Кілька місяців тому випала нагода побувати на захисті кандидатської дисертації з педагогіки у знайомої. Спектакль – а інакше назвати цього не можна – відбувався в одному з вишів на периферії. Не хочу нікого образити, адже переконаний, що науковці у нас не всі такі, але куди рухається наша наука, якщо люди, які її продукують, переважно закоренілі хабарники? Моя колега за час написання та захисту дисертації віддала понад тисячу доларів на різні «подяки» (вони так це називають). Ніхто з присутніх там, які їли, пили, проживали та їздили на таксі за рахунок Марії (тут і далі обійдемося без прізвищ. Практика, непритаманна для Z, але тема, деталями якої ділилися співрозмовники видання, вимагає від них залишатися інкоґніто. Принаймні наразі), не задумалися, звідки вона може взяти такі гроші, отримуючи аспірантську стипендію близько 3 тисяч гривень і виховуючи дитину. Чоловік Марії – теж викладач вишу і має оклад близько 7 тисяч гривень. Тобто кошти, які молоде подружжя могло би за рік відкласти на власні потреби, пішли на хабарі колегам-науковцям.
«Мій науковий керівник детально знає моє фінансове становище і сімейну ситуацію, але вона сказала ще за рік до захисту, що потрібно збирати на це кошти, – розповідає Марія. – Якби я почала протестувати проти цього, то підвела б її, а вона мені дуже допомогла у написанні роботи. Олена Вікторівна, вибачаючись, сказала, що маю пройти через це – так роблять усі. Колеги кажуть, що потім поверну кошти на опонуванні. За сучасними розцінками, я витратила не надто великі гроші, в юриспруденції, медицині, політології вони доходять до 5 тисяч доларів».
В Україні дисертантам напередодні захисту потрібно «дякувати» багатьом людям. Подаючи дисертацію для захисту до спеціалізованої вченої ради, здобувач має заплатити гроші на «розвиток ради», щоправда, чомусь не в національній валюті, а в доларах, і не через касу, а в конвертах. Голові ради – від $300 до 1000 та вченому секретарю – від $150 до 800. В окремих вишах вимагають навіть на «розвиток аспірантури». Зі слів Марії, їй довелося віддати 2 тисячі грн завідувачці аспірантури нібито для цих потреб.
Потім потрібно «подякувати» офіційним опонентам: кандидату наук – від $100 (в технічних і гуманітарних науках) і до $1000 (в юридичних), а доктору наук – на 50% більше. Навіть окремі експерти дисертації, завдання яких – проглянути та оцінити роботу, вимагають до $150 хабара.
«Коли я виходив на захист, кафедра призначила експерта для дисертації. Мені відразу сказали, що він доктор і любить, щоб йому за роботу клали в конверт $150, – згадував свій захист з історії Павло. – Роздратувало його нахабство. Мало того, що зажадав від мене «козу» для висновку (тобто я сам мав написати експертний висновок на власну роботу), та ще й, коли приніс рукопис, демонстративно відкрив папку, взяв конверт і зі словами: «Ану, що ви там принесли?» – перерахував кошти і підписав висновок».
Офіційні опоненти зазвичай теж просять у здобувача «козу» для написання висновку щодо дисертації. Ці «кози» вже як реліквії передають одні аспірати іншим. Написані вони за одним шаблоном: спочатку перераховуються позитивні моменти роботи, її актуальність і новизна для наукової дисципліни, потім для замилювання ока подаються кілька дрібних зауважень.
Осінь 2016 року. У Харкові на хабарі викрили професора та доцента академії – вони вимагали грошей від аспіранта
Про членів спеціалізованої вченої ради в цьому корумпованому науковому бізнесі теж не забувають. Їм, звичайно, валютою не платять за роботу, а годують, поять, селять до готелів, оплачують проїзд для іногородніх, на таксі довозять до навчальних закладів від готелів, дають невеличкі презенти. Зазвичай не всі спеціалізовані ради вимагають таких благ для своїх членів. Такі трапляються переважно на периферії. Але практично стовідсотково практикується накривання столів здобувачами в кафе, ресторанах, рідше в їдальнях чи на кафедрах навчальних закладів. Все це «влітає» дисертантам у чималеньку копієчку. І добре, коли захищаються відразу двоє здобувачів, – вони можуть банкет оплатити навпіл. Про ці посиденьки після захистів серед молодих науковців ходять легенди.
«Нам напередодні захисту секретар вченої ради відразу сказав, що люблять їсти і пити члени ради, – згадує свій захист Володимир, який захищався не сам. – Він чемно попросив купувати лише закарпатський коньяк, вино грузинське – декілька пляшок. Кілька баночок червоної ікри, печиво та м’ясну нарізку – це все для невеличкої перерви між захистами. Показав, в якому кафе вони зазвичай після захисту збираються. Добре, що воно було біля університету і нам не довелося наймати транспорт, аби їх туди доправити. Мій друг, коли захищався, то в нього настільки одурілі були члени ради, що йому довелося замовляти таксі – бачите, їм незручно було пройти до кафе 500 метрів. Наприкінці банкету мали покласти кожному в пакет пляшку коньяку та баночку ікри».
Марії довелося довозити до університету іногородніх членів ради. Хоча, за законом, дорогу й роботу їм має оплатити університет. Щоправда, офіційно університет і оплатив їм роботу, але за рахунок моєї знайомої. Під час захисту секретар тихенько підсідав до кожного немісцевого члена ради і давав їм конвертик, а вони розписувалися у відомості. Здивований такими дивними маніпуляціями, уже після захисту поцікавився, що то було. Марія, сміючись, відповіла, що їй довелося покласти до конверта по 347 грн, зароблених науковцями за законом. Просто університет «не бажає» брати на себе ці витрати. Тому дисертантка оплатила їм роботу. А вони розписалися у відомості, що це зробив виш, аби потім не було ніяких претензій до бухгалтерії. Насправді кошти, скоріш за все, осіли в кишенях університетських чинів.
Хабарництво в науці призвело до того, що в Україні утворилася своєрідна академічна каста, яка має захист наукових дисертацій за своєрідний бізнес, що дає можливість «лівого» підробітку членам касти. Кожен член ради чи науковий керівник на захист пропонує дисертантам своїх опонентів, даючи в такий спосіб їм заробити, вони ж у відповідь роблять їм таки ж послуги. Тобто, як кажуть, рука руку миє. Опонувати за законом дозволено не більш як 5 разів на рік. Отож, не складно порахувати, скільки кожен опонент (кандидат чи доктор) може заробити за рік, підписавши та зачитавши на захисті завчасно заготовлену для нього здобувачем «козу».
За законом, спеціалізована вчена рада може проводити захист не більш як 12 дисертацій на рік і не більш як двох дисертантів за раз. Лише за мінімальними обрахунками, голова ради та вчений секретар за рік у такий спосіб кладуть собі до кишені, відповідно, $7200 і $3600. Причому всі про це знають, але ніхто не намагається покласти край таким «захистам». Принаймні мені не вдалося відшукати інформації про жодну судову справу над хабарниками-«науковцями».
Процес захисту загромаджений всілякими бюрократичними перепонами. За деякими підрахунками, аби дійти до захисту, дисертант має виконати понад 70 різних технічних процедур, більшість із яких не мають відношення до самої дисертації.
У цивілізованій Європі все набагато простіше і демократичніше. У Німеччині, для прикладу, аспіранти взагалі не мають проблем із хабарництвом. Ймовірно, одним із стримувальних факторів там є висока заробітна плата викладачів і наукових працівників вишів.
Та й саме життя німецьких наукових здобувачів значно відрізняється від українських реалій. Для них не є проблемою поїхати до іншої країни на конференцію чи до архівної установи (такі поїздки зазвичай оплачує університет), у той час як українські аспіранти про це можуть тільки мріяти. Стипендія німецького здобувача дає йому можливість думати про дисертацію, а не про те, як вижити та назбирати коштів на захист.
На тему українських і німецьких наукових реалій мав можливість поспілкуватися з доктором історичних наук Манфредом Целлером з Гамбурґа. «У Німеччині стипендія аспіранта – приблизно 1000–1200 євро. Це нормально, але винаймати квартиру в таких містах, як Гамбурґ, Франкфурт чи Мюнхен, неможливо, – каже Манфред Целлер. – Тут житло надто дороге, може доходити до тисячі євро в місяць. Викладачі чи наукові співробітники у нас отримують 2–2,5 тис. євро в місяць (це з усіма податковими відрахуваннями). Кошти нормальні для науковця, за нашими мірками, а якщо дружина теж працює, то можна взагалі добре жити».
До написання наукових робіт там підходять з усією відповідальністю, а захист, на відміну від українського, спрощений до мінімуму. Скажімо, існування спеціалізованих вчених рад, які були запроваджені в Україні радянською системою ще в 1930-х роках, за європейськими мірками є повним абсурдом. Манфред Целлер не зовсім розуміє, як зібрані там члени можуть фахово оцінити, наприклад, історичну роботу дисертанта, написану з проблематики Другої світової, коли вони є спеціалістами з інших тем української історії. Адже максимум один-два члени можуть бути в «темі». Решта на захисті – просто статисти.
«А цей ваш захист із застіллями в кафе і ресторанах, де присутні десятки людей, більшість з яких нічого не знають про тему дослідження аспіранта, для мене взагалі незрозумілий курйоз. Вони приїхали дізнатися щось нового і збагатитися знаннями чи просто поїсти, випити й отримати подарунки? У Німеччині процес захисту не такий "веселий"», – іронізує Манфред.
Дивує німецького науковця й необхідність написання автореферату. «У вас треба робити не зовсім зрозумілі для мене речі під час захисту, – каже він. – Візьмімо написання автореферату. Не впевнений, що в нас є таке явище. Ми всі здобутки дисертації маємо обговорювати протягом написання проекту. Я декілька разів приїздив з доповідями на тему своєї роботи до інших вишів Німеччини, де є спеціалісти з моєї теми. Послухати виступи приходили аспіранти, викладачі чи студенти, яких зацікавила тема. Там ми дискутували, обговорювали роботу, а потім вони оцінювали мій виступ».
Процес захисту в Німеччині відбувається доволі просто. Після написання роботи в університеті скликають комітет із захисту (Promotionsausschuss), який дає згоду на захист. Потім поштою шлють текст дисертації двом рецензентам, які мають написати на дисертацію рецензії та поставити оцінку. Після цього відбувається захист. У кожному університеті він проходить по-різному. На захисті присутні науковий керівник і кілька членів комісії. На захисті Манфреда Целлера був науковий керівник і два члени комісії, в інших університетах може бути більше, але не 11 чи 25, як в Україні. Дисертант робить півгодинну доповідь, потім йде дискусія на тему дисертації, після чого виставляють оцінку за дисертацію. Ось і весь захист.
Люди, задіяні у захисті, ставляться до нього з повною відповідальністю, а не формально, бо цінують свою репутацію. Якщо робота отримає погані відгуки після захисту, вони ризикують втратити авторитет серед своїх і навіть залишитися без роботи. А в ЄС своїм фінансовим становищем і роботою дуже дорожать.
На жаль, побори під час захисту дисертацій так вкоренилися в науковому середовищі України, що їх уже сприймають як належне, як складову «наукової етики». Люди, які цим займаються, перетворили захист на добре зрежисований спектакль, де здобувачі-«актори» змушені платити своїм науковим «глядачам» за оплески, які врешті-решт виливаються у вчені звання.
15.03.2018