перехитрила хазяйка чортяку. Вона б і самого диявола — байбардзо... Викрути та закрути всякі вона відає, і вельмож та панів небудьяких.

 

Аж ось то недавно забаглося кумі Марточці ще краще розбагатіти. — Або то я голову на ярмарку загубила, щоб по-дурному жити й мозолі на руках гризти? Хай працює той, що в його голові олії немає. Я собі легшу робітку піддибаю.

 

І почала кума крадькома носити до міста молоко. Та ще яке молоко! — Аво, дурні пани в місті платять за воду грубі гроші, то чому з одної літри молока не зробити хоч три?! — Шусть води, аби міра була повна.

 

Лакімство має великі очі; повезло кілька разів Марточці з молоком, а тут панюся якось підхвалькує: За масло, ей, за сало то дві жмені пінєндзи. Ля боґа найлепши тарґ!

 

— Ов, — думає собі кума, — варто спробувати. Але як? Ще відберуть і пропаде ласий кусок. Велика спокуса.

 

Марточка сусідам голову вертить, сюдою-тудою та десь і роздобула полоть сала. — Га, вона медитує, — зле в кошику, бо зревідують. Може у валізі? І з валізою відберуть. Ов! Я вже знаю. — Марточка ледве діждалась вечора та добре припоясавшись салом доокола бедер, сильно підвязалась запаскою, дещо під нею ноги тряслися, але якось без пригоди всіла до поїзду. А в поїзді люди вважливі, в переділі Марточка сиділа наче графиня. — Ви певно до лікаря? — питає якийсь подорожній та вигідне місце робить на лавці. — Ой, так, так; боюся, я слабовитої натури, а в селі нема доброї опіки. Щоб живе вродилося.

 

А поїзд лише туркоче, та наче скажений свище й біжить залізною дорогою. Аж нараз треба вже висідати, бо поцьонґ уже уві Львові. На мент Марточка подумала собі — чи не висісти б на Підзамчу? Е, ні, краще на Головному, і далі трамваєм. У гурмі скорше продістатися.

 

Марточка, як лицює такій жінці, взяла легкий кошичок до руки та повагою пішла за людьми. Вона вже скручувала вихильцем на сходи, щоб тунелем вийти на місто, аж тут хтось ласкаво до неї промовляє: — Голя, матусю, голя! Вам удолину по сходах небезпечно. Ходіть, я вас заведу коротшою дорогою. Ви певно до санаторії?

 

Лепський хлопака залізничий поліцист відразу пізнав Марточку. — Овва, вона ще передучора була тонесенька та лише погиналася під тоболами, а сьогодні... Щось воно недобре.

 

На жіночому відділі зревідували куму, нещасну Марточку та виявилася солонинка! I операція легко вдалася! Не треба було кликати ані повитухи, ані відвозити ґаздиню до лічниці. Зате треба Марточку привчити чесною працею жити й тому присудили роботящій хазяйці три місяці відпочинку. А якже, а якже, належиться! Постригли ще на нульку бідну головоньку Марточці, бо погане сіменце, дрібні гниди аж роїлися в буйних кучерах. За побут у кримінальчику треба буде кошти звернути. О-го-го! Піде заробіточок за молоко та інші дари. Не пускайся на слизькі стежки та не оглядайся на легкий хліб! Ошуканством далеко не зайдеш! А чужа кривда ніколи не гріє!

 

По трьох предовгих місяцях Марточка сирота вернулася додому. — Бідна моя головонько! А бодай мені ніколи не снилася така операція. Десятому буду заказувати.

 

Марточка плаче та плаче. В печі палить і плаче; хату замітає та плаче. Плаче та ляментує. — Ой, не треба мені цього було, не треба..

 

Такий кінець буде кожній паскарці та паскареві. — Вовче зілля!

 

[Рідна Земля]

14.03.1943