М. Грушевський

 

Друковано в 1-й кн. "Лїтературно-Наукового Вістника" 1917 р. у Київі, коли ще Україна стояла на федеративнім принципі.

 

Наше щорічне свято Шевченківське сього року (1917. Ред.) зійшло ся з великим святом воскресення України — величною хвилею, якої не переживала Україна від свого визволення "від іга лядського, єгипетського" великим повстаннєм 1647—48 р. Тоді малий сотник чигиринський, збентежений до краю, вибитий з свого рідного гнїзда, позбавлений всього, став на чолї запорозького своєвільного козацтва і дав притоку великому рухови, що повалив польське пануваннє над українським народом і визволив зпід польського режіму східну Україну. Тепер — скільки судити можна по уривковим відомостям — ролю такої запальної іскри відограв гурток свідомих Українцїв у Петроградї, що знайшов дорогу до ґвардії Українцїв-салдатів, сих найголовнїйших сторожів царської деспотії, і завдяки їх починови вилетїла в повітрє "вязниця народів", в котрій першим між вязнями сидїв сам "державний" великоруський нарід разом з недержавними народами Росії. А на перехрестю тих ниток, що йдуть від великого народнього повстання України 1647/8 року до сього нового її визволення, тільки що пережитою нами революцією, стоїть вічної намяти Кирило-методіївське брацтво, котрому в сїмдесятьлїтню річницю його хрестних днїв, що припадають саме тепер, належить від нас вдячний спомин і слово пошани перед великим подвигом мисли, від котрого веде свій початок Нова Україна.

 

Ми й досї все ще мало знаємо, як формувалась ся громада і якими дорогами виробляла ся її програма. "Товариство" захоплено в стадії формації, в процесї творення спільної програми, котра мала знайти середню лїнїю між ріжнпмп течіями дуже ріжноманїтної ідеольоґії братчиків, обеднати їх на спільній національно-полїтичній плятформі і перетопити ріжні напрями в один одностайний порив. Орґанїзаційна робота розвивала ся протягом 1846 року, коли в Київі зійшли ся головнїйші з учасників. Різдвяна розмова їх у Гулака була підслухана доносчиком Петровим і доля брацтва була порішена вже тодї. Офіціяльний донос був поданий Петровим 3 марта, від середини сього місяця почали ся арешти і ревізії у членів брацтва (першим ухоплено Гулака). Протягом квітня і першої половини мая були переведені слїдство і допити. Як відомо, результати їх випали досить щасливо для братчиків: шеф жандармів признав, що доноси і перші відомости, зібрані адмінїстрацією, перебільшили вагу справи, і в дїйсности вона виявила ся не такою небезпекою, очевидно, завдяки чуйности жандармерії, що встигла захопити і знищити небезпечні замисли в самих початках і тим чином "утвердила на десятки лїт спокій в Малоросії, шо міг бути нарушений". Вдоволений таким оборотом справи, признаним самим царем, шеф Орлов подав доволї поміркований, в порівнянню з початковим розмахом адмінїстрації, проєкт покарання братчиків. Цар конфірмував його 28 мая 1847 року.

 

Братчики перенесли страшні моральні страждання, пройшли тернисту путь вязницї, інквізиторських допитів, всякого рода понижень, недостатків. Вирвані з привичного окруження, від улюбленої роботи і викинені після довшої або коротшої висїдки в обставини, зовсїм непридатні для їx духового і творчого життя, — вони були навіть формально позбавлені або умисно поставлені в неможливість близької їм дорогої роботи. Ми маємо всяке право думати, що творчість великого ґенїя України була безповоротно надломлена страшними умовами салдацтва, в котрі його поставлено. Було зломлене життє і дїяльність инших визначних талантів, найкращих духових сил сучасного українського громадянства, як Костомарів, Гулак, Білозерський й ин. Але кінець кінцем, — хто знає, чи всї ті страшні страждання, які впало на них, ті втрати, які понесло в сїм спустошенню духове життє України, через зломаннє таких визначних людей, через панїку, яка запанувала в громадянстві наслїдком сих арештів і заслань і сливе припинила на цїле десятилїтє його культурну і громадську роботу, — хто знає, кажу, чи все се не було ще невеликим викупом за ті незмірні вартости, які дав українському життю сміливий порив полїтичної мисли Кирило-методіївцїв!

 

_________

 

Ми звикли рахувати початок відродження України від її оновлення лїтературного, уважаючи за граничний камінь з сього погляду вихід Енеїди Котляревського 1798 року. Се має, розумієть ся, свої підстави і я зовсїм не маю заміру іх захитувати. Але Нова Україна, в котрій живемо ми, котра відкрила своє лице вже в полїтичних заходах 1890—1900-х років в Росії й за кордоном, ще повнїйше — під час перших днїв свободи 1906—1907 рр., і встає нарештї у весь зріст перед нами після нинїшньої революції, — ся Нова Україна веде свій початок від товариства 1846 року, від кирило-методіївських братчиків.

 

Те, що дала російській революції й визволенню народів Росії українська полїтична мисль, іде від їх сміливих протестів против царського деспотизму, против бюрократичного самовластя, проти всїх обмежень старого режіму, против панування маючих і владущих верств і визиску ними робочих мас, против поневолення селянства, против темноти і безправя, в яких пробували демократичні верстви народу. Огненні строфи Шевченка, натхненні поклики Костомарова, пройняті ненавистю до царського самовластя, котрим держала ся вся система безправя і поневолення, мови ріжних молодших братчиків, особливо з селянства, взагалї з демократичних сподів, як Андрузький, Посяда й ин., вони запечатані, заборонені, вийняті з громадського ужитку, таки докотили ся до наших часів, коли не дорогою писання, то устного передання, щоб розгорнути нарештї тепер, в умовах всеросійського визволення, свої ідеї демократичної української республики, федеративного обєднання народів Росії, скасування всякого обмеження слова, орґанїзацій, релїґійних і всяких инших переконань, енерґічних заходів коло фактичного зрівняння суспільних верстов, дорогою широкої освіти, піднесення економічного добробуту. Ми живемо і рухаємо ся в сфері сих ідей кирило-методіївських братчиків, що серед безпросвітньої пітьми тодїшнього поневолення сміливо викликали на герць всї сили реакції і самовластя.

 

Їх лїтературна спадщина у великій части загинула, а те, що заховало ся, і досї в значній частинї зістало ся неприступним. Тепер тільки можна буде приступити до її студіювання і публїкування. За всїм тим головні моменти кирило-методіївської ідеольоґії виступають досить ясно. Вони позволяють уставити не тільки звязки з нею для наших часів, але і звязки кирило-методіївських ідей з ідеольоґією старого визволення України, — спадщиною полїтичної української мисли XVII. в. і дають нам право дивити ся, як я уже сказав вище, на Кирило-методіївське товариство, як на перехрестну точку, де сходять ся наші звязки з старими полїтичними традиціями, визвольними змаганнями Старої України.

 

_________

 

Ідеольоґія кирило-методіївцїв складна, як увесь національний рух XIX віку. Ми бачимо тут впливи західно-европейської національної романтики кінця XVIII і початку XIX віку (ідеї народности та її історичного уґрунтовання), славянофільство з його мріями про всеславянське брацтво, ідеалїзацію славянського патріярхального елєменту і протиставленнє славянської свободолюбности і демократизму ґерманському аристократизмови, католицькій виключности і татарській деспотії, відгуки російського визвольного і федералїстичного руху 1820-х років ("Соединных Славян" і декабристів), польського революційного романтизму (особливо Міцкевичевих "Книг паломництва польського народу"), західнього христіянського соціялїзму з його покликом до повороту від офіціяльного христіянства до первісної апостольської церкви з її демократизмом (проповіди Лямене й ин.) і французьких соціяльних доктрин, проповідником котрих Костомарів називав Савича.

 

Але все се збирало ся коло одного центра,— того центра, який зіставав ся властивим нервом всього українського відродження XІX віку і творив той ґрунт, на котрий пересаджували ся і культивували ся всї ті впливи. Таким центром були традиції великої визвольної боротьби українського народу.

 

Першу ролю тут грала ідеалїзація козацтва як ідеольоґії вільности, рівности й братерства, найкращого й найвищого виразу найдоровших і найсердечнїйших змагань та мрій українського народу. Перепущена кирило-методіївськими братчиками через подвійний фільтр романтичного народництва й ідеалїстичного славянофільства, вона знайшла найкращий свій вираз у Костомарівськім панеґірику козаччинї в його "Книзї битія українського народу". Вона виступає тут яко найвище обявленнє славянського й українського духу (се все одно, бо українська народня стихія представляєте ся найвірнїйшою представницею правдивого, невпкривленого славянства), — принципів свободи, рівности й братерства. Козацтво було брацтвом, де кождий, хто вступав, ставав братом инших, хочби був перед тим паном чи невільником. Старшина козацька вибирала ся на те, щоб служити всїм по слову Христовому, — вона приймала свої уряди з примусу, як обовязок, і не було між козацтвом нїякої панської пихи нї титулів. Колиб козацтво поширило ся на всю Україну, воно-б зробило всїх козаками, себто людьми вільними й рівними, і се було-б початком повороту всїєї Славянщини до її патріярхального демократизму й свободи.

 

Другою підставою демократизму, принципів вільности, рівности й братерства в старій українській традиції був брацький рух України XVI—XVIII вв. Традиція про нього не була передана народньою намятю, він був виявлений і вияснений виключно науковою, історичною роботою — і тут особливо визначну ролю мала історична праця Костомарова (його зайняття історією унїї для дісертації, знищеної, як звісно, і потім в новім обробленню опублїкованої ним в 1860-х рр.). В тійже "Книзї битія" знаходимо ентузіястичні слова про брацтва, що відродили серед Українцїв принципи апостольської церкви. І брацтва, демократизм і виборність української церки з тих часів стали також одною з підстав українського традиційного демократизму і республиканїзму — менше популярною, бо прийнятою тільки інтелїґенцією, але тим не менше тривкою і впливовою.

 

Коли таким чином Костомарів — поруч з Гулаком і Кулїшем — виступає в головній ролї щодо історичного угрупування республикансько-федеративної ідеольоґії братчиків, і так-би сказати, націоналїзації всього того міжнароднього полїтичного ідейного добра, нагромадженого Кирило-методіївцями, — великий Кобзар відограв єдину в своїм родї ролю популяризатора сеї ідеольоґії в конкретних образах українського життя, української минувшини, які втїляли в собі проповідні ідеї її. Його незвичайно гаряче відношення до української історичної традиції, завзятий протест проти неперебірчивої ідеалїзації її зверхнїх, показних сторін і нерозуміння дїйсних демократичних і революційних вартостей та їх палку пропаґанду ми помічаємо в його поезії ще перед останнїм сформуванням брацтва. Правда, що наші відомости про початки його знайомости з голоснїйшими братчиками не докладні і може бути, що в дїйсности його найгарячійші, найзапальнїйші вірші 1845 р. являють ся відгомоном саме тих вступних суперечок, в котрих виробила ся кирило-методіївська ідеольоґія. В кождім разї, коли хто відживив українському громадянству, а головно широким верствам революційний зміст української традиції, се був, розумієть ся, Шевченко. Без нього вся духова праця Кирило-методіївцїв, увесь подвиг їх життя в переважній частинї зістав ся-б страченим для українського народу, для нинїшнього визволення. Великому Кобзареви, Пророкови України, ми завдячуємо, що їх

 

слово пламенем взялось,

людям серце ростопило

і по Вкраїнї пронеслось, —

 

кинуло велику іскру в смутну хвилю.

 

Як відомо, Шевченко не присвятив Хмельниччинї особливої уваги в своїй творчости. Правдоподібно його відпихав від неї той апотеоз великого гетьмана і його дїла, в котрім мудрі земляки його зручно сполучили свій малоросійський патріотизм з російською льояльністю, а головно сам фінал — підданнє під власть московських царів, про яке він не міг спокійно згадувати до кінця днїв своїх (його звісна, незвичайно різка поминка по Богданї, написана під час останньої подорожі на Україну, за півтора року до смерти). Він споминає Хмельниччину не як триюмф визволеного народу, а як окраденнє його з здобутих свобід "Богданом пяним". Переяславський акт, до котрого він стільки разів повертав ся ("Великий льох", "Суботів", "Як би то ти, Богдане пяний"), зістав ся для нього моментом найбільш страшним, найбільш ганебним в усїй історії України.

 

Але тут саме Шевченко явно стоїть під впливом контрасту фіналу Хмельниччини з великим рухом народнього визволення, у власти котрого живе його уява. Се очевидно, Шевченко мало згадує се визволеннє, але вся поезія його палає, гучить, гуде огнем сього великого народнього пориву, переданого невмирущою народньою традицією і підогрітою козацькою історіоґрафією (включно до "Історії Русів", "Запорозької Старини"). В нїм джерело високого патосу Шевченкової поезії, її пророчого натхнення. Він розглядає сучасне життє, оцїнює його й судить при світлї полумя Хмельниччини. Там вся краса, вся правда, вся сила. "Гайдамаки" се тільки епіґони її. Гетьманщина XVIII в. — одна "грязь Москви". Сучасна Україна се одно берестецьке поле, що, раз почорнївши, вже не може зазеленїти...

 

_________

 

Переяславський акт вихопив з рук визволеної України її кровю облиту волю, надїї нового життя на основах свободи, рівности й братерства. Кирило-методіївцї поставили своїм завданнєм вернути їй сю свободу і народовластє — замісць гетьманщини XVIII в. демократичну українську республику, замісць старої лукавої звязи України з Московщиною та Польщею — свобідну славянську федерацію. Николаївський режім вирвав з рук братчиків се дїло, замкнувши в жандармські скринї їх натхненні і кровю серця писані твори, і розточивши їх самих по вязницях, казармах і засланнях. Продовжити їх дїло доля судила нашим часам.

 

Воно вершить ся тепер.

 

[Вістник полїтики, лїтератури й життя]

10.03.1918