100 років тому, 25 вересня 1914-го, Українські Січові Стрільці (УСС) вступили у свій перший бій. Того дня сотня Осипа Семенюка атакувала російських кіннотників на дорозі Турка–Сянки. Деякі автори називають цей бій першим збройним зіткненням українського війська з московськими загарбниками від часів битви під Полтавою 1709 року.
Як писав Степан Ріпецький, "вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу – українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України – не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну" [1], [2].
Формування військових підрозділів УСС почалося у Львові в середині серпня 1914 року. 3-го вересня вояки УСС склали в Стрию присягу на вірність цісарю і виїхали на Закарпаття для доформування та вишколу.
"Там, у селах Ґоронда та Страбичів поблизу Мукачева, 7 вересня 1914 р. леґіон Українських Січових Стрільців було розділено на два з половиною курені (батальйони). Кожен курінь складався з чотирьох сотень, кожна сотня – з чотирьох чет (взводів; у леґіоні УСС, як і в довоєнних товариствах «Січ» та «Січові Стрільці», вживалися терміни «чета» і «четар», а не «чота», «чотар», як у деяких військових формуваннях пізнішого часу. Їх назву, яка походить від сербського слова «чета», запровадив організатор січового руху Кирило Трильовський).
Незважаючи на те, що курені і сотні мали свої порядкові номери (римською цифрою позначався номер куреня, арабською цифрою – номер сотні), у повсякденному житті вони називалися по прізвищу команданта. І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні – Василь Дідушок, Роман Дудинський, Осип Будзиновський і Никифор Гірняк, якого через хворобу згодом заміняли Володимир Сроковський та Ераст Коник. II–м куренем командував Гриць Коссак, сотнями – Сень Ґорук, Осип Семенюк, Михайло Баран, Осип Букшований. У III–му півкурені отаманом був Степан Шухевич, сотниками – Дмитро Вітовський та Теодор Рожанківський, якого 9 вересня замінив Іван Коссак.
Паралельно з реорганізацією було впорядковано Команду Леґіону УСС. Оскільки тодішній командант Михайло Галущинський, вирішуючи різноманітні адміністративні проблеми, перебував у постійних роз’їздах, безпосереднє керівництво в період становлення стрілецької формації здійснював його заступник Степан Томашівський. Йому допомагав ад’ютант Дмитро Катамай. Канцелярією леґіону завідував Михайло Новаковський, а інтендантськими справами – Ярослав Індишевський разом зі своїм помічником Антоном Жилою" [3].
Вишкіл УСС в Карпатській Русі був недовгим. Російські армії здобули Львів, оточили фортецю Перемишль і наступали далі на Краків. Водночас окремі частини та з’єднання 8-ї російської армії були скеровані на карпатські перевали, щоби прорватися до Угорщини. Зокрема, на Ужоцький перевал наступала 2-га Кубанська кінна дивізія.
Для оборони перевалу австрійці змогли назбирати лише кілька батальйонів ляндштурму (ополчення). Тому в Карпати почали висилати окремі підрозділи УСС.
10 вересня першою проти ворога виступила сотня Василя Дідушка, яка вела розвідку та охоронну службу. Для її підтримки скеровували інші сотні УСС.
Осип Думін
У своїй книзі "Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців" сотник УСС Осип Думін (1893–1945) писав:
"На допомогу цій ґрупі вислано з Ґоронди дня 18. вересня другу сотню. У.С.С. під проводом Осипа Семенюка. Сотня приїхала поїздом 20. вересня в год. 10. на стацію Ужок, звідтіль підійшла пішки до Сянків, де її розміщено на південному кінці села, як запас ґрупи, що нею командував полк. Дрекслер. Він, мабуть, служив до війни в Галичині, бо привитав стрільців ломаною польською. Завдання сотні було висилати стежі і виставляти сторожі довкола Сянків. Стежі заходили до Висоцька, Ботелки, Турочок, Соколик, Буківця й Борині. Через Сянки тяглися тоді на Угорщину розбитки австрійської армії; між ними було чимало вояків із галицьких полків. Від цих недобитків запаслись майже всі стрільці Манліхерами, набійницями, набоями та „торністрами", бо в Ґоронді дістали лише чорні плащі, сині шапки і по одній сакві (хлібник)" [4].
Дуже вже нагадує таке ставлення австрійського командування до УСС стан постачання українських добровольців і військовиків, які б’ються зараз з російськими окупантами та їхніми поплічниками у Донбасі.
"Хоч сотня Дідушка вийшла в поле перша, то першенство у стрічі з ворогом випало сотні Семенюка. Дня 25. вересня напала чета Степана Пеленського із засідки на козацьку старшинську стежу на шляху з Турки до Сянків, яких 3 км. на північ Ботельки Вижньої. При цій зустрічі стрільці ранили кількох козаків, убили 2 коні й добули одного старишнського коня з повним нарядом. Цей ворожий відділ обстрілювала також ІІ. чета під проводом Богдана Гнатевича, що вийшла на розвіди до Турочок" [5].
Перший бій був успішним і обійшлося без втрат. Наступного дня боїв не було. Але вже 27 та 28 вересня сотня Семенюка провела важкі оборонні бої за Сянки й Ужоцький перевал проти переважаючих російських сил. Натомість сотня Дідушка разом із кінним ескадроном ротмістра Фіца оборонялася у ті дні біля Ботелки та Нижнього Висоцького. Тоді загинули п’ятеро усусусів: Василь Грицина, Іван Козьол, Данило Корінь, Іван Юріїв та невідомий стрілець. Кілька було поранених.
Водночас австрійське командування запланувало використовувати стрільців УСС окремим групами по 20 осіб для розвідувальної та диверсійної діяльності у запіллі (тилу) російських військ в Карпатах.
"Завдання двацяток було: пробиватись непомітно у вороже запілля, нападати на російські обози, муніційні валки, нищити телефонічну й телеґрафічну сполуку, руйнувати залізну дорогу й, нападаючи на менші російські відділи та штаби, ширити метушню позаду ворожого фронту. Цей випад двацяток мав тривати чотири тижні та опісля двацятки знову мали вернутись до Ґоронди" [6].
Незважаючи на негативне ставлення стрілецтва до цієї затії, 26 вересня були організовані такі двадцятки з сотень Ґорука, Будзиновського та Вітовського, які того дня прибули на станцію Воловець. В наступну ніч вони почали виходити у гори для виконання своїх завдань. Але тоді росіяни здобули перевал та тунелі на Бескиді. Австрійське військо знову почало відступати, і діяльність згаданих диверсійних груп УСС втратила сенс. Більшість стрільців повернулося до місця розташування УСС.
"Ці перші бої У.С.С. в обороні карпатських переходів розгорнули вступну сторінку історії визвольних змагань українського народу. Стрільці станули до бою, втративши свою батьківщину, галицьку землю і в часі найслабшого опору австрійської армії. Вони були каплиною в морі світових змагань, малим кільцем у могутньому панцирі озброєної Европи. Не мали за собою ні могутніх протекторів, ні справедливого зверхника, що розумів би їх змагання та зумів гідно оцінити ідейний порив. Навпаки, в перших днях воєнної служби стрінули У.С.С. лише байдужність, або й недовіря", – підсумував перші бойові дії стрілецтва Осип Думін [5].
У жовтні Легіон УСС у складі корпусної групи генерала Петера Гофмана брав участь в австрійському протинаступі. Тоді цісарсько-королівській армії вдалося вийти на північні схили Карпат і на короткий час зайняти Турку, Сколе, Дрогобич, Борислав, Стрий, Болехів, прорвати облогу Перемишля.
Але ненадовго. Під кінець місяця росіяни відновили свій перерваний наступ, і усусусам довелося вести важкі оборонні бої в Карпатах. 28 жовтня сотня Володимира Сроковського провела запеклі бої за гору Ключ у Сколівських Бескидах. Тут загинули 13 стрільців, а 14 було поранено. В листопаді фронт стабілізувався на лінії карпатських перевалів Ужок–Либохора–Лавочне–Сенечів–Вишків.
ПРИМІТКИ:
[1] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956.
[2] Все ж варто зауважити, що останніми українсько-російськими збройними зіткненнями у XVIII столітті були похід гетьмана Пилипа Орлика на Київ 1710 року та бойові рейди козаків-мазепинців проти росіян у Польщі 1713 року.
[3] Лазарович М., Лазарович Н. Машерують наші добровольці. – Тернопіль, 2003.
[4] Думін О. Історія Лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914–1918. – Львів, 1936. С. 54.
[5] Там само, с. 55.
[6] Там само, с. 56.
26.09.2014