Більше аніж 80% випускників шкіл в Україні продовжують навчання у вищих навчальних закладах. Експерти кажуть, це суттєво більше, ніж у минулому, і більше, аніж у багатьох інших країнах Європи. Однак разом з кількістю студентів чи не з кожним роком в України гострішим стає питання якості освіти. Частина абітурієнтів обирають західні виші, більшість же вчаться у нас, але постійно нарікають на неякісну освіту, відсутність роботи після отримання диплома та брак потрібних знань.
Минулого року в рамках проекту «Простір освітніх ініціатив», який реалізує Український католицький університет за участю Міжнародного благодійного фонду «Міжнародний фонд досліджень освітньої політики», провели дослідження «Запровадження внутрішніх систем забезпечення якості освіти в українських університетах».
Розмова з президентом «Міжнародного фонду досліджень освітньої політики», сенатором УКУ Тарасом Фініковим про причини падіння якості освіти, як можна змінити ситуацію та наскільки готові українські університети до зовнішнього контролю та, що важливіше, – самоконтролю, аби випускати конкурентних працівників.
– Пане Тарасе, у нас часто можна почути: «Освіта вже не та. От колись було…». Чи справді освіта «не та»? Що маємо на увазі, коли говоримо про якість освіти, і як її правильно виміряти?
– Коли ми оцінюємо якість освіти, в більшості випадків говоримо про тих, хто зараз навчається. Оцінити якість можна за допомогою кількох інструментів.
Перший – наскільки швидко та добре засвоюють програму нинішні студенти. Справді, за цим параметром можна казати, що якість освіти є гірша, аніж раніше. Але треба також розуміти причини цього явища: колись відбувався дуже серйозний відбір тих, хто навчався у вищій школі. Сьогодні такого відбору практично немає – туди потрапляє майже 80% випускників середніх шкіл. Ця цифра є дуже високою, якщо порівнюємо з Європою. У часи, коли я вступав в університет, нас вибирали одного з п’яти чи шести. Очевидно, що один з шести, і найчастіше найкращий з них, навчався швидше, легше і з ним було приємніше працювати викладачам, аніж з усіма шістьма, де один – дуже добрий студент, двоє просто добрі, двоє – посередні, а один – зовсім ніякий.
Друга річ, яка демонструє якість освіти, – це здатність підготувати студента до майбутнього життя та отримання цікавих пропозицій роботи. Йдеться також про здатність впоратись з роботою та бути добрим фахівцем на різних позиціях. Якщо подивитись на ситуацію сьогодні, бачимо, що часто випускники намагаються отримати освіту у таких секторах, де у них мало шансів знайти хорошу роботу. Наприклад, особа отримує інженерну освіту у сфері хімічної технології, а хімічного виробництва у нас майже не залишилось. Людина отримує електротехнічну освіту, а пропозицій роботи практично немає. Часто людина, навіть отримавши доволі непогану освіту, не може себе реалізувати, і у неї виникає враження, що освіта насправді погана.
Третя складова – під час навчання студента вчать багато теорії, але не вчать використовувати сучасні технології. Він знає добре теорію, але не здатен перетворити це на практичні знання під час роботи.
Усі ці речі в сукупності призводять до того, що освіта, яку сьогодні здобуває дуже багато людей, сприймається багатьма як освіта далеко не належної якості.
– Хто мав би контролювати якість вищої освіти? Чи це прерогатива міністерства, чи радше головний біль самих університетів?
– Гарантувати якісну освіту має, з одного боку, держава, адже вона оплачує державні місця навчання. Якщо студентам дають неналежну освіту, виходить, що просто розтринькуються кошти, які зібрав увесь народ у вигляді податків. З іншого боку, сам університет теж має за це відповідати. Якщо освіта, яку дає конкретний виш, не є доброю, то в найближчому майбутньому в цей університет повинні вступати все менше і менше абітурієнтів, а через трохи довший час він мав би залишитись взагалі без студентів. У ситуації, коли він залишиться без студентів, його доля вже буде визначена. Але також треба розуміти, що якість освіти – це справа і суспільства. У нас багато незадоволених освітою, але чи бачив хтось студентський страйк чи демонстрацію на цю тему? Ми бачимо демонстрації щодо незадоволення рівнем стипендії, кількістю тих, хто отримує стипендію, але про якість освіти мови нема.
– Ви навели приклад, що у слабкі університети мало би вступати менше абітурієнтів. Але, разом з тим, не можемо заплющувати очі на той факт, що часто у нас йдуть у виші не по знання, а по диплом. Як бути з цією категорією студентів?
– Ця вада, чи національна риса любові не лише до дипломів, а й до різних свідоцтв, сертифікатів, усіляких інших папірців, які щось демонструють, справді присутня. Слід відверто сказати, що вона ще не викорінена зі свідомості більшості. Це пов’язано з тим, що ще 25 років тому отримати певну позицію у старій плановій економіці можна було, маючи певну кваліфікацію чи освіту. Це є в свідомості батьків і передано дітям. Лише ситуація, коли людей будуть оцінювати без відносності до таких документів, може привести до того, що любов до формальних документів зникне. Це вже відбувається зараз. Нині, якщо людину беруть на роботу, вона повинна пройти різні випробування. Наявність освіти є лише одним з потрібних факторів, а не гарантією отримання роботи. Якщо цей механізм оцінювання реальних спроможностей людини працюватиме на повну силу, тоді в періоді, наприклад 20 років, ця пристрасть до паперів згасне. Позитивна тенденція вже є.
– Сьогодні активно йде процес становлення автономій університетів. Багато хто ще тільки вчиться, як з цим працювати. У перспективі це би мало поширитись і на внутрішній контроль якості освіти. Багато вишів говорять, що вже зараз мають внутрішні системи контролю якості освіти. Як насправді?
– Наше дослідження показало, що, незважаючи на декларацію про наявність цих систем, в абсолютної більшості університетів є лише елементи цих систем. Системи ж існують у дуже невеликій кількості вищих шкіл – 10-15% усіх університетів.
Насправді вони здатні дати дуже сильний ефект для розвитку університету та підвищення рівня якості освіти. Але це можливо лише за умови, коли є розуміння університетської спільноти, що це їм потрібно, бо це може дати більше студентів, більше можливостей для розвитку, більше перспектив. Якщо більшість людей цього не розуміють, а сприймають це як додаткове навантаження без усвідомлення переваг, ця система не буде створена і не дасть ефекту.
Система також не може працювати, якщо її постійно не підтримувати, не вкладати у неї зусилля та певні кошти. Це не просто іграшка, яку легко створити і яка працюватиме роками, а ви просто будете насолоджуватись результатами. Її підтримка потребує зусиль та інвестицій. Ідея системи у тому, що сьогодні ти чогось досяг, а завтра ставиш перед собою нову мету. Це саморозвивальна система – і в цьому сутність менеджменту якості освіти. Це менеджмент, орієнтований на постановку одних цілей, після їхнього досягнення – наступних і так далі. Це спіраль, яка постійно йде вгору.
Університети, де працюють системи контролю якості освіти, перебувають у топі списків українських університетів. Це видно не лише по якості навчання, а й по тому, що в цих університетах займаються науковою діяльністю, є більше визнання досягнень з боку європейської та світової науки, ці університети краще інтегровані в світову освітню систему, мають більше студентських обмінів тощо. Вони зазвичай мають також можливість краще платити своїм викладачам.
– У чім причина, що більшість університетів не має таких систем: в нерозумінні такої потреби, у відсутності матеріальної бази чи в іншому?
– Здебільшого це декілька факторів. Передусім, справді, багато викладачів досі не розуміє потреби у такій системі. Університетській спільноті, особливо якщо йдеться про викладачів, яким 60-70 років, які прожили 30-40 років в рамках однієї системи координат, важко осягнути, як поводитися в іншій системі координат. По-друге, багато працівників звикли до того, що згори завжди вимагали щось зробити, але якщо ти навіть робив це не в повній мірі, це не було загрозою. Тому багато працівників імітували роботу і ця практика суцільної імітації виконання багатьох вимог залишається традицією нашої академічної культури. І врешті, багато не готові вкладати у це зусилля та кошти. Це не відбувається шляхом лише бажання, а і серйозних інвестицій. І тут повертаємось до першого пункту – виші не розуміють потреби. Річ у тім, що більшість вищих шкіл отримують студентів з тієї місцевості, яка є довкола, в силу традиційних та економічних обставин. Вони впевнені, що ці студенти все одно прийдуть, бо їм буде складно вступити у якісніші заклади. У батьків немає коштів, щоб відправити їх до Києва, Харкова чи Львова.
– Якісні навчальні програми мали би передбачати постійні оновлення. Хто мав би впливати на навчальні програми: міністерство, роботодавці, студенти?
– Університети, які зараз створюють навчальні програми, все більше йдуть до роботодавців. Це видно неозброєним оком. Дехто вже розробив положення про створення нових освітніх програм, які виключають можливість їхнього запровадження без консультацій з роботодавцями. На жаль, у нас ще доволі мало використовують такий фантастичний ресурс, як випускники. Це люди, які ще 5-7 років тому були в університеті і ще тримають у голові систему організації навчання, а з іншого боку – вже провели кілька років на реальній роботі і дуже добре розуміють вимоги реального сектора. Випускник – ідеальний консультант для створення нових освітніх програм. У великих центрах також мали би бути налагоджені зв’язки з місцевими об’єднаннями підприємців. Це все дозволяє перевірити себе при складанні нової освітньої програми: чи вона справді потрібна у цей час і в цьому місці.
Але, очевидно, що усі ці консультації не можна нав’язати згори. Автономія передбачає свободу університету.
– Як при цьому мотивувати викладачів, які сьогодні не зацікавлені? Адже будь-які теорії просто розбиваються об людський фактор.
По-перше, слід нарешті поставити питання так, що хороший викладач отримує більшу винагороду, аніж поганий. Має бути ліквідовано знеособлення викладачів, коли усім доцентам платять одну зарплату. Диференціація – перший і найвпливовіший інструмент. Друга річ – викладач, який прагне вдосконалення, має отримати підтримку від університету: йому мають дати можливість потрапити на цікаве стажування, оплатити відрядження, допомогти потрапити у структуру з підвищення кваліфікації. Третій шлях – викладачі, які не мають бажання розвиватись, мають стати кандидатами на звільнення.
– Пане Тарасе, ви вже згадували про різницю між регіонами, але хотіла б зупинитись детальніше на цьому. Наскільки відчутною є сьогодні різниця якості освіти в університетах великих та малих міст і що з цим робити?
– У великих академічних центрах України якість була вищою завжди – і 120, і 70 років тому. Причина в тому, що вони мали найкращих викладачів і мали змогу зібрати їх з усієї країни, часто мали найкращі можливості, як-от лабораторії, полігони для технічних навчань, найкраще коло партнерів серед роботодавців. Це природне явище.
Однак сказати щось детально дуже складно. Зараз у нас фактично немає практики вимірювання якості освіти по університетах і по спеціальностях. Це ще слід побудувати. Така система мала би відповісти, наприклад, на питання, чому якість підготовки інженера-технолога легкої промисловості в одному закладі вища, ніж в іншому. Національна агенція з забезпечення якості освіти, яка цього року має почати роботу, має налагодити цю систему вимірювання в масштабах країни та окремих університетів, спеціальностей та спеціалізацій. У споживачів, тобто у батьків та абітурієнтів, має бути розвинена культура самостійного оцінювання якості. Дуже часто батьки віддають дітей у певний навчальний заклад, бо це дешевше, або тому, що вони там вчились 30 років тому. Така аргументація є основою для прийняття рішень. А насправді рішення мало би формуватися на підставі рейтингів. Є країни, які мають десятки різних рейтингів, що показують рівень підготовки на певних спеціальностях у різних університетах. У нас теж мають бути рейтинги, і вони мають бути регулярними. До мене часто звертаються знайомі з питанням, куди вступати. Люди навіть з хорошою підготовкою та матеріальним рівнем слабо орієнтуються у тому, що може запропонувати національна система освіти. У нас також є забобони, що якщо я народився у Львові, маю тут здобувати освіту, а не їхати в Чернівці, Київ тощо.
– Окрім внутрішньої мотивації університетів та природної ринкової регуляції, яка мала би бути, чи є у нас державна політика на підвищення якості вищої освіти?
– Мені приємно, що останніми роками ми спостерігаємо стрімке зростання уваги до проблем якості освіти. Закон 2014 року «Про вищу освіту» і закон 2017 року «Про освіту» поставили проблему якості у центр уваги. Закони декларують створення системи органів, які будуть цим займатись. Тобто ми потрапляємо у зовсім нову для себе ситуацію і це торкається тепер усіх рівнів освіти. Це дає оптимізм, що проблемі приділятимуть значно більше уваги, а отже, мають бути кращі результати.
– Якщо переглядати європейські і міжнародні рейтинги вишів, наші університети не надто певно почуваються там. До світового рейтингу університетів The QS World University Rankings 2017 року потрапили шість українських вищих навчальних закладів. Найкращу позицію посів Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, який розмістився у проміжку 401-410 місць. Чи маємо ми шанси покращити свої позиції найближчим часом?
– Коли ми дивимось рейтинги, ми дивимось першу сотню, зазвичай. Нас рідко цікавить восьма сотня. Якщо подивитись на рівень нашого життя – ВВП на душу населення, наш бюджет тощо, ми виглядаємо доволі невтішно. Важко сподіватись на те, що ситуація різко покращиться, адже ми не маємо можливості вкласти в освіту стільки, скільки у це вкладають ті, хто на верхніх сходинках рейтингу. Це економічна і матеріальна підстава, на якій все базується. Однак за останні 3-8 років наші університети почали розуміти важливість потрапляння у ці рейтинги і поступово піднімаються у них. Є чимало українських вишів, які створили спеціальні підрозділи та стратегії для підвищення свого місця у цих рейтингах. Тобто маємо таки позитивну тенденцію. Втягнення у рейтингову мережу, особливо коли будуть брати до уваги різні рейтинги, – хороша система стимулювання для будь-якої національної системи вищої освіти і персонально кожного навчального закладу.
Розмовляла Мирослава ІВАНИК
13.03.2018