Написав Василь Чернецкій, парох з Сїлця-белского.
Не пишу вичерпуючої моноґрафії старинного міста Белза, положеного в теперішнім окрузї сокальскім. До такої працї треба би мати довшій свобідний час, щоби збирати потрібні матеріяли по різних навіть дальших архівах, розглянути ся в працях людей, що вже писали о Белзї, та посїдати відповідну рутину. Пишу лише "звістки о стариннім містї Белзї", які я зібрав з народних переказів, з дозволеного менї перегляду актів в міскім архіві белскім та з актів і записок перехованих при місцевій рускій церкви, слїдячи в першім рядї за всїм, що могло би відноситись до нашої народности рускої. Се певне, що докладні дїї стариного міста Белза, старшого — як кажуть — від Львова, були би дуже цїкаві, особливо з перших єго часів, коли то на княжім престолї белскім засїдали рускі князї, коли в замку продвигала руска мова з руским письмом, коли міщаньство з охрестними боярами мало ся добре, а численні рускі церкви з високими банями украшали се розлоге княже місто. Але в тім напрямі як з переказами так і з записками годї стрітитись. Через части війни, неприятельскі напади та пожари в містї запропастили ся і погоріли старинні акти, тому близші докладні звістки о Белзї пропали на завсе. Нинї трудно дослїдити, в яку народну одїж приодягали ся міщане белскі, бо циліндри з кусими жупанами — то не старинна руска одїж. У одних лише невіст полишили ся з старинного убору коштовні футра з довгими ковнїрями, старинного крою, криті різнородним шовком, в які убирають ся на Рождество і на Іорданьскій празник.
Місто Белз лежить при ярославско-сокальскій зелїзній дорозї, побудованій 1884 р., межи Угновом і Кристинополем, посеред плодородної пшеничної землї над рікою Солокією і єї допливами. Глянувши на Белз від північної сторони, впадає в око стояча на горбочку обширна квадратова божниця окружена домками мов-би чванилась, що панує над містом. По-за єї високими стїнами виглядають копули церковні і дахи висших домів, а в дальшій перспективі зеленїють ся лїси. І не диво, що божниця чванить ся над містом, елємент бо жидівскій, захвативши від давна в свої руки торговлю з промислом, витиснув міщан з ринку на передмістя та бічні улицї і витискає их що-раз дальше за-для осїдаючих тут жидів, котрі хотять при боцї "чудотворного рабина" в Белзї жити і умирати. Просторонні поля з торфовистими сїножатьми і шпильковими лїсами роздягають ся довкола Белза, а рівнини, окружаючі то місто, опирають ся аж по горбки Львова.
Як трудно висказати, коли і при яких обставинах осїла перша осада людска в Белзї, так трудно і описати, як виглядала в далекій старинї охрестність Белза. Се певне, що она виглядала инакше, як представляє ся тепер. Наколи би повстали з могил перші осївші мешканцї в Белзї та оглянулись за своїми первістними хатами, в котрих прожили свої лїта, они блукали би, мов по чужім краю, не могучи віднайти нї лїсів, які росли тут в старинї, нї обширних ставів з мочарами, по яких полишились тілько слїди. Вже сама назва "Белз", повставша — як кажуть — від слова "Білиз", свідчить, що перша кольонія людей осїла тут на "полянцї" окруженій мочарами, вирубаній посеред неприступних лїсів. На місци густих високих лїсів розлягають ся тепер орні поля з селами, а з давних ставів з мочарами полишились русла, де перекликують ся лїтом деркачі, а хто знає, чи й ріка Солокія з допливами не змінили свої русла?
Перекази і письма не сягають так давних часів, щоби нам достатчили потрібних пояснень а ґеольоґи і археольоґи хоч-би розкидали і розбирали грудку по грудцї землю, не в силї висказати, як виглядала в старинї охрестність белска. Лише грубі, почорнїлі, відвічні дуби, що ту і там вистирчають з берегів Солокії, они могли би нам де-що висказати про старинні часи — але хто зрозуміє их мову. Чим дальше перенесемо ся гадкою в глубоку старину, тим показнїйші були тут лїси, в котрих орієнтували ся люде по родах моху та поростів на деревах кори, а посеред хаотичного сплету дерев з конарами, котрих не дотикалась рука людска виводилась свобідно пажерлива лїсова звірина всякого рода. Як густі були в Белзчинї лїси, свідчить се, що коли Людвик, король угорскій, помагаючи Полякам у війнах з рускими князями загнав ся з войском під Белз і тут викроплений Русинами, назад утїкати мусїв, зблукав ся, з сорок товаришами в лїсах белских і всї конї вигинули им з голоду, бо окрім галузя з дерев, не можна було в густих лїсах знайти трави, щоби по-кормити конї. Скоро з часами за-для побільшаючої ся людности почато що-раз більше рубати лїси а опісля вивозити ґалярами цїнні будівляні деревні матеріяли на прибувших водах Солокії і Буга в далекі чужі сторони, від тогдї зрідли тут лїси. Хотяй в лїсах белских стрічають ся декуда грубі, старинні дерева, то таки нема вже тих великанів, що через бурю або смерть фізичну повалені на землю, пригнетали своїм тягарем молодшу ґенерацію, а хоч та умирала, то з-під неї повставала нова ростинність з роскішним житєм на вигіднім лїснім цвинтариску. Через викопаний рів по-при Солокію руками людскими, щезла і велика часть давних мочарів з ставами, а степ, де за часів руских князів белских — як голосить переказ — пасли ся табуни коней, замінив ся на сїножати і орні поля для хлїборобів.
Белз, старинне руске місто, мало первістно розтягати ся в напрямі сусїдного села Прусинова, повставшого в далеко пізнїйших часах з осади татарскої. В значнім віддаленю від теперішного міста вказують люде на поле прозване "торговицею", — там мала бути в старину міска торговиця на товар, припираюча до міста. Місто Белз славилось в старинї користним положенєм, бо єго окружали зі всїх боків неприступні мочари наводнені Солокією тому не міг єго неприятель легко заняти. В Белзї був і оборонний замок, окопаний ровами, оточений водою та багнами, звязаний з містом вузкою греблею. Замок був збудований з дерева, при нїм стояла руска церков а в нїй містилась чудотворна икона матери Божої, остаюча в великій почести у белских та охрестних Русинів. Хто і коли спровадив тую св. икону в замкову церков, не знати. Переказ голосить то, що згадану икону дістав був Володимир Великій з богатим віном за Анною царівною грецкою, спровадив тую икону з Греції на Русь і она имовірно в часї домових війн дістала ся в замок белскій, яко в неприступне і безпечнійше місце. Тут переховувала ся тая икона через довші часи, аж князь Володислав Опольскій забрав єї з Белза. Князь Володислав Опольскій, котрому Людвик король угорскій подарував рускі землї, не міг з Русинами дійти до ладу, тому зрік ся руского княжества 1379 р., а повертаючи в Польщу, вивіз чудотворну икону Матери Божої з замку белского і умістив єї в костелї в Ченстохові, де остає до тепер. Замок белскій, подібно як місто, був мимо свого укріпленя природою в частих війнах і нападах рабований, палений і знов відбудовуваний. Послїдна о тім замку єсть коротенька исторична звістка, що єго реставровано 1655 року. Чи він опісля спалив ся, чи для старости розпав ся або єго розібрано нема слїду в записках анї в переказах. На місци старинного замку з церквою стоїть тепер деревляний невеликій костел, обведений парканом, а по-за парканом роздягають ся поля. В костелї єсть служебний престол — а охрестні люде, памятаючи на переказ про чудотворну икону в старинній рускій замковій церкви, горнуть ся до него. При ораню поля вокруг старинного замку западає ся місцями земля то плитше то глубше, — се наводить на здогад, що під замком мусїли бути підземні пивницї, збудовані за часів руских князїв. Оно варто би сей замок розкопати, позаяк при копаню землї в єго окрузї стрічають ся межи зелїзними навіть золоті річи, котрі у археольоґа мали би може й велику вартість, а в руках несвідомих міщан марнують ся...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 27.02.1893]
(Дальше.)
В замку белскім було колись гучно і двірно, коли там мешкали або частїйше заїзджали рускі князї: Всеволод, Александер, Василько, Шварно, Юрій І., Андрей і другі. В тім замку скликували рускі князї бояр на пораду у важнїйших народних справах, узброювали свою дружину на воєнні виправи против Половцїв, Литвинів, Татарів, Мадярів і Поляків, тут переховували они воєнні добичі, рішали спірні справи та роздавали межи дружників землю, запевняючи собі тою дорогою підпомогу в потребі.
Коли Русь почала тратити свою самостійність і окремішність, попавши під панованє Польщі, змінило ся богато і в замку белскім. На місци руских князїв стали засїдати на княжім престолї литовскі і мазовецкі князї, они усувають рускі права і звичаї та заводять, мимо опору Русинів, новий лад. Старинне руске княжество белске переміняє ся [1462] на воєводство белске з престольним містом Белзом і дїлить ся на сїм повітів: буській, городельскій, грубішівскій, любачівскій, тишовецкій, яворівскій і сокальскій. Воєводством белским починають управляти постановлені польскими королями воєводи а повітами каштеляни. Від тих часів починає Белз тратити мало-помалу що-раз більше свій характер рускій.
З огляду на упадок міста Белза задля війн, пожарів, нападів татарских, козацких і шведских, видають польскі королї для Белза грамоти з привілеями, щоби єго матеріяльно піднести. По свідоцтві записок, затратило ся много старинних грамот, що відносять ся до Белза. Грамоти же, котрі полишились і переховались, написані на перґамінах в латиньскій і польскій мові, заосмотрені власноручними підписами дотичних королїв і печатками. Згадані грамоти переховують ся в зелїзній скриночцї в архіві міскім. Переглянувши сей архів, — д-р Фр. Паннее по можности єго упорядкував, — подаю тут в хронольоґічнім порядку тілько зміст перехованих грамот, позаяк они мають свою вартість лиш для міста а не для загалу.
1) Земовит Тройден і Владислав, князї мазовецкі грамотою з 1426 року обграничають посїлости Готарда з Фаленчиц, місцевости над Пилицею. [Найстарша в архіві грамота, попсована і нечетка.]
2) Жигмонт І. грамотою з 1512 р. увільняє міщан белских від контрибуції і дачки на скарб.
3) Той-же король грамотою з 1513 р. позваляє міщанам на вариво меду.
4) Toй-же король грамотою з 1546 р. надає місту поля, порядкує ярмарки в Белзї і позваляє перенести різницю на догіднїйше місце.
5) Жигмонт II. грамотою з 1548 р. позволяє на се, щоби ярмарки відбували ся і в самім містї, а не лиш на передмістях.
6) Тойже король грамотою з 1558 р. увільняє міщан белских, покликуючись на давнїйші грамоти Земовита і Казимира IV., від цла і мита в цїлім королївстві.
7) Той-же король грамотою з 1565 р. дозволяє на склад соли в Белзї, а Литвини мають лише через Белз спроваджувати сіль для себе.
8) Той-же король грамотою з 1564 р. надає Грицеви Щавиньскому, крайникови з Щавного, привілей на лан солтискій.
9) Той-же король грамотою з 1564 р. потверджує угоду межи містом і войском в справі підвод.
10) Той-же король грамотою з 1564 р. надає право пропінації місту з вилученєм жидів і передмістя.
11) Той-же король грамотою з 1566 р. увільняє місто від цла окрім цла від соли спроваджуваної з Дрогобича. [Грамота попсована.]
12) Генрик Валєзій грамотою з 1574 р. потверджує всї привілеї надані місту Белзови від попередників.
13) Стефан Баторій грамотою з 1576 р. потверджує так само всї привілеї, надані місту Белзови від попередників.
14) Той-же король грамотою з 1576 р. увільняє міщан від податків.
15) Той-же король грамотою з 1578 р. накладає цло від соли.
16) Жигмонт III. грамотою з 1592 р. потверджує наданий місту привілей з 1513 р. що-до варива меду.
17) Той-же король грамотою з 1595 р. лагодить спірну справу о направу моста на ріцї Ратї межи міщанами белскими а міщанами з Августова [теперішне місточко Мости великі] і рішає єї в користь міщан Августова.
18) Той-же король грамотою з 1598 р. потверджує привілей наданий міщанам 1564 р. що-до підвод.
19) Той-же король грамотою з 1611 р. надає привілей для цеху шевского в Белзї.
20) Той-же король грамотою з 1617 року надає привілей для цеху ткацкого в Белзї.
21) Той-же король грамотою з 1621 р. потверджує давний привілей на склад соли в Белзї.
22) Володислав IV грамотою з 1633 р. потверджує привілей Русинам белским, вибирати игумена для монастиря Василіян в Городищи над Бугом, надзорувати над скарбоною церковною, позаяк Русини белскі оснували в Городищи монастир Василіяньскій.
23) Той-же король грамотою з 1633 р. потверджує привілей з 1509 р. надаючій місту Белзови маґдебурске право; потверджує надане міщанам право: користати з ріки Речичи; надає міщанам новий привілей рубати дерево в лїсах цїлого староства; порядкує ярмарки; позволяє побирати мостове і віддає село Прусинів на власність місту Белзови.
24) Той-же король грамотою з 1633 р. надає привілей для цеху кушнїрского в Белзї.
25) Михаїл Корибут грамотою з 1669 р. потверджує умову, заключену межи міщанами і жидами белскими, котрою міщане припускають жидів до рівної управи з христіянами. В умові покликують ся міщане на то, що по нападах козацких і шведских они так дуже підупали матеріяльно, що не в силї платити податки та двигати другі тягари. По силї тої умови позваляють міщане жидам купувати в ринку і по-за ринком доми з огородами. Передають вь их руки вишинк напитків, за що застерігають собі у жидів річну оплату 200 зол. польских. Тая нещасна умова, як показало ся в наслїдках, сталась для міщан белских гіршим лихом від нападів козацких і шведских, бо жиди захопивши в свої руки вишинк і торговлю, виперли міщан з середини міста в бічні улицї, а розгосподаривши ся в ринку і по виднїйших улицях, привели міщан до великої нужди, зробивши з гарного колись княжого міста Белза брудне і негарне місточко.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 01.03.1893]
(Дальше.)
Окрім наведених парґаминових грамот переховують ся в міскім архіві белскім по-при актах судових городских і земских, соймиків белских, записок відносячих ся до виборів старшини міскої, рахунків і квітів — ще акти з цїкавого процесу о село Прусинів, якій провадили міщане белскі з Салезієм Потоцким, воєводою кіївским, що мешкав постійно в Кристинополи.
Салезій Потоцкій, посїдаючи обширні добра сягавші по села Ванїв і Гору, де мав збудовані павільони, хотїв собі ті добра заокруглити, тому звернув більшу увагу на село Прусинів і рад був єго посїсти. Але до купна Прусинова трудно було єму дійти, бо Прусинів належав по силї королївскої грамоти з 1633 р. до Белза а міщане белскі не хотїли в дорозї продажи позбути ся интратного села.
Стало ся, що служачій обікрав Потоцкого, а хоч єго спіймано і осаджено в міскій вязници белскій, єму удало ся уйти тихцем в ночи з вязницї на волю. Настрашили ся міщане сердитого воєводи, що не допильнували злодїя, і щоб не задирати ся з можним та гордим паном, яким був Потоцкій, віддали єму Прусинів на короткій час в посесію, титулом відшкодованя за втрату, а опісля продовжили єму посесію на дальше. В часї посесії побудував Потоцкій своїми грішми високу та коштовну греблю почавши від замку белского до самого Прусинова, при чім почав господарювати в Прусинові як би у власнім вже селї. Міщане дивились на порядки Потоцкого, похваляли єго труди, не передвиджуючи що стане ся опісля. Настали неспокійні воєнні часи 1770 року. Россійскі войска наложили на Белз значну воєнну контрибуцію, а що міщане не посїдали потрібної грошевої суми, то позичили від жидів 986 зол. поль., щоби заплатити цїлковиту контрибуцію. Коли по лїтах міщане зажадали від Потоцкого, щоби по обрахунку з ними уступив з посесії, Потоцкій не лише виступив з великими претенсіями за-для побудованя греблї та заведеня других порядків, але ще й предложив довжний скрипт, якій був відкупив від жида. Міщане не були в силї зложити Потоцкому вимагану грошеву квоту. З сеї причини прийшло межи міщанами белскими і Потоцким до драки, а від драки до процесу. Процес той скінчив ся аж за австрійских часів, а ухвала запала така, що в дорозї комплянації полишив ся ґраф Фабіян Гумницкій, наслїдник Потоцкого, властителем Прусинова, міщане-ж белскі дістали де-що гроша і 150 морґів лїса. Прусинів пропав міщанам на віки.
Село Прусинів, як уже поперед згадано, повставше з осади татарскої, лежало за часів Потоцкого на иншім місци, нїж тепер. На теперішнім цвинтари при гребли стояла самотно деревяна церков з звінницею о двох звонах, а подальше на всхід від церкви село з парохіяльними будинками. Після записок церковних з 1765 року була церков так бідна, що місцевим селянам висша власть духовна загрозила: наколи они не перенесуть крайно лихі будинки парохіяльні на поблизше церкви місце і не постарають ся о один добрий фелон і два льняні стихарі, то она перенесе пароха в друге місце, а для браку апарату церковного закаже ся відправа в церкви.
При самостійній церкви прусинівскій був парохом 1762 р. о. Іоан Матишевскій, котрого з парохії вислано на доповняючу науку в семинарію холмску, 1766 р. о. Яков Саноцкій, 1774 р. о. Василь Предремирскій.
Сей був послїдним в Прусинові парохом, бо по нїм прилучено церков прусинівску яко дочерну до Белза. Коли Прусинів вигорів так, що з села полишились згарища, перенїс ґр. Фабіян Гумницкій село з церквою на нове місце, де стоїть до тепер.
Теперішне місто Белз має без сумнїву иншій вид, нїж виглядало в старинї за руских князїв. Побудоване на другім місци, як стояло в старинї, — о чім свідчать полишені мури, грузь і насипи — оно улягало частим пожарам, тому й не одно в нїм змінило ся. Посеред квадратового болотистого ринку стоїть не так давно поставлений мурований ратуш на місци старого деревяного ратуша з 1712 року, спаленого в роцї 1806. З ринку розходять ся бічні улицї, заосмотрені конечно потрібними деревяними тротуарами, щоб оминути ширше звістне чорне, грязне болото белске. Місто і передмістя складають ся з деревяних домів; одноповерхих камениць єсть лишь кілька. На передмістях і бічних улицях мешкають міщане; они займають ся господарством і реміслами, добробит их середний. Два поважні муровані доми Божі з третим деревяним на замочку, дворець зелїзницї, кілька харнїйших партерових будинків та шестикутний старинної структури будинок — се цїла окраса теперішного Белза. В згаданім шестикутнім будинку о округлих вікнах, вимурованім і засклепленім без суфіту з цегол, містить ся над входовими дверми напись 1606 р. з буквами A—Z, Р—В. Переказ голосить, що той будинок, украшений в серединї кількома головами ангелів, має бути старинна аріяньска церков. Позаяк на сей переказ нема историчних доказів, то-ж полишає ся загадкою, в якій цїли згаданий будинок був здвигнений.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.03.1893]
(Дальше.)
Першій близько ринку положений дім Божій з окремо мурованою звіницею, звязаний з одноповерхим домом, оточений огородом та мурованим парканом — то по-Домініканьскій костел збудований Земовитом, князем мазовецким 1394 р. для монахів Домінікан, котрих князь Володислав Опольскій спровадив на Русь. Коли цїсар Іосиф II. знїс монахів Домінікан в Белзї, перемінено сей костел на латиньскій парохіяльний костел, а полишений монастир передано до ужитку місцевому лат. парохови і єго двом сотрудникам. З давного лат. парохіяльного костела під візванєм св. Николая, котрий розібрано, побудовано опісля руску церков в Махнівку під Белзом. Після переказу, мав сей костел стояти близько теперішного ринку.
За лат. парохіяльним костелом стоїть при дорозї другій по-Домініканьскій костел з двома високими вежами, вимурований заходами Софії Ходкевичівної, каштелянки виленьскої, 1635 р. При тім костелї з обширним огородом, обведеним мурованим парканом, осадила згадана фундаторка єго монахинї Домініканки. Они перебували тут до часу, поки цїсар Іосиф II. не віддалив их з Белза, передавши опісля сей костел Русинам белским. Передача костела Русинам відбула ся за послїдної игуменї Єлени Терлецкої дня 12 мая 1785 р. в присутности Гомосиньского, комісара циркулу жовківского, Михайла Кавлля, комісара для справ монастирских, яко віддаючої, а о. Василя Ягельницкого декана радехівского пароха тудорковицкого і о. Теодора Витусовского офіціяла ґенерального, сурроґата, крилошанина і пароха белского, яко приймаючої сторони. Після перехованого в актах церковних оріґінального документу "Inventariuoi Есclesiae Ехmоnialium Dominicanarum" заосмотреного власноручними підписами згаданих осіб з печатками, передано Русинам не лише костел з вежами, але всї полишені в костелї престоли, образи лїхтарі, лавки, апарати і білє. Довгі лїта стояла та церков з внутрішним устроєм в такім станї, в якім она полишила ся по монахинях Домініканках. Аж о. Плятон Паславскій, місцевий парох і почестний крилошанин капітули перемискої, роздобувши при помочи двох по собі наступаючих трудолюбивих сотрудників, оо. Михаїла Мрица і Корнила Кузика, грошеві средства, заняв ся внутрішними украшенями згаданої церкви, заосмотривши єї різьбами, новим иконостасом і т. д. Несподївана смерть, постигша 1892 р. любленого пароха, не дозволила єму скінчити зачате дїло. З иніціятиви пок. о. Плятона обходили Русини белскі дня 12 мая 1885 року столїтну памятку переданя Русинам костела Домініканок церковним торжеством з відповідною наукою в церкви, при участи численного охрестного руского духовеньства.
При рускій церкви стоїть звязаний з церквою довгій, одноповерхій, найбільшій мурований дом в Белзї, оточений огородом і по-части муром. Сей дім, колись власність монахинь Домініканок, спродало правительство, а з дальших рук закупило єго місто. В одній части того дому мешкає рускій парох з сотрудником, в другій же довшій части містять ся: ц. к. уряд податковий, суд повітовий з арештами, мужеска школа, єдиний христіяньскій склеп в Белзї і канцелярія маґістратского уряду з міским архівом. З старинних позістанків по-при перґамінові грамоти можна в архіві бачити ще тяжкій, довгій і широкій зелїзний меч, котрим карано по маґдебурскому праву переступників, а на подвірю кілька довгих старинних пушок, видобутих случайно з ріки Солокії. В лїску витківскім в близшім присїлку Белза вказують люде на невелику полянку, де після перехованого з року в рік переказу стинано тим мечом людскі голови.
В старинних часах за руских князїв мало бути в Белзї много руских церквей. Кілько их дїйстно було, трудно дослїдити. Через часті війни і пожари в містї постепенно зменшало ся их число. На місци одних стоять тепер будинки з огородами, або роздягають ся поля з сїножатьми, і тілько полишена по них назва вказує, що они там стояли, — по других же, запропав навіть слїд на завсе. З переказів народних та скупих записок, перехованих в церковних архівах, можна дізнати ся лиш о вісьмох церквах, котрі украшали колись се старинне руске місто.
Из згаданих вісьмох церквей дожили лише дві австрійских часів, а то: церков св. Духа і церков св. Параскеви-Пятницї. Першу розібрано по переданю Русинам белским по-Домініканьского костела, друга-ж, хоч стара, пережила свої сестрицї і стоїть до тепер, памятаючи давні тяжкі часи. При копаню фундаментів в містї і по-за містом стрічають ся часто скелети та й більші купи людских костей. Се наводить на здогад, що в тих місцях мусїли бути в старинї цвинтарі, або се побоєвища з війн під Белзом.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 09.03.1893]
(Дальше.)
Щоби не загинула память о старинних церквах белских, подаю о них звістки, які можна було зібрати в архівах.
1. Церков св. Димитрія.
О старинній церкви белскій під візванєм св. муч. Димитрія нема в архівах звісток. Голосить лише народний переказ що она стояла в північно-всхідній сторонї міста, а на єї місци побудовано в пізнїйших часах доми. Тота часть міста, де она стояла, обходить до теперішного часу празник св. муч. Димитрія в память старинної церкви. Що з тою церквою сталось, не знати. Розказують дальше люде, що один образ полишений з Димитрієвскої церкви, переховує ся у бочнім престолї в теперішній рускій парохіяльній церкви.
2. Церков св. Климентія.
Деревяна церков під візванєм св. Климентія, стояла збудована на горбочку за каналом від сторони Прусинова, єї окружали обширні трясявицї з мочарами. Коли збудовано ту церков не знати, але горбочок можна ще тепер пізнати, де она стояла. Тота церков погоріла перед 1636 роком, на єї погорищу не відбудовано другої. На місци давних трясавиць з мочарами які з часами осушено, розпростерають ся сїножати, звані "Клименщина" в память стоячої там в старинї церкви.
3. Церков свято-Спаска.
Тота церков під візванєм Преображенія И. Христа, або свято-Спаска збудована з дерева, в полудневій сторонї міста, стояла ще 1636 р. на огородї, званім "Свято Спаскім". По свідоцтві перехованої в церковних актах записки, був при сїй церкви в згаданім роцї парохом монах Василіянин. Церков свято-Спаска спалила ся; коли, трудно дослїдити. Уратований з пожару образ Преображенія И. Христа, має після переказу міщан переховувати ся в рускій парохіяльній місцевій церкви.
4. Церков св. Трійцї.
На горбочку посеред пасовиск з сїножатями, званих "свято-троїцкими", стояла під лїском деревяна церков під візванєм св. Трійцї. О єї побудованю і випосаженю нема звісток. Первістно, мусїло бути в старинї при тій церкви оо. Василіяне о чім свідчить перехована записка о. Алексія Ивашковского офіціяла белского з 1624 р., де згаданий офіціял грозить міщанам і передміщанам белским, щоби они по силї привилея короля Жигмонта III., наданого монастирю троїцкому, не пасли коней з товаром на монастириску. В роцї 1636 стояла ще та церков, опісля погоріла. Межи церквою св. Трійцї і містом, стояли на сїножатях дубові, побіч себе в трех рядах в землю вкопані палї, які після записок, можна ще було бачити 1776 року. Се наводить на здогад, що ті палї мусїли бути кладкою, яка лучила в старинї через мочари ту церков з містом. О свято-Троїцкі ґрунти, провадив о. Теодор Витусовскій офіціял, суррогат, парох і декан белскій кількалїтний процес з Бенедиктом Стефановским лат. парохом при костелї шпитальнім в Белзї. О. Т. Витусовскій виграв, як свідчать переховані акти, сей процес 1777 р., а Б. Стефановскій мусїв єму звернути понесені процесові видатки.
5. Церков Василіяньска.
Церков з монастирем для оо. Василіянів в Белзї, оснував Феліціян Казимир Потоцкій воєвода краківскій 1697 р., забезпечивши Василіянам 6.000 зр. поль. на добрах Боратин з Островом. Від тої суми побирали Василіяне в день трех королїв по 10% річно. Дотацію Потоцкого побільшали дотації Іосифа Левицкого руского епископа холмского, Адама Залевского, підчашого житомирского, Катарини Добчаньскої, ґрафинї лейтнантової з Сокаля і міщан белзких, при чім докупили Василіяне на власність монастиря кусники поля звані "княжівщина" і "терлещина" та ще деякі другі на своє виживленє. Церков Василіяньска стояла на місци званім тепер "монастириско" недалеко від будинку Феліціянок. Побіч деревяної церкви о трех банях критих білою бляхою, стояла звінниця з 4 звонами і будинки монастирскі складаючі ся з кухнї, рефектаря, чотирох монашеских келій без печів з цегляними помостами та древітня. До монастирскої церкви припирало кладовище передїлене від церкви низким плотом. Після свідоцтва записок з 1734 р. Антона Томолловича прото-игумена, була церков Василіяньска бідна, посїдаюча три престоли без окраси, на котрих стояли деревяні і глиняні лїхтарі. За огородом Василіяньским стояла пивоварня власність Василіяньска. З сеї пивоварнї казав епископ Іосиф Левицкій зняти з даху дошки, щоби з них построїти в бідній церкви лавки, а дах покрити драницями. За рікою і болотом мали Василіяне фільварок з економічними будинками, там переховували они збіже і сїно по 12 косарях. По спаленю монастиря, не відбудовано єго вже більше. При регуляції монастирів, знесено монастир Василіяньскій в Белзї. Полишені монастирскі поля, звані деякі до тепер "Чернчі поля", припали по части місцевій рускій парохії, другі перейшли на власність міста, а що полишилось, передано до ужитку підданим за уплату грошевого чиншу, і они имовірно полишились з часами при них на все.
(Конець буде.)
[Дѣло, 15.03.1893]
(Конець.)
6. Церков св. Николая.
Тота церков звала ся "катедральна", бо епископи холмскі, де приналежала окрестність белска носила титул епископів белских. Она стояла з парохіяльними будинками напротив теперішного заїзду "новий світ". За церквою тягнув ся опарканений цвинтар. Полишені по нїй поля звуть ся "Николаєвки." З полишених записок Александра Радкевича, офіціяла холмского з 1812 р. можна дізнатись, що в згаданім роцї був при тій церкві парохом о. Иван Куницкій; она стояла збудована з дерева, а подальше церкви стояла дзвінниця з 4 дзвонами. Тота церков погоріла 1739 року від грому.
Уратовані з пожару церковні річи разом з дзвонами перенесено до поблизької церкви св. Духа. На однім з тих дзвонів, перехованім до тепер, містить ся слїдуюча напись: "Создася сей звон за стараніем славетних міщан міста Белза і ктиторів церкви катедральної святого Христова Николая р. 1694 місяця марта 17-го". По спаленю тої церкви, поручила духовна власть пароху при церкви св. Духа, щоби він скорше построїв престол в своїй церкві св. о. Николая, та завязав заразом братство під именем "св. Николая" надїлене відпустами з Риму. Епископ холмскій Максимиліян Рилло старав ся усильно о се, щоби на місци спаленої, побудувано обширну муровану церков. Позаяк по спаленю церкви оказало ся при обрахунку церковної каси, що многі міщане белскі залягали з церковними довгами по-над 800 зр. поль., длятого приказав епископ парохови, щоби він стягнув до шести місяцїв церковні довги, поставив на церковнім грунтї цегольню, випалював цеглу, придбавши собі до помочи двох міщан, котрі би надзорували над цегольнею і провадили рахунки. Щоби піднести просвіту у міщан, поручено дальше парохови, щоби постарав ся о честного бакаляра, надав єму поле, побудував відповідну хату, де би міг мешкати бакаляр та учити міскі дїти. Як годї дослїдити з актів, за-для якої перешкоди не прийшло до мурованя церкви, так і се не знати, чи сповнено і другі прикази епископа.
Довгі лїта стояло обширне згарище по спаленій церкви пусто, лише виставлений на згарищу хрест пригадував людям, що тут стояла церков св. о. Николая., звана в старинї катедральна. На тім місци побудовано пізнїйше дім на переховок приборів міскої сторожі огневої. Позаяк місцевий парох о. Василь Шанковскій присвоїв собі право до того місця, вивязав ся з сеї причини процес з містом, якій рішило намістництво львівске рескриптом з дня 30 липня 1837. ч. 47.520 в той спосіб, що спірне місце признано на власність місту, маґістрат же має утримувати поставлений памятний хрест на все в добрім станї.
7. Церков св. Духа.
За огородом монахинь Доминіканок, недалеко від спаленої церкви св. о. Николая, стояла старинна деревяна церков під візванєм св. Духа. Над церковним бабинцем була збудована дзвінниця, на нїй висїло 7 дзвонів. Близько церкви стояли парохіяльні будинки, побудовані коштом о. Теодора Витусовского, котрий настав тут парохом після грамоти з дня 17-го червня 1760 р. († 1813) наколи єго попередник о. Иван Предримирскій з прихода белского уступив. Тота лише одна руска церков стояла в Белзї, коли Галичина перейшла під Австрію. По переданю Русинам белским знесеного по-Доминіканьского костела 1785 року, розібрано ту старинну церков — не знати як довго стояла.
Під надзором прокуратора Антона Гемерка, споряджено лишені Доминіканками монастирскі келії від полодневої сторони. До тих комнат спровадив ся о. Т. Витусовскій 1793 р., в них мешкають єго наслїдники рускі парохи белскі до тепер.
В записках відносячих ся до церкви св. Духа єсть ще така звістка, що на ту церков записав був Павло Луньчак 1554 р. поле, притикаюче до дороги Перемислівскої. Станислав Майковскій, лат. парох при шпитали белскім, хотїв собі те поле присвоїти і з того вивязав ся межи С. Майковским і міщанами процес 1739 р. Міщане виграли процес і поле спірне полишило ся на дальше при згаданій церкві.
8. Церков св. Параскевії Пятницї.
Подальше за містом на передмістю Любельскім розтягає ся обширний, опарканений міскій цвинтар з многими красними камінними памятниками. На цвинтари посеред гробів на тім сумнім місци стоїть деревяна церков з копулою критою бляхою, звязана з звінницею о 4 звонах. Се старинна руска церков під візванєм св. Пapaскевії Пятницї, котра, як вже висказано, пережила всї свої сестрицї белскі і она стоїть до тепер памятна давних часів. В старинї становила та церков самостійну парохію з присїлками Витковом і Тушковом. Після записок були при тій церкви парохами: о. Александер Терлецкій 1691; о. Даніїл Сидоровскій 1762, покликаний з парохії на доповняючу науку до семинарії холмскої; о. Василь Предримирскій 1776. Сей був тут послїдним парохом. За часів о. Т. Витусовского прилучено тоту церков як і церков в Прусинові до Белза. На місци парохіяльних будинків, виставлених по другій сторонї дороги від церкви, стоять тепер доми. Як трудно дослїдити первістних старинних дотацій церквей з приходами, так се єсть певне, що многі поля пеpейшли то на місто то в приватні руки і запропастились на все.
При публичній дорозї, на противнім боцї від церкви св. Параскевії, розлягає ся жидівске окописко, оточене муром з округлими віконцями. На окописку повно жидівским ритуалом приписаних нагробних памятників, а між ними заслугує на увагу невеликій, мурований, ґонтами критий домок, заосмотрений дверми. У тім домку почиває в підземнім гробі, з-давна помершій першій славний у жидів "чудотворець рабин белскій". Від сего рабина перейшла слава і на єго наслїдників і тепер єсть звістний Белз межи жидами навіть в дальших сторонах свiтa. У згаданім домку стоїть камінний памятник з єврейским написом, перед памятником горить все світло в лямпі. Знаток єврейскої мови міг би сей напис відчитати, у жидів трудно навіть про єго зміст дізнатись. Саму розмову о памятнику з христіянином уважають жиди за єго профанацію, в такій бо великій чести єсть у них помершій чудотворець. До того домку, а властиво до почиваючого там чудотворця удають ся жиди лише в великих потребах в житю, як то: в небезпечних недугах, в бездїтностях, в фінансових клопотах, коли жиючій чудотворець не в силї вже их потїшити та подати раду. Увійшовши в домок, падають жиди лицем на землю, пукають пястуком в гріб, накликують по имени помершого чудотворця, а висказавши голосно, за-для якої орудки тут явили ся, просять помершого, щоби за ними в тяжкій доли до Бога вставив ся. В справах меншої ваги удають ся жиди до жиючого рабина, там их все повно, а послух у чудотворця відбуває ся після установленого peґyляміну. Рабин белскій має при собі трех головнїйших невідступних товаришів, котрих сам вибирає, званих жидами "даве". Ті товариші ходять і їздять з рабином, кормлять ся у рабина, суть єму помічними при послухах і лише на ніч лишають єго хату. В означенім до послуху часї стає один "даве" при дверех комнат рабина і впускає по черзї після обставин по одному або по більше нараз жидів в першу комнату. В тій комнатї сидить при столику другій "даве" з приборами до писаня. Єму висказує жид, яку має до рабина орудку, "даве" пише се в коротких словах в єврейскій мові на картинї і впускає опісля жида з картиною в другу комнату, де сидить чудотворець в фотелю перед отвертою книгою, умучений щоденними послухами. Стоячій при рабинї третій "даве" відбирає з рук жида картину і читає рабинови, що на картинї написане. Відповідно до орудки дає рабин в кількох словах відповідь жидови найчастїйшу "Бог тобі поможе", при чім подає єму руку і скінчив ся послух. Зрадований жид, що рука чудотворця доторкнулась єго тїла, складає перед рабином по можности грошевий даток і опускає комнату, в котру після описаного реґуляміну входить зараз жид другій. Bсї "даве" роблять при рабинї добрі интереси, бо і на них памятають жиди, тому они приходять до значних маєтків. О жиючім як і о померших чудотворцях рабинах белских розказують видумки жида, на які лиш фантазію стати.
Перші звістки о осївших жидах в Белзї стрічають ся в записках з 1517 р., де міщане белскі дозволяють им осїдати за містом та побудувати біжницю. В кількa лїт опісля припускають их міщане до торговлї в ринку з виїмкою торговлї вівсом, мясом і рибами. По висказаній перше умові міщан з жидами з 1669 року розгостились жиди на добре в Белзї.
Висказавши все, що можна було зібрати о стариннім рускім містї Белзї, не пропускаю в моїх звістках споминки о деревяній каплици під візванєм св. Стефана первомученика, виставленій в новійших часах на передмістю Заболотє при публичній дорозї Осердівскій.
[Дѣло, 16.03.1893]
16.03.1893