Кубань, ми тебе пам’ятаємо

100 років тому, 16 лютого 1918 року, було проголошено Кубанську Народну Республіку.

Прапор і герб Кубанської Народної Республіки

Сто років тому у Катеринодарі (тепер Краснодар) проголосили Кубанську Народну Республіку. Це козацьке державне утворення від самого початку було зорієнтоване на Україну. Законодавча Рада нової республіки ще перед її офіційним проголошенням ухвалила резолюцію про прилучення Кубані до Української Народної Республіки (на правах автономії).

Проіснувала КубНР лишень якийсь рік і дев’ять місяців. Цей часовий проміжок був вельми бурхливим і насиченим. На кону з’являлися різні персони, сили, військові формування тощо. Підступи, зради, вбивства, надії та даремні сподівання… Про історію Кубанської Народної Республіки та перипетії, з нею пов’язані, докладніше можна без проблем взнати у вільному доступі. Я ж пропоную тут деякі рефлексії на цю тему.

Густина поселень українців на Північному Кавказі (на основі даних перепису 1926 року)

Кубанські козаки спливають з пам’яті (от така забаганка історії!) у зв’язку з першими боями Українських січових стрільців. УСС взимку на межі 1914–1915 років обороняли карпатські переходи. Вперше вони вступили в бої на Верецькому й Ужоцькому перевалах саме з кубанськими козаками, які воювали у складі російської армії.

Ще давним-давно, у глибоку доінтернетну епоху, мені трапилася інформація про ці перші бої «усусів» у якомусь виданні (либонь, що газеті «Діло», а можливо, що в іншому виданні, я ж їх сливе всі свого часу перелопатив вручну, сторінку за сторінкою). Були там, пригадую, і світлини, принаймні одна (так візуально спливає з пам’яті). Коли я лиш натрапив на цю інформацію, то (ще не прочитавши матеріалу) чомусь зразу подумав, що от, мовляв, приклад соборності у свідомості тощо, коли січові стрільці з розпростертими обіймами приймають кубанських козаків. Але то було сухе «справозданє» з бою, в якому йшлося про те, як мужні січові стрільці, воїни австрійської армії (газета ж виходила при австрійській владі) прицільно влучали у ворога, тобто, у кубанських козаків, воїнів російської армії, а недобитих «кошлатих кубанців» брали у полон (та «кошлатість» не мусово була присутня в тому тексті, радше навіяна враженням від світлини).

Проте та «соборність» таки стала виявлятися в ході подальших подій. Маємо підтвердження цьому хоча б у повісті «Заметіль» Романа Купчинського, безпосереднього учасника тих подій. Там є епізод, коли головний герой, заскочений нежданим наступом російських відділів, ховається від них під мостом. От він принишк під тим мостом – ні пари з вуст – не ворухнеться, щоб його не виявили люті воріженьки. І раптом чує зверху, з мосту українську мову. «І на мості українці, і під мостом українці», – так він розмислює, і правий же ж. У цій ситуації під мостом сховалися галичани, а мостом ішли кубанські козаки, які заметільного героя не виявили, не розтерзали і в полон не взяли. Зате потім у повісті кубанські козаки (не мусово саме ті, що йшли мостом) потрапляють у полон до усусів. Вони (січові стрільці та кубанські козаки), спілкуючись, усвідомлюють, що не лише розмовляють однією мовою (нехай із своїми діалектними відмінностями) та співають тих самих пісень, а ще й історію мають спільну тощо. Тобто й ті, й ті були українцями. Роман Купчинський пише: «Чорні козацькі кожухи поруч сірих стрілецьких плащів... Чи довго іще ждати на те, щоб ішли вони поруч себе... без багнетів на крісах?!». А вже й не знати, чи ждати таки…

Чорноморські (кубанські) пластуни

І «Пласт» (властиво, його назва) пов’язаний із Кубанню. Адже «пластуни» – це розвідники у кубанських козаків. Звідти і походить назва «Пласт». Сильно, красно, обережно, бистро.

Причетність (навіть не належність) Кубані до України затиралася на всіх можливих рівнях. Показовим є хоча б такий приклад. Борис Пастернак за «совка» переклав пролог до поеми «Мойсей» Івана Франка. Пам’ятаємо сам текст і загальний контекст цього прологу, тут же нам цікаві саме ці два терцети:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

До того, як зацитую Пастернаків переклад цього пасажу, буквально проситься одна доречна аналогія, а саме – висновок від 16 січня 1914 року київського окремого цензора іноземної цензури С.Щоголєва, поданий Центральному комітетові іноземної цензури в Петербурзі, про заборону брошури Михайла Яцкова «Іван Франко». У цьому драконівському висновку читаємо: «На стр. 14–15 цитируются отрывки из стихотворного пролога к “Моисею” Франко, где поэт предсказывает, что “придет время”, когда (малорусский) народ “встряхнет Кавказом, опояшется Карпатами (Бескидом) и покатит по Черному морю клич свободы” (стр. 15). Усматривая в содержании брошюры призыв малороссов к бунтовщическим деяниям и к ниспровержению общественного и государственного строя, я полагаю, что брошюра, применительно к п. 1 и п. 2 ст. 129 угол. улож. подлежит запрещению» ¹. А от тепер погляньмо на переклад Пастернака:

Но час придет, в багряном ореоле,

В кругу народов вольных, за Карпаты

И к Черноморью рокот новой воли

И радости ты доплеснешь раскаты.

И, все обняв хозяйскою управой,

Полями залюбуешся и хатой.

Із цього перекладу, наче ненароком, вивітрився Кавказ, а разом із ним і неприсутня в тексті (але яка підмислюється, бо ж перед Кавказом) Кубань. Але чи ненароком? Якщо це й перекладачева обережність, то зумовлена вона загальною атмосферою. Та що там розводитися? І так зрозуміло.

У свідомості кращих представників російської культури Кубань іде в одній упряжі з Україною. Згадаймо хоча би вірш Осипа Мандельштама «Старый Крым», написаний у травні 1933 року. Ось третя строфа з нього:

Природа своего не узнает лица,

И тени страшные Украины, Кубани…

Как в туфлях войлочных голодные крестьяне

Калитку стерегут, не трогая кольца…

Та це ж відголосок Голодомору, найжахливішої катастрофи нашого народу! У цитованих рядках Осипа Мандельштама була закладена його актуальна чесність, кров і сльози, незмите та невтерте. Рідко хто з російських культуртреґерів не те що позитивно ставиться до України, а бодай невороже, нейтрально.

При цій нагоді варто заторкнути ще одну тему, пов’язану з Голодомором (хоча він для мене сливе табуйований, не можу писати про нього, але я цей біль наразі приглушу). «За поребриком» пишуть, що голод 1932–1933 років був не лише в Україні, від нього мерли і мешканці Російської Федерації, мовляв. Так то воно так, але знову ця московська напівправда вилазить. Бо штучним голодом були охоплені землі РРФСР саме з українським етнічним населенням, особливо ті, що були не надто віддалені від меж «совіцької» України. Тож Голодомор, як і в самій Україні, охопив українське населення Кубані.

Буквар, виданий у Катеринодарі 1917 року

До 1930-х років було на Кубані й українське шкільництво, й інша атрибутика українства. І найголовніше, що було усвідомлення причетності до українства. Та потім те українство там жорстоко й немилосердно викорінювали, нівелювали, стирали з пам’яті. Хоча, звичайно, воно частково залишилося ще й дотепер, проте в дуже мізерних, менш ніж скромних обсягах.

Іван Варавва

За "совка" виходили книжки кубанського фольклору, по суті – українського ж. У мене є книжка «Песни казаков Кубани. Запись текстов и подготовка к печати И.Ф.Вараввы» (Краснодар, 1966). Так там українські пісні, які зібрав поет і фольклорист Іван Варавва (1925–2005), записані російськими літерами. Не відаю, як ситуація з його ж книжкою «Казачья бандура: Думы, песни и легенды кубанских казаков» (Краснодар, 1992), бо не маю її до диспозиції. Хоча підозрюю, що там все аналогічно до попереднього, щойно згаданого, видання.

Кубанський козачий хор

У Ґєника Козака вдома доводилося колись слухати стару великоформатну платівку, на обгортці якої красується назва «Кубанський козачий хор» (мабуть-таки в російському написанні), так там майже всі пісні українські. Можливо, це й усе, що залишилося з українства на Кубані – оті пісні того козачого хору. Хоча будемо себе тішити надією, що українство на Кубані таки «не вмре, не загине».