Наталія ФЕЩУК

 

У Чернівцях презентували книгу “Ревю одного журналіста”, написану майже сто років тому німецькою мовою, а українською перекладену щойно.

 

 

Чернівецькі поети та журналісти: Роза Ауслендер, Геліос Гехт, Іцик (Ітсіґ) Манґер. Крайній ліворуч, можливо, Арнольд Шварц

 

90 років тому Арнольд Шварц, редактор двох тодішніх німецькомовних газет, які виходили у Чернівцях, протягом чотирьох днів надиктував стенографістам свої спогади та роздуми. Про свою працю в газетах, про те, як удосконалювалися видання, про роботу преси під час Першої світової та про величезну довіру, яку мали журналісти в тодішніх читачів. Ці стенографічні записи перетворилися тоді на майже 200-сторінкову книжку “Ревю одного журналіста”. Нещодавно книга вийшла у чернівецькому “Видавництві 21” в українському перекладі Сергія Осачука.

 

Ще одне ймовірне фото А.Шварца. Котре з них автентичніше?

 

 

Дизайн обкладинки україномовного “Ревю” нагадує газетну шпальту і справляє враження, нібито книга має вузьке призначення – nur fuer журналістів. Але насправді поміж суто професійними порадами вичитуємо цікаві життєві історії (часом авантюрні) і бачимо тодішні Чернівці очима редактора Щварца.

 

 

Сучасне перевидання побачило світ за підтримки міської ради в рамках Програми підтримки книговидання ім. Бургомістра Антона Кохановського та представництва Австрійської служби академічного обміну (Львів).

 

 

“Я не залишав без уваги жодного аркуша, навіть якщо він був засмальцьований”

 

 

 

На презентацію видавництво принесло новенькі примірники “Ревю”. Натомість перекладач – історик і краєзнавець Сергій Осачук – прийшов з прижиттєвим виданням книжки Шварца. Нова книга проілюстрована світлинами з колекції перекладача.

 

 

“Арнольд Шварц народився 1884 року в Чернівцях, тут закінчив гімназію й університет, – розповів Сергій Осачук. – Він був одним із найкращих чернівецьких журналістів європейського рівня. Помер молодим і похований на чернівецькому єврейському кладовищі. Якось біля кінотеатру "Чернівці" я придбав в одного чоловіка невеличку книгу Арнольда Шварца німецькою мовою за 25 гривень і вирішив взятися за її переклад".

 

Сергій Осачук

 

 

Час журналістської діяльності Арнольда Шварца – перша третина ХХ століття. На його (століття) початку чернівецька преса досягла європейських стандартів, матеріали місцевих часописів передруковували газети Відня, Будапешта й Берліна. Напередодні Першої світової війни в місті виходили друком до 15 газет п’ятьма мовами: німецькою, українською, румунською, польською та їдиш.

 

Автор “Ревю” у своїй книзі зауважує: такі журналістські нотатки може залишити після себе кожен журналіст, бо кожному фахівцю пера є що сказати. Арнольд Шварц пише:

“Отже, журналіст, який після двадцяти п’яти років бажає лише на коротку мить зупинитися, аби побачити, що він дотепер пережив і що створило життя навколо нього та в ньому, має нагоду розповісти, де були опорні балки його професії, де і коли вони почали хитатися та в якому темпі їх змушено було підкріпити, щоб не дозволити завалитися цілій споруді. Журналіст, душу якого запалили маси, може розповісти, коли і якими методами вона була піднесена до вібрації, у висоті чи в падінні, як він справився з цими перемінами та з якими почуттями душі й серця і почуттям відповідальності свого фаху він рухав цими масами, або штовхав їх наперед, або відсувався ними назад”.

 

Чому саме 25 років? Бо у свій книзі Шварц розповідає свою журналістську епопею за 25 років – з 1903 по 1928-й. Власне, книгу він і присвятив своєму 25-річному професійному ювілею. Арнольд Шварц був головним редактором газети "Czernowitzer Allgemeine Zeitung". Це було одне із тих видань, з якими пов’язана ціла епоха в історії чернівецької журналістики. Сам Шварц пригадує, що любив читати газети ще з гімназії: “Я не залишав без уваги жодного аркуша, навіть якщо він був засмальцьований чи обгортав гнилий сир. Я змушений був його проштудіювати”. Батько Шварца був бухгалтером і управителем справами нової друкарні, в якій виходила газета «Czernowitzer Tagblatt». “Таким чином, моя кар’єра немов відкривалася переді мною”, – пише журналіст.

 

 

“Одного гарного дня 1903 року в Чернівцях засновується нова газета – чоловіками, які спрямовували свій погляд на Захід, перейняли нове життя, пройшли новий вишкіл і навчилися споглядати життя з іншої, вищої, позиції, – згадує у своїй книжці Шварц. – Це була газета «Czernowitzer Tagblatt». З цього моменту починається новий період; я також відчув захоплення новим духом часу і став у віці 21 року йому на службу. Кілька місяців згодом засновується нова газета «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», головним редактором якої я є сьогодні”.

 

Саме з цими двома виданнями пов’язана професійна діяльність Арнольда Шварца. Отримавши у цих газетах певний досвід, Шварц вже міг втілювати у життя ще один газетний проект, який за технічними можливостями мав перевершити своїх попередників. Адже Шварц опанував поліграфію в усіх її ракурсах, піднявши технічне виробництво у «Czernowitzer Tagblatt» до респектабельних висот. Він пише:

“Я організовую друкарню «Gutenberg» і укладаю з домом Гайнріха Мерсі у Празі договір, що мав запропонувати місту Чернівці нову газету, яка б виходила далеко за рамки та технічні можливості «Allgemeine Zeitung» і «Czernowitzer Tagblatt». Ця угода з Мерсі створювала новий тип преси, який був придуманий мною і перевірений великими фахівцями газетної справи у Празі, а згодом став взірцем для газетно-видавничого бізнесу в Празі”.

 

 

Але Перша світова війна не дозволила цим планам здійснитися. Шварц покидає Чернівці і працює у кореспондентському бюро у Будапешті. А ось як він описує своє повернення додому влітку 1917 року:

“Враження від побаченого глибоко закарбувалися в моїй душі й не дозволили насправді відчути радість від зустрічі з рідним містом: спустошені війною місцевості, де лежали ще не поховані тіла вбитих солдатів, переїзд через Прут понтонним мостом до Чернівців, безлюдні та зруйновані вулиці, вступ на поріг моєї старої, сплюндрованої росіянами квартири, візит до трьох мені близьких друкарень – друкарня «Allgemeine Zeitung» не мала ні дощечки, ні букви, лише попіл і уламки, у друкарні «Czernowitzer Tagblatt» були лише залишки колись передового обладнання, а з друкарні «Gutenberg» по вулиці Кароліни, 4, де перед війною були змонтовані найновіші друкарські машини, вони були викрадені. Це було моїм особистим завданням – із розвалин трьох друкарень реконструювати одну єдину, але згодом знову поволі відбудувати кожну окремо і з часом упродовж років зібрати всі компоненти”.

 

Друкарня Czernowitzer Tagblatt після відходу росіян із Чернівців (1917)

 

 

Тим більша була його радість, коли справа почала підніматися з руїни:

“Коли 25 серпня 1917 року знову вийшов друком зовсім маленький, мініатюрний часопис «Allgemeine Zeitung», населення відчуло прихід нової епохи, лише тоді воно відчуло, що місто було знову вирвано з кігтів росіян. Преса в той час була джерелом розради. Порив до передплати, привітання втраченому і знову віднайденому часопису – все це зможе збагнути насправді лише той, хто, як журналіст, відчуває міцне єднання між громадськістю і собою, єднання душевною спорідненістю”.

 

 

 

“Журналісти того часу були таким собі барометром чернівецької совісті”

 

 

Відтак Шварц описує, як уже з 1918 року чернівецька преса виходить на новий рівень розвитку, як видавці удоконалюють видання, запроваджуються нові рубрики. Згадує, як  Філіп Менчель, засновник і видавець обох згаданих газет (в роки Першої світової він був взятий російською окупаційною владою в заручники й разом з іншими провідними діячами Чернівців депортований до Сибіру), говорив у редакції: “Ми маємо високу місію. Рубрика локальних новин повинна бути розвинена, але ми мусимо стати часописом Сходу. Чернівці мають стати джерелом інформації для руських і румунських областей і також для сусідньої Галичини».

 

Дуже цікавою є розповідь про те, як газети розвивали свою діяльність, а журналісти були водночас і купцями, і підприємцями. Всі працювали на те, аби розширити газету, розбудувати друкарню до найкращого в місті поліграфічного підприємства, придбати сучасні лінотипи, паралельно з газетою видавати найрізноманітнішу супровідну продукцію: календарі, альманахи, розклади транспортного руху, телефонні довідники, велику адресну книгу Чернівців.

 

А сама газета того часу, за задумом видавців, мала працювати так:

“Справжній театральний критик, блискучий знавець театру, був запрошений приїхати сюди і за велику платню, якщо не помиляюся, 180 крон, нічим іншим і не повинен був займатися, окрім фейлетонів та театральної рубрики. Був проголошений девіз: із усіма державними та недержавними установами перебувати в тісному зв’язку і прислуховуватися, що каже й чого хоче публіка. Панівний диктат кореспондентів змушений був поступитися місцем волі читачів, які отримували можливість долучатися та впливати на рубрику місцевих новин. Вже тоді знаходимо легенькі спроби журналістських розслідувань. Якщо десь щось трапилося – пожежа, убивство, крадіжка, заворушення, – то вже недостатньо було чекати, що скаже із запізненням у бюрократичному стилі міської ради тодішній інспектор поліції, а кореспондент тепер змушений був відійти від чиновницької плісняви і перевірити розслідування поліції та доповнити їх. Газета повинна була робити свій внесок, щоб із голови невинних волосинка не впала, винуватці потрапляли за ґрати, а постраждалі отримували компенсацію. Щоденно, ні, щогодини ми обговорювали новий стиль роботи. Хто швидше матиме новину, хто її краще доповнить, хто її швидше здасть у набір, хто її краще подасть і опрацює, хто швидше доставить газету читачеві, тому й належить успіх.Усе визначається експедитивністю, оперативністю. Журналістське багатство ідей і швидке використання цих ідей, втілення редакційної діяльності в наборі та друкові – у цьому полягали сучасні поняття газетної справи, у цьому стилі сьогодні навчаються сучасні редактори. Там, за кордоном, у великих редакціях практикують іще спеціалізацію в роботі, а тут, у нас, вона концентрується, і редактор мусить набути різноманітних навичок, які виходять далеко за рамки звичайної доброї редакторської фахової підготовки”.

 

Ось що розповів перекладач книги “Ревю одного журналіста” Сергій Осачук про те, якою була чернівецька журналістика майже сто років тому:

- Кредит довіри до газети у читачів був величезним. Щоби де не трапилося, городяни мали таку звичку з будь-якого питання йти до редакцій. І журналісти усвідомлювали свою відповідальність. Вони, журналісти того часу, були таким собі барометром чернівецької совісті. І сьогодні брак цього барометра є дуже відчутним… У книзі Арнольд Шварц навіть порівнює працю журналістів і священиків. Він каже, що працівник преси має бути свідомим кожного сказаного слова, бо слово – це зерно, і з нього щось повинно прорости. Довіра і вимогливість до преси робили з місцевих журналістів ледь не богів.

 

А ось як про це пише сам Шварц:

“Журналіст, справжній журналіст, яким я його собі уявляю, має щось спільне зі священиком. Обоє мають вище покликання нести тим, до кого вони звертаються, благородну людяність і знання. Водночас не можна вдаватися до моралізаторського стилю, не можна читати лекції з етики. Якби таке робилося зі шпальт газети, це було б дурницею. У цьому полягає уміння і дух журналіста – так робити свою газету, щоби поза всіма тими об’єктивними інформаційними повідомленнями відчувався його дух, але так уміло схований, щоб читач вірив, що він сам сформував собі свою думку, сам створив свою позицію, в той час коли насправді йому надиктував їх журналіст, і день у день своїми маленькими, непомітними коментарями та зауваженнями все більше вдовбує в його свідомість. Але священик, який не любить прихожан своєї громади, не є справжнім священиком. Без читача газета є чимось неможливим”.

 

 

“Що вартують новини, коли вони не можуть бути поширені?”

 

 

 

У своїй книзі “Ревю одного журанліста” Арнольд Шварц багато розповідає про, так би мовити, внутрішню кухню своєї журналістської роботи. Він описує, як газети змінювалися (виходили вже не лише щодня, а й двічі на день), як працювали журналісти, і як люди з найменшою дрібницею йшли за порадою до журналістів. І якщо, не дай Боже, вони не отримали би відповіді чи розради, редакції мали бути готовими почути: “Газети нічого не роблять”.

 

Загалом у свой книзі Арнольд Шварц багато пише про журналіста і його читача. Пригадує, як 1916 року чернівчани просто під стінами редакції влаштували віче”, вимагаючи свіжого випуску газети, аби знати, що ж насправді відбувається у місті – чи воно вкотре окуповане росіянами чи ще ні? “Що вартують новини, коли вони не можуть бути поширені?”, пише автор. І додає:

“Публіка в Чернівцях убачає в газеті дещо більшого, аніж читач у іншому місті. Коли хтось став абонентом [передплатником. – Z], то він здобуває право не тільки на газету, але й на редактора. Абонент уже навіть тоді розгніваний, якщо він колись заговорить до редактора, а той, Боже борони, не знає, як його звати. «Що, Ви мене не знаєте? Я Ваш абонент! ”.

 

Сергій Осачук так характеризує автора книжки “Ревю одного журналіста”:

- Арнольд Шварц жив легко, цікаво й дуже оптимістично. Він з великою повагою говорив про Чернівці та чернівчан. Зрештою, він міг зробити світову кар’єру, опинившись за межами Чернівців, але повернувся до рідного міста. У своїй книзі він описує ту велику авантюру, на яку одного разу погодився. Спочатку навіть не віриться, що таке могло бути. Але австрійські бібліотеки вже давно оцифрували свої видання, і я зміг пересвідчитися у правдивості цього факту зі сторінок світової преси. Ось про що мова. Одного дня влітку 1909 року до Чернівців у двох вагонах приїжджає французький цирк «Angelo». Арнальд Шварц, молодий журналіст, на той час уже дев’ять років працює у газеті. Цирковий намет вміщує більше 6 тисяч людей. І одного дня Шварц отримує від власниці цирку – француженки мадам Соланж д’Аталі запрошення на розмову.

 

У спілкуванні мадам Соланж зізнається Шварцу, що у Європі проти неї розгонули пресову атаку конкуренти. І тепер хтось із журналістів мусить заступитися за неї. Взагалі прибуття цього цирку до Чернівців був величезною подією. Він приїхав на двох окремих потягах до Чернівців 27 серпня 1909 року, розбив свої 10 шатрів позаду Народного парку, головний намет його вміщував 6500 осіб. До цирку належало 300 артистів, 100 коней, багато слонів й екзотичних звірів, повідомляла газета “Bukowiner Post”. Уже на початку вересня ця ж газета писала про колосальний успіх цирку та те, що на передостаннє представлення директорка запросила безкоштовно 300 бідних дітей міста.

 

Шварцу мадам Соланж вона пропонує великий гонорар. Він залишає газету і 4 роки мандрує світом. Цей чернівчанин так добре попрацював на француженку, що її головний конкурент уклав з нею мирову угоду, а Шварцу потаємно всовує контракт із пропозицією працювати на нього, пропонуючи подвійну оплату.

 

Цей закордонний досвід роботи допоміг Щварцу освоїти всі ази реклами: “Сьогодні реклама – це наука. Але це не абстрактна, а практична наука. Це галузь, в якій ти повинен себе почувати, як удома, якщо хочеш вистояти в боротьбі за життя”.

 

Але друзі та рідні не дають Арнольду спокою і просять його повернутися до Чернівців.Той повертається, але трохи шкодує, що “обрізав собі кар’єру”…

 

Останній розділ своєї книги Арнольд Шварц присвячує Чернівцям і чернівчанам. Ось який він, образ цього городянина, очима журналіста того часу:

 “Він, чернівчанин, хоче миру зі своїми співгромадянами, й інший чернівчанин є його кращим другом, абсолютно байдуже до якої національності він належить. У глибині свого серця він відчуває тягу до кожного, хто є чернівчанином, і надає йому перевагу над іншими, які іноді, за національністю, стоять до нього ближче”.

 

З іншого боку, автор мусить віддати належне й кон’юнктурі: старої доброї Габсбурзької монархії вже нема, надворі – королівська Румунія:

“Нові орієнтири ставлять нові завдання. Чернівчанин дивиться сьогодні переважно в бік Бухареста; він знає, що твориться в містах реґату чи Семигороддя. Преса підтримує цю нову переорієнтацію, і її успіх зростає з дня у день”.

 

Мине 12 років, і влада знову зміниться. Але Арнольд Шварц того вже не побачить і про те вже не напише…

 

23.02.2018