Галилеївскій війт.

[Картина з галилеївскої исторії.]

Я би цїлком не писав тої исторії, тим менше не посилав би єї до фейлєтону, але що-ж, коли галилеївскій чоловік плакав переді мною ревними сльозами і просив, щоби конче всьо списати і післати "до друку", щоби, мовляв, цїлий світ дізнав ся, що десь там в глухім закутку нашого краю є село Галилеїв, а в нїм славний війт...

— А може ви, паночку, будете легкі на руку, — додав галилеївскій чоловік, — і коли люде перечитають ту штуку, то може Господь змилуєсь над нами...

Дай Боже, щоб я був легкій на руку, — але ось та исторія:

"Гей, гей, малий Боже! — почав менї оповідати галилеївскій чоловік, — нема здаєсь, нїгде на світї такого другого війта, як в нашім Галилеєві! Бо по других селах видно якісь лучші порядки, якійсь лад, якійсь рух, отже виходить, що там і війти мусять бути лїпші. А нас Господь Бог тяженько покарав, либонь таки за наші гріхи... Ще перше, то було пів біди, но коли єго вибрали другим наворотом за війта, то вже тогдї настала в нашім селї скарана година. Бо наш війт так розпаскудив ся, так розпив ся, що другого такого пяницї і в цїлім селї не знайдеш. А колись був з него тверезий чоловік!... Ранок прийде, жиди в коршмі ще сплять, а наш війт все калатає до дверей: "Відчинїть!" і сидить в коршмі до полудня або й цїлий день і залагоджує там всї справи громадскі. Зближаєсь вечір, а війт знов кватирує ся до коршми... і сидить він там до півночи, і сидїв би може цїлу ніч, но як жиди зачнуть просити: "Вуйцї, бійте ся Бога, йдїть вже до дому, бо нема чим світити!" — тогдї доперва "вуйцї" виносить ся, а часом, коли дуже пяний, то треба єго аж по-під боки завести, або навіть на ношах занести до дому... з гонорами. А з війтом разом і радні тримають компанію, і більша часть громадян біжить до коршми, мов по свячену воду. Через теє і справедливости нема... Всьо в нас иде на міру килїшка: хто споїть війта, а з ним і раду громадску, того буде й верх, а кого не стати на почастунок, то той пропав, як пес на ярмарку. Тримай у руцї килїшок, а здаєсь, що з певностію завів би-сь війта навіть до самого пекла... А люде чим раз більше біднїють, жидів у селї чим раз більше множить ся, а поратунку нема нї з-відки. О якихсь порядках в громадї і не згадуй! Кількох нас завело раз бесїду, чи би не було добре для власної користи завести в громадї касу позичкову, а війт в крик. "То бунт!" каже. То може би шпихлїр громадскій привести до ладу... бо громадскій шпихлїр у нас був давнїйше, но коли нашого війта вибрали в-друге війтом, то з тої пори і шпихлїр заснїтив ся. Війт і на теє каже: бунт, а єму вторують радні: бунт. Що-ж ми зробимо бідні, нещасливі? Коли так дальше пійде, то ми пропадем, станемо жидівскими наймитами...

Як низько упав наш війт, най вам, паноньку, послужить за доказ ось-така пригода:

Заложились у нас недавно два хлопи. Гриць каже:

— Знаєш що, куме Иване? Я нашому війтови дам у писок з-відси і з-відти, а він не тілько що не буде гнївати ся, але ще мене в руку поцїлує.

— Ну, тої вже штуки не покажеш! — відказує Иван.

— Заложім ся, що покажу!

— Добре, заложім ся.

— О пачку тютюну.

— Добре.

— Ходїм до війта!

А де-ж війта шукати? Розумієсь, в коршмі. Сидить за столом та й думку думає, либонь чекає, чи не знайде ся хтось, щоб єму залив горло.

— Гей, вуйцї! — закликав Гриць, відчинивши двері, — а ходїть но сюда, на підсїнє!

Заледви війт вийшов на підсїнє, а тут єго Гриць браз-браз з-відси і з-відти в лице. — А що? смакує?

Війт лиш очи вибалушив і язик вивалив, сам не знає, з відки се на него спало... А Гриць стоїть і сміє ся.

Вкінци війт опамятав ся.

— Що ти, Грицю? — каже, — чи ти сказив ся, чи з розуму зійшов? Чи ти не знаєш, що тобі се на сухо не уйде?

— Я так собі зажартував, — каже Гриць. — Но ходїм, напиймо ся, най ся сотий кає!

— Ну, ну, ходи, — каже війт — коли не хочеш в арештї сидїти! — і грозить палцем, но єму з очей видно, що він цїлком не гнїває ся.

І оба ввійшли до коршми, мов-би межи ними нїчого не було, а за ними втиснув ся і Иван, що до тепер стояв в углї і видїв цїлу річ.

В коршмі зачав Гриць фундувати горівку і пиво, а війт ликає, як віл брагу, та все приговорює:

— Пиймо, брате Грицю [в него кождий брат, хто єго поїть], не журім ся, а всьо буде гаразд! Ось, менї пошцтївий людик! — і обіймає Гриця обіруч.

А він усе має примівку: "пошцївий людик", коли напє ся, і коли вже світа Божого не тямить і язиком не може обернути, то все ще мимрить: "пошцївий людик" та й "пошцївий людик"... Бог єго знає, де він того навчив ся...

І ще має одну паскудну привичку: Коли напє ся до безпамяти, то зараз за покотом всїх цїлує по руках, навіть жидів. До того і тепер прийшло. I коли Грицеви дістав ся вкінци той гонір, тогдї він встав і кивнув на Ивана:

— Ходи, та не забудь за пачку тютюну!

Ось, паноньку, якого ми маємо війта в Галилеєві! і що нам бідним, нещасливим робити з таким соромом? — плакав переді мною і ломив руки галилеївскій чоловік.

— Ну то старайте ся єго скинути з війтівства — толкував я галилеївскому чоловікови, — удайте ся до начальства, представте цїлу річ, як і що єсть, то може єго усунуть...

— Ах, ходили ми, паноньку, ходили в депутації, та нїчого не скурали.

— Що-ж вам казали?

— Назвали нас бунтівниками і ще якимись "варехолами" [Бог єго знає, що оно значить те слово!]. "А ваш війт — кажуть — мусить бути війтом, бо він є добрий війт!" Ось що! I ще зачепили-сьмо собі біду, бо тепер війт на нас мстить ся і доскулює нам, як може.

Ви менї — каже — нїчого не зробите, а я буду війтом, як довго сам схочу, аж поки собі не заслужу золотого "ментеля"!

— А при виборах ваш війт на кого голосує? — спитав я галилеївского чоловіка.

— На кого? На того, на кого єму вже скажуть голосувати... на того, що горівкою, пивом і дреглями купує собі голоси.

Я похилив голову і задумав ся. Прикро менї було слухати тої бесїди.

— Але правда, — говорив дальше галилеївскій чоловік, — при послїдних виборах наш війт не голосував нї на кого, бо перед самим голосованєм так зpiзaв ся, як небоже сотворінє. Наганячі крутили ся за нашим війтом. "Де — кажуть — галилеївскій війт?" А він лежить під лавою, як дубина. Аж кров мусїли пускати, щоб єго дочутити ся, но поки коло него опорали ся, то було вже по голосованю, але і за теє дістав він похвалу і нагороду...

Ах, Господоньку Боже! що нам робити, як нам ратувати ся від такої ганьби? — став знов плакати і руки ломити галилеївскій чоловік.

— Порадьте нам, паноньку, змилуйте cя над нашею недолею! По других селах люде просвічають ся, закладають читальнї, склепи, каси позичкові, а в нас панує тьма кромішна...

— Що-ж менї з вами робити? — промовив я, — якоїсь надзвичайної ради я вам не дам, але ось що вам скажу: На разї тяжко, щоби ви могли вже тепер що-небудь путнього у себе зробити, бо людей, що так, як ви, яснїйше дивлять ся на світ і котрих де хто називає "варехолами" чи як там, єсть у вас ще дуже мало. Но старайте ся число ваших однодумцїв чим раз більше помножити так, щоби в громадї як найскорше була більшість людей таких, як ви, а тогдї ви і війта собі виберете, якого самі схочете, і раду громадску, і заведете у себе порядки такі, які видите по других, пpoсвiчeниx селах...

Сумна то исторія! — подумав я собі, коли відійшов від мене галилеївскій чоловік, — но заразом також і потїшна. Читатель сам здоров знає, длячого сумна. А потїшна длятого, що прецїнь і в так глухім закутку нашого краю, як Галилеїв, починають вже люде приходити до самопізнаня і зрозуміня своїх интересів. Тяжко се им приходить, вітep віє в очи, но час не стоїть на місци, час иде, а з часом, Бог дасть, і в Галилеєві инакше буде...

Дѣло