У цій історії все – правда. Нічого вигаданого заради «красного слівця». Йдеться про жіночу дружбу, що тривала близько тридцяти років. Тривала-тривала... І ось настав момент про неї розповісти. Це була двомовна дружба, українсько-російська. Але не тільки. Були в ній інші, тонші акценти... Одна з дуету – моя співбесідниця.
***
«Ми познайомилися, – розпочинає жінка приблизно пенсійного віку, з явно вищою освітою, – познайомилися в Академії наук, де працювали: я була секретарем, а Л. (нехай це буде скорочене ім’я другої героїні) – інженером. Радянський час, середина вісімдесятих. Колеги поговорювали потроху про кінець Союзу й готувалися до еміграції. Ми з Л. нічого такого не планували: у нас обох були сім’ї, чоловіки й діти. Властиво, у Л. – дочка, в мене – троє синів».
Моя співрозмовниця походила з львів’ян, її чоловік також. А Л. була занесена вітром історії аж із Владивостока. Дочка військового та матері, яка все життя моталася за чоловіком по гарнізонах, а тому не мала високої кваліфікації та переважно займалася домом: «Только прієдєм, только убєрьом – опять чємодани». У Львові опинилися, коли Л. було п’ятнадцять.
Моя героїня не дуже була знайома з батьками товаришки, а також із її чоловіком-танцюристом, який тренував прекрасний дитячий ансамбль у Будинку піонерів. Колектив неодноразово виїжджав на гастролі по СРСР. В одній із таких поїздок чоловік Л. (також із приїжджих росіян) зблизився з молодою колегою і почав Л. мучити невірністю. Врешті вони розлучилися, і Л. залишилася з дочкою сама.
***
Моя співбесідниця в деталях розповідає про жіночу взаємопідтримку й довірливо заглядає мені в очі, допитуючись, чи знаю я, що таке крах сім’ї, чи розумію, що означає в такі важкі часи мати подругу, якій можна «висповідатися», перед якою можна виплакатися, врешті, пересидіти ніч на кухні з коньяком та сигаретою.
Цей «кінець світу» моя героїня вірно допомагала пережити товаришці. Крокували «по життю» рука в руку. Якщо спотикалися, то разом. Ніхто з них у той час не думав, що їхній двомовний дует у чомусь суперечливий та неорганічний. Не кажучи вже про те, щоби хтось комусь указував, по-якому той має розмовляти – смішно й думати! Нічого нібито їх не розділяло. «Навпаки, – каже жінка в чорному светрі з трикутним вирізом і зручно вмощується навпроти мене в кріслі. – Як цікаво було би потрапити на станцію Смоляніново на Далекому Сході, де Л. ходила до школи, вперше закохалася... А літо проводила в бабусі-дідуся практично в тайзі, де ніякого транспорту, ніякої електрики: з сонцем прокидалися, з сонцем лягали. Неподалік – Байкал...»
Моя співбесідниця романтично уявляла собі ті краї, такі суворі до нашого співвітчизника. Вона навіть мріяла, що колись разом із Л. поїде в подорож місцями дитинства подруги.
***
Невдовзі обидві залишилися без роботи. «Я – то півбіди, – продовжує моя співбесідниця, – адже мала чоловіка й велику родину. Праця мені, чесно кажучи, тоді потрібна була виключно для того, аби вийти з хати. А от Л. – інша справа. На той час чоловік платив їй дві копійки аліментів, а дочку-підлітка треба було піднімати. Мама Л. також розлучилася із чоловіком, який виявився нерідним батьком Л., і перебувала в безперервній глибокій депресії, тільки час від часу виходила на позмінну роботу медсестрою в найближчу поліклініку, куди, на щастя, влаштувалася. Фінансова "частина", так би мовити, лягла на плечі Л».
Моя героїня викладає на стіл сигарети з запальничкою і продовжує про те, як допомагала товаришці, адже їй особисто, на щастя, не було так скрутно: то светрик, то сукню, то просто обід на двох упродовж тижнів, місяців, років – їй для Л. нічого не було шкода!
Потім почався період роботи в новоствореному медичному центрі (був початок дев’яностих), куди прилаштував обох чоловік моєї героїні: Л. працювала діловодом-секретарем, а вона, як німецький філолог, моніторила німецькомовну пресу відповідної тематики (це потрібно було для торгівлі ліками).
Обидві наближалися до бальзаківського віку. Довкола крутилося доволі цікавих хлопців з освітою. Тож нудно не було. Л. невдовзі закохалася в респектабельного одруженого чоловіка. Моя героїня раділа, що товаришка нарешті по-жіночому щаслива.
***
І знову життя тривало: то светрик, то сукню, то столик на двох. Потім як грім з ясного неба впало нещастя на родину співбесідниці: «Мій чоловік вирішив мене покинути й одружитися з молодшою "колегою по цеху". Тобто історія Л. примандрувала й до мене. Тепер Л. втішала мене й вислуховувала, як це боляче, коли тебе зрадили: "вспомні мєня". Невдовзі вона сказала, що розриває стосунки з коханцем, бо не може бути призвідницею страждань, схожих на мої. І вона ті стосунки таки розірвала».
***
А далі... Потрібно ковтнути води й передихнути. «Далі мій-не-мій-чоловік таки йде, – каже моя героїня. – Помирають родичі. Залишаюся сама-одна з трьома дітьми. Поступово немов довкола шиї стискається зашморг, що зветься "злидні". Тобто столик на двох за мій рахунок автоматично відпав».
У Л. натомість налагодилося життя. Як кажуть, дає собі раду. «Я хочу з нею бути, бачити її, говорити з нею. Але...» – скрушно схиляє голову моя співрозмовниця.
Вони вже не працюють разом. Потрібно знаходити спеціально час, щоб зустрітися. Л. завжди тримала собаку, тепер тварина все частіше ставала приводом відмови від зустрічі з товаришкою: «У мєня сабака». Моя співбесідниця все-таки приходила до неї, але частіше й частіше викликала в найближчої подруги неприховане роздратування: «Л. хотіла мене сварити, вчити, як треба те й інше. Злісні нотації по висхідній скидалися на добивання лежачого. Але я ні на що не зважала».
Якось Л. розповіла моїй оповідачці між іншим, що вітчим-кагебіст (як виявилося, він був не просто військовий) навчив її уривчасто розмовляти по телефону, щоби ніхто із присутніх не здогадався, хто і для чого телефонує: «да», «нєт», «харашо», «до свіданія». І між іншим, сказала Л., у мене з вітчимом були кращі стосунки, як з мамою. По суті, «он мєня воспітивал». Аж тоді, пригадує моя героїня, на енному році знайомства, її наче облило холодним душем. Зрозуміла, що певна частина життя неначебто близької подруги перед нею зашторювалась.
***
Вони рідше й рідше бачилися. Тепер тільки по телефону: «Да. Нєт. Нєкогда». Все більше й більше спілкування ставало проскрибованим, з опусканням дражливих тем, наприклад, теми війни, тільки одне слово «шкода» (з боку Л. коротке «да»).
«Я прив’язуюся до людей набагато глибше, як слід, – каже моя співбесідниця. – Це драма всіх недолюблених мамами радянських дітей. Не могла не йти до неї. Не бачити її. Не розмовляти з нею. І щоразу відбувала неначе виховну годину, на якій мені натякали, що я ніщо. Неначе вкотре і вкотре виголошували вирок: сволачь! к стєнкє!».
***
Л. живе в такому кварталі, де всі літні люди – колишні кагебісти й військові. Чомусь моя оповідачка не зауважувала цього раніше. Аж якось... Вкотре приходить, а Л. несе псам їсти: два великі баняки теплої каші, зима. На закинутому заводі в куточку собачі будки, які Л. самотужки змайструвала. Л. доглядає бездомних собак. Її знає весь район. І таких жінок, захисниць тварин, всіх як одна підстрижених під «боб-каре» з рівненькою гривкою (плакат «Родіна-мать зовйот!») тут повно: «Ой, а мой уже два дня нічево нє кушаєт! Уже дєлалі всє аналізи, узі, вот прідьоцца єщьо МРТ».
Тоді з Л. була Н., яка походить із Рязанської області й «тоже, как Л., нє любіт людєй». Вона так і сказала: «Тоже, как Л.». А ще Н. «абажаєт» горілку й Путіна, бо він «с яйцамі». Н. – безтурботна пенсіонерка, жінка полковника відомо якої армії.
І знову моя героїня зручніше вмощується в кріслі, струшує попіл із сигарети. Як так трапилося, що вона все-таки розговорилася з Н.? Незважаючи, так би мовити, на світоглядні різниці? Був надвечір, доволі теплий. Жінка пригадує, що не поспішала й розслаблено чекала на крихту уваги з боку товаришки. Н. безперестанку лепетала про «кошек», яких «подбіраєт», про собак, яких «подкармліваєт», але не тримає відтоді, відколи в Празі «в шестьдєсят восьмом такса сожрала єйо французкіе туфлі».
***
Це була крапка. Образа за Францію (співрозмовниця вкотре демонструє непогане почуття гумору) відкрила їй очі на реальність. Відтоді вона почала нарешті відчувати вичерпаність стосунків з Л. Потреба зустрічей відпала, навіть уявляти не хочеться.
Жінка загасила недопалок. Вона – нащадок «ворогів народу», які були вивезені 1939-го до Казахстану. Мама їй розповідала про «інтернаціонал», який там відбував покарання ні за що. Не мало жодного значення, хто як розмовляв. Поляки, росіяни, українці зі Сходу, молдавани та грузини ділилися останнім шматком хліба й завдяки цьому виживали. А тут... Співбесідниця гірко посміхається: невже російська широка душа не має на що опертися, якщо не знайдеться стінки, біля якої вона щойно когось розстріляла?
21.02.2018