Львів, 2. марта 1918.
І.
Берестейський договір означив тільки частини західної і північної границї Української Народної Републики — всї инші границї мають бути проведені що йно тепер при нагодї заключеня наконечного мира осередних держав з Poсією та Румунїєю.
Заключати мир і проводити границї будуть полїтики й полководцї по їхньому власному розуміню. Та при такій нагодї не яло ся мовчати і ґеоґрафови. Усї галузи землезнання мають при встановлюваню границь першорядне значінє: математичне землезнанє при самім веденю границь, фізичне для оцїнки їх природної вартости, антропоґеоґрафія для всїх справ національного, суспільного й економічного уложеня відносин в новій державі. З осібна господарська ґеоґрафія, що дослїджує суцїльність вихісновуваня природи дотичного краю його населенєм має ту превелику вaгy. Отся обставина додає менї відваги подїлити ся з ширшим загалом читачів моїм поглядом на справу границь Української Народної Републики. Ceй погляд основуєть ся виключно на наукових премісах.
Які границї найгарнїйші для держави?
Такі, які відповідають у перше природним відносинам у друге (як ще се має бути національна держава) етноґрафічним відносинам, у третє економічно-ґеоґрафічним відносинам. Коли вони відповідять усїм трем ґрупам вимогів, тодї межі України матимуть полїтично-ґеоґрафічну вартість.
Полїтична ґеоґрафія навчає, що як тільки є нагода, треба такі границї відразу приблизити як найбільше до ідеалу. Пізнїйші поправки границь все получені з великою затратою енерґії у війнах і приготовленях до їх.
На основі наведених трех ґруп вимогів, примінивши елєментарні тези модерної полїтичної ґеоґрафії, вважаю такі границї доконче потрібними для Української Народної Републики: (Названі місцевости мають бути граничні для України).
1. Північна границя: Високе литовське, Каменець литовський, Пружани, Вигонівське озеро, Малковичі, озеро Князь, Городятичі, Озаричї, Річиця, Гомель, Святиловичі, Ломки, Забори, Сураж, Мглин, Почев, Пoгаp, Гремяче, Середня Буда, Ямполь, Глухів, Путивль, Глушкова, Суджа, Богатий, Яковлево, Нова Слобідка, Короча, Новий Оскол, Бирюч, Олексіївка, Острогожськ, Коротояк, Сер. Ікорець, Бобрів, Бутурлинівка, Захівка, Миловятка, Солонка, Бичок, Казанське і течва ріки Дону аж до його наглого закруту при устю Іловлї.
2. Східна границя: від коліна Дону на Верлячі, Карлівку, Червене здовж ряду озер і солончаків (Хомата, Шарбурґ, Заган, Амта) прямою лїнїєю до каспійського берега коло оселї Шурілинська, напротів острова Бирючого. Потім має східну границю України творити Каспійський беріг аж до місця де вододїльний кавказький хребет до його доходить. (Гора Кюрґес на південь від апшеронського півострова).
3. Південна границя: вододїльний хребет Кавказу попри річку Сумгайт і село Астраханку а далї південна межа нинїшної даґестанської, терської і кубанської области та чорноморської ґубернїї. Від Пізуади аж по устя Дунаю повинен творити південну границю Української Народної Републики беріг Чорного й Озівського моря (не виключаючи Криму).
4. Західна грaниця: Її повинні творити Дунай і Прут себто колишня границя між Росією та Румунією. Колиж би виходила потреба відступити румунські части Бесарабії румунській державі, то границя повинна йти так: Ренї, Болград, Кубей, Ляйпціґ, Ковшани, Бендери, Григоріопіль, Дубосари, Рибниця, Сороки, Купчинськ, Глинна, Липкани, Новоселиця. Ту зачинаєть ся вже встановлена в Берестю західна межа України (східна границя Буковини, Галичини й Польщі).
Oтce загальний начерк границь Української Народної Републики, які повинніб бути тепер при нагодї мира осередних держав з Росією та Румунїєю наконечно встановлені.
Тепер приступлю до близшого їх розгляду та річевого умотивованя.
[Дїло, 03.03.1918]
Дїло, 08.03.1918
Ексклюзив з продовженням
Степан Рудницький
Які межі покласти Українї.
ІІ.
Львів, 5 марта 1918.
Намічені в попередній статї межі Української Народньої Републики з виїмком південно-східного кутка дуже небогато відбігають від меж суїльної етноґрафічної території. Поза межами такої української держави остaнe не менше як 2 мілioни Українцїв на Поволжу, в Центральній Азії й Сибіри та в висунених островах Воронїжчини, Курщини, Підляша й Холмщини. За те наведені межі прилучують до української території окрайцї чужих національних областий, їх півострова та острова. Тому не зайве буде оправдатись менї, чому саме так, а не чисто етноґрафічні межі я заступаю.
Північна громада Української Народної Републики від Буга по Виголівське озеро вже установлена берестеським договором. Вона не тільки, що не анектує нї кусника чужих національно територій, а полишає поза межами України звиш 100.000 Українцїв білского i беpестейського пoвіта. Від Вигонівського озера по Гомель і межі Чернигівщини наша границя набирати-ме пересїчно 30 км широку полосу території, приписуваної звичайно Білорусинам. Та се лиш позірна кривда стала ся би Білорусинам. Офіціяльна російська статистика не виказує в Минщинї сливе нїяких Українцїв (0.47 проц.), тимчасом на основі етноґрафічних і діялєктольоґічнх дослїдїв Ріттіха, Карського й инших знаємо, що Полїщуки пинського й мозирського уїзда говорять українським, а не білоруським дїялєктом, а околицї Гомля і Річицї лежать внутрі простору, в якiм "переважають укpaїнcькі язикові прикмети". Впрочім ся околиця багниста, лїсиста, рідко зaсeлeнa, тож небогато Білорусинів піде під українську державу. Для України ся гранична полоса дуже вартісна, бо тільки через посїданє її має вона в повній розпорядимости ріку Припять. А се буде найважнїйша лотерія лучби між Україною та Нїмеччиною. Гранична piкa все тратить комунїкаційну ваpтicть; бачимо се найлїпше на Вислї, навіть проста реґуляція стає тодї предметом довгих міждержавних переговоpiв. Припять мусить тому бути українська. Про вагу внутрішної плавби для торговлї не потребую ту довго говорити.
Дальша частина півнїчної межі Української Народної Републики аж по ріку Хопер і Дон не потребує нїякого оправданя нї уґрунтованя. Вона чисто етноґрафічна, проведена на основі карти Ріттіха, дослїдів Pyсова й послїдної переписи населеня Pосiї 1897 р. По велико-руській сторонї остало богато українських, по українській богато велико-руських етноґрафічних ознак. Та се так мусить лишитись, бо инакше державна границя була би занадто чудернацько пошматована. Крім того при порядкованю земельних відносин дуже легко дасться подумати обмін населенєм. На послїдок може ту найти обширне приміненє постійна воля населеня належати до другої держави.
Найбільше відбігає державна границя Української Hаpодної Републики від етнографічної на Сходї, бо прилучає вона до України більше нїж дві третини Донщини південно-західну частину Астраханщини й цїлу Ставропільщину, Торщину та Даґестан з окрайцем Бакинської губернїї. Та на потребу сеї "експансії" складають ся дуже важні обставини.
Перша між ними се обставина, що Україна як природна, фізично-ґеоґрафічна область обіймає усї згадані землї. Як природна одиниця України дасть ся подумати тільки цїла південна полоса Східної Европи oпeртa о Карпати, Яйлу й Кавказ на півдни, о скибову країнy Польщі від Заходу, о Каспій від Сходу, о причілки білоруських і великоруських плит від півночи.
Друга важна обставина се дїйсний етноґрафічний стан сих областий. Хоч Донщина має після переписи 1897 р. тільки 28.06 проц. Українцїв та 66.80 проц. Великоросїв, то у всїх давнїйших і новійших дослїдників сеї території панує догад, що вона в більшости українська. З’осібна виходить з розгляду переписи 1897 р. то, що тодї нї один з донських козаків не був записаний за Українця. Тимчасом се загально звістна річ, що тільки т. н. Верхові донські козаки є чисті Великороси. Вони живуть в північній частинї Донщини, виключеній мною з пропонованих меж України. Натомість "Низові донські козаки" говорять українською мовою (з примішкою великоруських слів) і держать українські звичаї. А сливе всї нові переселенцї, що прибули в Донщину по 1897 роцї, української народности.
Те саме бачимо в Ставропільщинї. Тут урядова статистика вичисляла тільки 36.62 проц. Укранцїв, 55.25 проц. Великоросів. Та вже Русов констатує, що в Ставропільщинї є до 80 проц. Українцїв а ледве 12 проц. Великоросів. В найновійших часах сї віднocини через масовий приплив українських кольонїстів, ще більше перехилилися на українську користь.
В Терщинї перепись 1897 р. виказала 4.50 проц. Українцїв і 29.04 проц. Великоросів. Тимчасом всякому дещо обзнакомленому з сим краєм звісно, що тутешні козаки в більшости Українцї. До того ту прибула в послїдних двайцяти роках величезна скількість українських хлїборобських кольонїстів. Та тут так само впрочім як в Даґестанї й частинї Баку переважають усїх инших кавказські верховинцї: Кабардинцї, Осетяни, Аварцї, Кучаки, Тати і т. п.
Се анї великоруська, анї українська територія.
Чому отсе прилучати її до України? Тому що нїякий з тутешних верховинських народцїв не мaє чисельної aнї культурної сили, щоби утворити свою власну, хочби й мизїльну державу. А якась звязкова република чи прилученє до майбутнїх закавказських републик: грузинської чи вірменської прямо неможливе. Се грабїжні народи первісної культури, яких може одержати в порядку тільки велика держава. Инакше великі мінеральні скарби Кавказу взагалї а Баку з осібна будуть для людства на пів утрачені.
З Астраханщини (13.26 проц. Українцїв) відрізує пропонована границя тільки західну горбисту окраїну, заселену українськими кольоністами й шмат пустинного степу, по котрім кочують части кірґізської й кімлицької орди.
Третя важна обставина при пропонованій східній границї є те, що для успішного господарського розвитку України є значний шмат Донщини по Дін і вододіл від Волги та значний кусень Каспійського побережа дуже важний, коли не доконче потрібний. Україна не може остати без вугля. Донецькі вуглеві поля, хоч у цїлости лежать в етноґрафічних межах України та все тaки вони за близько булиб від московської границї, колиб Україна хотїла задля паперової статистики віддавати південну Донщину чи Росії чи донській козачій републицї. Донецькі вугляні поля се по чорноземі найбільший скарб України, без них який небудь металевий промисл та будуча воєнна готовість України нїяк не можливі! Каспій же потрібний Українї не тільки як можливо найлїпша природна границя від сходу, але в ще більшій мірі як торговельна дорога до внутра Азії. Проведенє каналу придатного для морських кораблїв між Чорним та Каспійським морем здовж природної борозни Манича для нинїшної технїки річ легка й розмірно не коштовна. Тодї українській морській торговлї відкриваєть ся першорядний шлях у серце Азії та безпосередний чи посередний поступ до сирих продуктів теплїйшого підсоня.
Дехто мігби менї ту закинути, що вже занадто далекі пляни витичую... Та се так тільки здаєть ся посторонному й полїтикови. Ґеоґраф бачить того рода можливости в цїлком инакшім світлї як полїтик. Се все не мрії а природні конечности. Коли їх не бачать полїтичні чинники то тому, що вони надто вже оглядають ся на невдачі й теперішні відносини. В останнім столїтю мала Росія всї висше згадані можливости в своїх руках. Вона їх не використала, тому то всякому здаєть ся, що се якісь нечувані мрії. Та се дуже хибний погляд, оснований на сїм престїжу, в який все по мистецьки зyміла себе вповити царська Росія в очах цїлого світа, отже й нас. У дїйсноcти була нездатність Росії в вихісновуваню природних даних розвитку своїх широких земель прямо безпримірна. Порівнаймо тільки Сибір з Канадою і з межними частинами Зєдинених Держав північної Америки! Порівнанє випаде для російської держави прямо страшне!
[Дїло, 06.03.1918]
ІІІ.
Львів, 7. марта 1918.
Південна межа України, проходячи хребтом Кавказу та побережем Чорного і Азівського моря аж до устя Дунаю, вимагає теж деякого поясненя. Кавказький хребет заселений прецінь ріжними племенами верховинцїв. Чорноморська ґубернїя показувала перед 20 роками ледви 16.10 проц. Українцїв, Таврія мала ледви зглядну більшість Українцїв. Дали сему вислів навіть випадки останної революції. Кубанщина, Чорноморія, Ставропільщина цїлком не прилучувались до Української Народної Републики. Крим сама Центральна Paдa України оставила a priori на боцї, дозволяючи там на утворенє татарської републики, яка своєю чергою не показала нїякої житєвої спосібности.
Коли приглянемо ся дїйсним відносинам сеї области, справа представить ся нам дещо інакше і дуже ясно. Кубанщина вже перед 20 роками по дослїдам Русова мала звиш 60 проц. чисто українського козачого й напливового населеня, дїйсних Великоросів там нїколи не було — анї збитої маси селянських імміґрантів, анї корінного міського населеня. Поза нечисленними великоруськими кольонїями так і сям та поза звичайною тонкою верствою чиновництва і духовенства є на Кубанщинї тільки українські нащадки Запорожцїв та новійші переселенцї з українських ґубернїй, крім того останки кавказьких народів, дещо Греків і Вірмен (разом всїх 7 проц.). Те саме можна сказати про Чорноморщину. Вже перепись 1897 р. нафабрикувала тут аж 42.81 проц. Великорусів, яких нїякий знавець тамошних відносин не міг менї нїколи умісцевити. Тут мають бути самі Українцї та дещо Греків, Вірмен (по 10 проц.) і кавказьких народів. Імміґрація в останних часах сливе цїлком українська. Впрочім Чорноморщина має ледви стільки населеня, що один добрий галицький повіт (в 1910 роцї 126 200 л.).
Нерівно важнїйша є справа Таврії. Перепись 1897 р. подає ту 42.20 проц. Українцїв, 27.90 проц. Великорусів і 13.80 проц. Турко-Татарів. Старші етноґрафічні карти пр. Рігтіха ту цїлком непридатні, однак вже вони позволяють нам пізнати, що суцїльної етноґрафічної території не має в Таврії нїякий нарід, тільки Українцї. Материкова часть Таврії є українська, півострів Крим се нїчиє добро, бо ту така етноґрафічна пестрота, що нїякої національної области нїяк викроїти не можна. Важні в Таврії ще дві справи: 1) великоруської кольонїзації по селах нема ту сливе зовсїм, по містах вона ще менша, як всюди инде по Українї; 2) українська кольонїзація в останнїх двох десятилїтях цїлком змінила етноґрафічний образ Криму. Скількість Великорусів з Taврiї є що найвисше 5—6 проц., Українцїв коло 65 проц. На самім Кримі Українцї по числї що найменше не уступають Татарам. Татарським можна назвати хиба південне збоче Яйли. А сего безумовно замало, щоби з його зробити самостійну державу. Крим дасть ся подумати тільки як одна з автономних земель Української Народної Републики.
Про приналежність цїлої Херсонщини до Української Народної Републики не може бути нїяких сумнївів. У всїх уїздах Херсонщини Українцї мають абсолютну більшість, хоч статистика 1897 р. спеціяльно на південній Українї записували безлїч Українців за Великоросів. Тільки в однім уїздї Херсонщини, одеськім, показало ся більше Великоросів (37.70) як Українцїв (21.9 проц.). Та се тільки тому, що вчислено разом велике інтернаціональне місто Одесу. По селах сего уїзду мають Українцї велику більшість.
Ще далеко важнїйші як теперішні етноґрафічні відносини є загально ґеоґрафічна приналежність цїлого північного побережа Чорного Моря до України. Чорноморські північні побережа, ще перед сто роками або безлюдні або неукраїнські стали майже чисто українські.
Великий нарід України займає цїле північне задище (Hinterland) Чорного Моря. Тільки з українських земель виходить ся народня маса, що чим раз більше загущує населенє побережа й дотепер непропорціонально рідке. Хлїборобські чужі кольонїсти, якими Росія до половини минулого столїтя кольонїзувала північ не чорноморське побереже або вже цїлком з'українщились або є саме тепер при кінци шляху винарадовленя. Остали ще тільки міські чужі елєменти, які мусять скорше чи пізнїйше піти за державною народністю.
З осібна важні для України Крим і Одеса. Колиб Крим мав бути віддїлений від України, тодї вихід з Озівського моря бувби для української плавби на пів зачинений, проведенє пригожого каналу через Перекоп майже неможливе, а бодай дуже трудне. Немов величезна завада лежав би Крим перед морським побережем України. Взагалї розвиток морської плавби бувби тодї для України занадто трудний як на потреби великої держави. Віддїленєж Одеси булоб для господарського розвиту України просто смертним ударом. Україна стратилаб тодї одиноку під сей час свою велику світову пристань. Заки прилагодженоб инші пристани пр. Миколаїв, Бердянськ, Таганрог для потреб величезного експорту України, він потерпів би несказано й економічне житє молодої держави затряслоб cя на самім початку в своїх найважнїйших основах. Бо треба памятати, що тільки тепер, у воєнних часах дорожні поживи, збіже видержує транспорт зелїзницями. В мирні часи він за дорогий. Без Одеси й Криму Україна економічно не розвинеть ся!
Приходимо тепер до західної границї. Вона вставлена тільки між Підляшем (Бугом) та уcтєм Збруча до Днїстра. Між Окопами та Чорним морем вона ще не зазначена міжнародними договорами. Супроти аспірацій Румунії до цїлої Бесарабії й Одеси не булоб виключене, що так одна як друга можуть бути віддїлені від України. Про Одесу й її значінє я вже говорив.
Що до Бесарабії, то вона ґеоґрафічно належить без сумнїву до України. Так само беручи справу з історичного становища мусимо признати, що Бесарабія се стара українська земля Тиверцїв й Уличів, визначна часть колишнього Понизя давної галицько-володимирської держави. Однак етноґрафічно тільки північно-західна Бесарабія (хотинський уїзд та сусїдство) і надморська її полоса (в акерманськім й ізмаїлськім уїздї) є українські. Середину довго простягненого краю замешкують Румуни (47. 58 проц.) та болгарські й нїмецькі кольонїсти. Українцїв разом з паперовими Великоросами є в Бесарабії 27.8 проц., богато їх сидить таки етноґрафічними островами серед молдаванської маси.
З усїх тих причин не пoвиннa Українська Народна Република нїяк годитись, аби віддїлювано від неї Бесарабію. Се богата збіжем, садовиною, вином, худобою, велика (46 000 км2) і добре заселена (2,440.000 м.) країна. Віддїленє її означає втрату: 1) довгого і цїнного кусня українського чорноморського побережа, 2) доступу до усть Дунаю, сеї головної артерії, що має получити Україну з серцем Европи, 3) звиж 10.000 км2 суцїльної української національної території, 4) до пiв мілїона української людности, 5) судоходної лїнїї Днїстра, що ставби тодї нездалою для плавби граничною рікою.
Колиж би вдержанє цїлої Бесарабії при Українї було неможливе з огляду на румунський характер половини її населеня, то Українї з чисто етноґрафічної точки погляду належить ся північна і південна окраїна Бесарабії по лїнїю: Новоселиця, Липкани, Глинна, Купчиник, Сороки, Днїстер аж до Бендерів, Кавшани, Лейпціґ, Болград, Ренї. Тодї ратуєть ся для України бесарабських Українцїв, (хоч всетаки їх звиш 150.000 лишить ся в румунській займанщинї), морський перебіг yсть Дунаю. Можнаб уратувати і Днїстер, колиб повести границю в невеличкій хочби віддали від його правого берега.
На конець ще кілька слів про вартість таких границь для України й для инших, головно осередних держав.
Так Українї, як і центральним державам повинно залeжaти на тім, аби Україна обіймала всї етноґрафічно українські території. Тодї не буде небезпеки національних конфлїктів на Сходї Европи.
Змежні з Україною, тільки в части українські области, прилучені до України дають усїм великим державам куди лекший доступ до своїх природних богатств, як поставлені поза нею.
Україна по Кавказ і Каспій відкриває для осередних держав великий вільний шлях у серце Азії. Через відрізанє російського кольоса від Чорного моря й Кавказу стає вимріяний шлях Нїмеччини Берлїн—Баґдад що йно тепер безпечний. До нього прилучуєть ся новий шлях: Берлїн чи Відень—Київ—Підкавказє—Персія. І для Анґлії, Франції та Італїї не є український вал невигідний. Їхнї інтереси в передній Азії та Індії куди безпечнїйші тепер від забірної російської полїтики.
По здвигненю українського валу може культуризованє Малої Азії, Сирії, Мезопотамії, Кавказу, Іраку піти велитенськими кроками наперед. Через Україну, яка велику частину транзітової торговлї візьме на себе з великим вдасним хісном, будуть могли спеціяльно осередні держави інтензивно нести культуру в середну Aзію. Та щоби Україна могла успішно cпoвняти ролю отсего посередника мусить вoнa мати такі границї, як саме зачеркнено. Без границї Дін—Каспій нема на Українї вугля для зелїзниць і пароходів — треба хибань привозити його з Анґлїї і від неї приймати диктат в економічній полїтицї. Без границї Дін—Каспій нема можности провести канал з Чорного моря до Каспійського озера, щоби наладовані в Берлїнї чи над Рейном кораблї могли йти ріками й каналами просто до берегів Персії. Без границї Кавказу осередні держави не мають вигляду на потрібні припаси нафти. Без признаня Українї цїлого чорноморського берега й устя Дунаю неможливий розвиток українського мореплавства, важного для осередних держав, неможливе поборенє анґлїйської мореплавної конкуренції, неможливе використанє Днїстра й Дунаю для лучби центра Eвpoпи з Україною Чорним морем. Тодї й не оплатить ся робити великого середземного шляху Припятю, Днїпром, Донцем!
Україна з иншими границями як саме подані, обрізана на заходї, сходї, півночи й півдни не сповнить нїяк надїй, які на неї покладають світові держави і ми Українцї!
[Дїло, 08.03.1918]
08.03.1918