Прохання вдови Григорія Приходька, Андріяни Василівни Дячишин із Бібрки, написати спогад про нього застала мене зненацька. У 36-му таборі в с. Кучино ми з ним пробули разом дуже короткий час – лише три місяці. Це був надто короткий час, щоб зростися долями, наче гілками. Мене привезли в зону 11 липня, а Григорія – 23 липня 1978 року. Проте я в зоні залишився надовго, а Григорія взяли на етап 27 жовтня того ж року за два місяці до завершення терміну увʼязнення.
Правозахисний інформаційний бюлетень "Хроника текущих событий", випуск №51, 1 грудня 1978 року.
Отож, у памʼяті моїй збереглося дуже мало конкретних фактів – здебільшого це загальний спогад про Григорія, дуже світлий і приємний. Проте завдяки архівам московського «Меморіалу» (маю на увазі «Хронику текущих событий», вип. 51) я зміг відновити в памʼяті обставини тих трьох місяців спільного табірного життя. Чимало згадок відтак виринуло з забуття, і мені приємно помʼянути добрим словом цього славного чоловіка, який, не вагаючись, ставав на сторону добра і залишився в моїй памʼяті надійним табірним побратимом.
Включитися у табірну боротьбу політв’язнів за свої особисті й національні права Григорію Приходькові випало в перший же день після появи в нашому таборі. Адже саме з 23 липня по 1 серпня 1978 року в ньому проводилась Декада солідарності народів у боротьбі з російсько-радянським імперіалізмом і колоніалізмом. У ній взяли участь 15 політвʼязнів різних національностей – вірмени, євреї, литовець, росіяни, татари, естонець і, звичайно ж, українці, зокрема Григорій Приходько.
Хай не дивує читачів згадка про росіян у боротьбі проти російського імперіалізму й колоніалізму. Серед учасників цієї Декади був, для прикладу, уже сьогодні покійний росіянин Володимир Балахонов, який згодом, уже в Чистопольській тюрмі, напише такі пророчі слова: «Як росіянин, я мушу попередити світ про загрозу, якою є російський народ для всього людства. Єдиний порятунок для нас і для всього світу — розчленувати Російську імперію і залишити росіянам тільки ті землі, на яких вони сформувались як нація у XV столітті».
У ході Декади ми провели День боротьби за повернення на батьківщину і протесту проти національної дискримінації, впродовж якого відмовилися від спілкування з адміністрацією нерідною мовою.
Музеєфікований житловий барак табору "Перм-36" (сучасна світлина)
А вже через кілька днів перед вʼязнями постав інший виклик. Наприкінці серпня 1978 року нам, мешканцям житлового бараку 1-го загону, оголосили, що у зв’язку з його ремонтом ми мусимо перебратися до бараку 2-го загону, де спатимемо на двох’ярусних нарах. Близько десяти політв’язнів (включно зі мною) переселитися відмовились, мотивуючи це тим, що адміністрація намагається погіршити наші житлові умови. Почалася тривала боротьба, під час якої нам відключали опалення і світло, виймали вікна (у вересні на Уралі вже досить холодно), виносили наші речі під час нашого перебування в робочій зоні. Ясна річ, позбавили нас усіх продуктових ларків, посилок і побачень, а головне – практично всіх (кожного у свій час) покарали поміщенням у карцер.
Григорій, звичайно ж, узяв участь у цих акціях протесту. Так, уже 4 вересня він разом із усією групою бунтарів написав заяву протесту проти наміру адміністрації погіршити побутові умови вʼязнів. До того ж 5 вересня в таборі відбулася щорічна традиційна акція – одноденна голодівка на відзначення чергової річниці ленінського указу про «червоний терор». Григорій був учасником і цієї акції. 13 вересня Григорій разом з групою інших вʼязнів тримав одноденну голодівку протесту проти покарання українця Євгена Пронюка і єврея Михайла Казачкова. А 26 вересня до карцеру на 15 діб запроторили й самого Григорія.
Згадана «Хроника текущих событий» (вип. 51) вміщує один цікавий факт, який сьогодні дивує мене своєю наївністю:
29 вересня. В цеху №1 температура +12⁰, в цеху №2 +11⁰. Ще й з цієї причини відмовилися працювати. Після обіду бастувальники приступили до праці, офіціально повідомивши адміністрацію про свою надію на звільнення Приходька з ШІЗО. Григорян, Залмансон, Маринович, Саркісян, Сафронов, Сверстюк проводять «італійський страйк», оскільки Приходько не звільнений; виконують до чверті норми. Страйк тривав до виходу Приходька з ШІЗО [штрафний ізолятор. – М.М.] 6 жовтня.
Камера ШІЗО (штрафного ізолятора) табору "Перм-36"
Хочу уточнити, що вийшов Григорій із ШІЗО згідно зі своїм терміном, а не раніше, як ми цього домагалися. На такі поступки вʼязням адміністрація, як правило, не йшла. Діяв давній радянський принцип: «Мы на поводу у улицы не пойдем», який у політичному таборі ставав навіть іще строгішим. Тож наші надії на порозуміння з адміністрацією щодо покарання Григорія були даремними.
З усього сказаного видно, що Григорій був активним учасником усіх акцій протесту в політичному таборі №36 і відгукувався на кожну кривду, що її зазнавали інші вʼязні. Красномовним у цьому плані є ще одне повідомлення згаданої «Хроники»:
26 жовтня. Хворий Ісмагілов в ШІЗО не встав уранці з нар. За наказом майора Фьодорова прапорщик Махмутов зіштовхнув його на підлогу. Григорян, Залмансон і Приходько написали заяви в прокуратуру на захист Ісмагілова.
А вже наступного дня, тобто 27 жовтня, Григорія взяли з зони на етап – і черговий раз ми побачилися з ним на якомусь з ювілеїв Української Гельсінської групи уже в 1990-х роках. Утім, його імʼя довший час дуже вдячно згадувала моя Мати. Виявилося, що після свого звільнення Григорій розшукав її адресу і зі своєї ініціативи написав приязного листа, в якому розповів їй про мене – про моє здоровʼя і самопочуття. Можна легко собі уявити, що кожне слово Григорія про мене було для моєї Матері на вагу золота, а тому вона незмінно згадувала Григорія вдячним спогадом.
Згодом на Григорія чекав іще один арешт, а тоді – тріумфальна зустріч 13 липня 1988 року в естонському місті Тарту, куди Григорій приїхав прямо після звільнення разом зі своїм табірним приятелем Мартом Ніклусом. На щастя, збереглась його фотографія з того часу – щасливого, посеред величезного здвигу мешканців Тарту, які вшановували двох героїв. Світлина зберегла його образ, хоч і в тюремній робі, але зі світлим натхненним обличчям людини, яка прожила чесне життя і тепер сміливо дивиться в вічі людям. Таким він і залишиться у моїй вдячній памʼяті навіки.
Березень 2018 року
06.03.2018