Анатолій Щербатюк

Пам'яті Мирослава Ягоди (†12.03.2018)

 

 

Багато хто з експертів рейтингу львівських художників, проведеного “Поступом” [2000 рік], виставили найвищу оцінку Мирославові Ягоді – за естетичність робіт. І мали рацію. Хоч некласична естетика, яку сповідує цей митець, може не сприйматися широким загалом. Та від цього вона не перестає бути естетикою, яка має справжніх шанувальників. Львівського поета, графіка і живописця Мирослава Ягоду ліпше знають за кордоном, аніж на батьківщині. Там влаштовують його вернісажі, розкуповують полотна, ілюструють книжки його графікою... Там його цінують як митця. Тут, властиво, він більше відомий як один із непересічних персонажів нашого міста, без яких воно втратило б свою неповторність. Але виставки влаштовують не так уже й часто, колекціонери можуть придбати полотна за набагато нижчою ціною, ніж за кордоном, а про те, щоб якесь видавництво наважилося ілюструвати поліграфічну продукцію його графікою, говорити до цього часу не доводилося, бо не було таких радикально прогресивних видавців. Утім,  незабаром саме енергетично наснаженими творами Мирослави Ягоди буде створено візуальний образ “Королівського лісу” – літературного альманаху львівських письменників, належних до АУП. Експресіоністична постать вершника із прив’язаною до нього власною смертю стане символічною обкладинкою цього видання. З Мирославом Ягодою – митцем епохи апокаліпсису – читачів знайомить одіозний український літератор, який гостро відчуває спорідненість свого світовідчуття з образним світом цього художника.

 

 

Глибокі, глибинні почуття наповнені – й значать завжди більше, ніж у них вбачає буденна свідомість. Діставшись сюди, вони самі заглядають у неї, подивовані мізерністю результату, задля якого довелося стільки пройти, і навіть якщо цієї мізерії вистачає на цілі галактики і світи, це ще не виправдовує її “ніщоти”. Відчуття непотрібності тут підстерігає і відлунює у кожному завулку. І хіба що задля того, щоби пережити це особисто, варто було так далеко йти, – усі інші відомості й перекази з цього краю недостовірні, та й ніхто вже не пам’ятає імені останнього прибульця.

 

Найцікавішим у цій абсурдній історії є зворотній шлях – як піти тому, у кого такі почуття зазирнули. Що використати, ким стати, якому уподібнитися звіру? Розглянемо одного художника, звати його Мирослав Ягода. Важливими є його малюнки і тексти, його гра і ностальгія по Єдиному. Бо він самотній. І стає остаточно досконалим. І тому породжує нові образи і бавиться ними в собі, реконструює ірраціональний невимовний всесвіт, вже майже здогадавшись про його невипадковість і непотрібність. У цьому і є Гра: збагнути онтологічну мізерність світу – “смерть”. Тому творчість Ягоди – це пишні аксесуари старої ляльки. Вона – межа, дерев’яний бовван, об який можна почистити ногу в болоті або потертись, як пес. Межа, про яку всі стільки думали – і якої боялись, – виявилася напхана ганчір’ям. І лише художник, самітник і одинак, зумів заперечити трансцендентну могутність розставленої пастки.

 

Його картини стають рятувальними межовими знаками пізнання, безвідносно до того, чи підуть цим шляхом інші. Та й чи потрібні глядачі – ці співучасники найменшої розлюченої войовничої частки, нейтрино пізнання, яке пронизало всіх своїх персонажів, розфарбувало найбільш глухі закутки власної гри.

 

Нічим не обмежене накопичення у полотнах локальних сюжетів створює химерне плетиво, що переростає саме себе, розгортаючись і пробираючись довгими вітами-язиками в інші щілини і виміри присутності. І тепер це справляє враження фрагмента, вирваного з єдиної безкінечної сновидної історії. Або детонованого пробудження, якого прагнуть і уникають, щодо якого наближаються і віддаляються, залишаючи всюди очевидні й прозорі натяки, сліди і знаки того наближення, тертя, петингу, кресання об твердий цілісний Корінь; то еректильний межовий маніяк, в якому збігаються всі рецептивні можливості смаку, дотику, зору, слуху і особливо нюху – добротних олійних фарб, заґрунтованих полотен, смертної живиці, цілого лісу виморених і обшмульганих дерев, з яких здерли шкіру, відтягуючи загибель, ховаючись щоночі між їхніх ран. Бо мистецтво – це маніпулювання, крутійство, спроба “виграти” смерть, самому стати нею – або підставити інших.

 

І якщо вдивлятися у твори Мирослава Ягоди, то форма – це зіткнення площин, гниття, буквально вкрите пухирями й синіми плямами. Це торба, яку можна наповнювати будь-яким матеріалом, і все те – задля чистого мистецтва гри з синіми ляльками, позбавляючи себе останньої ілюзії людяності.

 

Таке мистецтво розвіює ілюзії, воно свіже, прифронтове, воно барвисте і таке, що надимає. Воно свідчить: завтрашній день форми не має. І це є єдиною підставою свободи, гри за допомогою найбільш примітивних знаків, які є викликом минулому й майбутньому. У смертельному викрутасі художницького вихору зібрана енергія всіх чуттєвостей, це сміх пса, що витерся об браму смерті. Її квадратовість стає формою форм, що поглинає у свій перетин все більше і більше, висмоктує плоть зі світу й переправляє перемитне м’ясо на той берег. Потрібна ще й жертва самого танцівника з пензлем. Він теж повинен стати безмовним мінералом – лише тоді ця серія буде довершена: чистий ритуальний порух кривавого віхтя, а ще – руді бризки на стіні підвалу. Щоби розчинитися нарешті в нічному вереску цвіркунів, в запахах землі, в досвіді посмертної ясності, у відлунні – і відчути, як нічний метелик обіймає твій прохолодний череп...

 

Існує тільки дві можливості. Або разом із художником віддатися першооснові й відчути, що смерть – це і є життя, напхана ганчір’ям лялька. Або знайти рівновагу між присутністю демонів і богів, відчути лінії й межі переходу багатьох їхніх розлючених вимірів і рівнів.

 

І не треба композиційної певної постави, колористики. Здійснюється руйнування плями і лінії, гра, стрибок через зображення до розбитого на безліч дзеркальних скалок ніщо. Лінія – це основа прориву в вічну порожнечу, до її гармонії і цілісності. І гармонія досягається через деструкцію – це парадоксальна концепція гармонії, віднаходження нового ритуального знаку гри по дорозі в Ніщо, в якому трагічне й комічне сплітаються... 

 

Перше одкровення відвідало художника 1985 року, друге – у 87-му. Після того були виставки у Варшаві, Любліні, Лодзі, в музеї Е. Воргола в Словаччині, скоро буде виставка в Будапешті. Гра і прорив осяянь у вічність триває... 

 

І Мирослав Ягода каже: “Ти Будда, мрець Будда. І кожний образ віднаходження знаку – як виживання, як спогад, о, мій Боже...” 



[Поступ, 1.03.2000]

 


Вгорі — портрет роботи Петра Гуменюка, нижче — роботи Мирослава Ягоди: "Автопортрет" і "Мистецтво для життя"

 

 

13.03.2018