Два місяці тому, спостерігаючи за пристрастями навколо скандалу на тему плагіату, про наявність якого заявляли щодо науково-популярної книги про Голодомор, не встигала дивуватися не так запалу дискусій, як тому, скільки всякого і різного проявилося у процесі. Власне оце проявлення (щоб не сказати “проростання з-під землі”) численних супутніх проблем та взаємних ресентиментів і відняло мені мову, змусивши свого часу обмежитися в мережах до констатації факту, що майже у кожному значущому пості до теми бачу як тези, з якими я безперечно згодна, так і ті, з якими запекло сперечалася б. Утім, зваживши на вир пристрастей навколо справи, воліла дати собі час на обдумування, а ситуації — на остигання емоцій. Зараз пристрасті наче остаточно вляглися, а проблеми та колізії, які проглядали з-за плечей дискутантів і не в останню чергу спричинили весь той вир емоцій, нікуди не ділися.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Окрім того, тема науково-популярного жанру і його відносин з науковим письмом є для мене дуже особистою з двох причин. Перша — величезна кількість серед обох сторін дискусії людей, яких знаю особисто, чиї тексти читала, декого маю підстави вважати друзями, декого — вчителями. Майже без винятків усі учасники є об’єктом моєї глибокої поваги. Друга причина — я науковець, який пише наукпоп. Гадаю (може, дещо самовпевнено), що таке подвійне становище дає мені певне право говорити від імені обох груп.
Та перш ніж приступати до головного, пасувало б сформулювати врешті власне ставлення до ситуації, яка дала поштовх до дискусії. Отож — представлені стороною обвинувачення порівняльні таблиці вказують на подібність відносно невеликої частини тексту деяких речень. Предмет для розмови існує. Одначе аби ствердити остаточно, є в дослідженні структурний плагіат чи ні, слід уважно аналізувати також синтаксис, послідовність тверджень, спосіб та послідовність формулювань. Кажучи простіше, структурний плагіат — це коли “знати руку”. Але “рука” — це не тільки безпосередня відповідність лексики і формулювань, а цілий комплекс характеристик тексту: послідовність тверджень, синтаксис, стиль, взаємне розташування структурних елементів, підтекст та ін. Без цього всього можна говорити хіба про примітивніший вид недоброчесних запозичень, відомий під іронічною назвою “творче списування”.
Але для остаточного розв’язання проблеми необхідне ґрунтовне текстологічне дослідження, яке вимагає ще й глибокої зануреності у студії Голодомору — тобто може бути виконане лише вузьким фахівцем з теми, бажано рівновіддаленим від обох сторін конфлікту. Воно необхідне ще й тому, що принаймні у половині наведених випадків ідеться про відомі речі — принаймні у колі як фахівців, так і освіченої публіки. Отож цілком можна припустити, що маємо справу з певними варіантами словесного формулювання — особливо коли йдеться про дані чи факти відносно відомі чи такі, де загалом складно з пошуком оригінальних формулювань або озвученням фактів/тез, які вже стали загальновідомими.
Вважаю доречним завершити розгляд цього аспекту, позаяк я не є і близько вузьким фахівцем з тематики Голодомору, моя сфера наукових зацікавлень лежить у дещо іншій царині. Вважаю доречним погодитися хіба що з фактом певної проблематичності запозичень, залишивши остаточний присуд у компетенції безпосередньо дотичних дослідників.
Відповідно, основною темою мого тексту є не стільки конкретний випадок, скільки весь той комплекс проблем, який дуже виразно видно “за плечима” обох сторін дискусії і який нікуди не зникне автоматично, незалежно від фіналу історії, — навпаки, буде впливати на наступні ситуації, де перетинатимуться академія та популяризація історії. Заодно наголошую, що в даному тексті мене цікавить тільки та частина дискусії, яка стосується справи досліджень і науково-популярного тексту — підтему навколо суто наукових текстів полишаю для вузьких фахівців.
Двосічні мечі
Основна частина дискусії, зрештою, звелася до відносин науки та науково-популярного жанру, своєю чергою зосередившись на трьох моментах: як мають виглядати посилання у науково-популярних текстах; чи виправдовує популярний жанр деякі вільності у посиланнях та й загалом наскільки далеко може сягнути така свобода; як слід узгоджувати потреби маркетингу та академічний етикет. Як і личить атмосфері запеклої дискусії, думки у всіх трьох випадках розділилися доволі поляризовано — а тим часом у всіх трьох випадках справа дещо складніша, а відповіді довші за однозначне схвалення чи відкидання пропонованих рішень.
Зійшовшись у герці навколо теми посилань та їхньої форми у випадку науково-популярних текстів, обидві сторони наче б забули про те, що робить наукпоп все ж не просто “творчим списуванням” за науковцями, а таки окремим твором, об’єктом захисту авторського права. Це власне сам текст, спосіб підбору і подачі матеріалу автором, його авторський погляд на тему і так далі.
При цьому “паливо” для своїх авторських ідей та текстів популяризатор завжди бере з досліджень науковців. Як результат, науково-популярний жанр справді є компілятивним за своєю природою — у тому сенсі, що завжди базується на інформації, ідеях, концептах, які вже були розроблені й оприлюднені на засадах дотримання всіх академічних правил. Цей аспект робить зовсім уже очевидною потребу шанувати працю науковців — бодай тому, що без неї наукпоп як жанр не був би таким повнокровним. Як кажуть, “не плюй у криницю, бо доведеться води пити”.
З іншого боку, завдання науково-популярної літератури — представити все перелічене у зрозумілій та цікавій формі. Основна цьому причина — аудиторія наукпопу, позаяк адресатами цього жанру є люди, далекі від наукової специфіки конкретної тематики. Також наслідком специфіки аудиторії є простіше, ніж у випадку академічних текстів, ставлення до посилань та загалом наукового апарату.
Сума цих аспектів науково-популярних текстів робить аргумент “від жанру” воістину двосічним мечем. З одного боку, він начеб і посилює аргументацію про особливості жанру, а з іншого — очевидно, що коли центральну роль відіграє таки авторська подача, спосіб представлення й оповіді, то вочевидь зростає прямий ризик саме структурного плагіату, тобто списування саме структури, чи то ідеї, чи то способу викладу і подачі.
Але наче було мало тих колізій саме між академічним та популярним письмом, додаються ще вимоги суто прагматичної потреби продати, грубо кажучи, “книжковий продукт”. Це змушує рахуватися зі специфікою аудиторії — наприклад, з тим, що масовий читач, з винятком хіба більш освіченої частини публіки чи особливо зацікавлених темою читачів, навряд чи полізе у нетрі нецікавого, на його думку, наукового апарату. Отож неминуче знайдуться охочі позбутися такого “баласту” — надто, що це ще й здешевить книжку. І тут загроза неслави є непоганим запобіжником.
Сума наведених доволі банальних обставин відразу ж унаочнює кілька пасток. Перша з них — вимоги більш чи менш “правильних” посилань (чи бодай покликань за зразком “як вважає такий-то дослідник...”) повністю можливо застосувати лише у частині науково-популярних жанрів, яка є різним варіантом просто популярної розповіді про людину, подію, період і так далі за хронологічним чи проблемним принципом.
Але цим жанрова палітра наукпопу аж ніяк не вичерпується. І справді існують жанри, де не рятують навіть усі можливі способи покликань, — наприклад, розповідь у картинках або популярні енциклопедії. Про посилання у будь-якій формі там можна забути на старті. Для прикладу можна згадати серію коміксів з різних галузей науки Ларрі Гоніка — там усе обмежилося прикінцевим списком літератури. До всього, автор популярного тексту вільний придумати якусь свою оригінальну форму подачі — і хтозна, до якої еквілібристики доведеться вдаватися, щоб не образити дослідників, чиї тексти стали основою чи й джерелом натхнення.
Описану ситуацію чудово розуміють, наприклад, видавці, і зараз у їхніх рядах наявне певне спантеличення. Непокояться й автори — не лише наукпопу, а й повістей-фентезі на історичну тему. Що їм робити? Та й мені з усіма моїми актуальними популярними проєктами (які є якраз що з тих жанрів, де я — при всьому бажанні та повазі до колег — не маю як і куди втиснути хоч підрядкове, хоч непряме посилання) куди подітися? Одне слово, проситься висновок, що мало “закликати до порядку” та забезпечити шляхи його дотримання — все ж варто ще й проговорити форму покликань для різних жанрів так, щоб були максимально враховані інтереси усіх сторін: авторів-популяризаторів, науковців, видавців та, зрештою, аудиторії. Гадаю, десь там і знайдуться прийнятні рішення колізій між жанрами та формою покликань.
Є іще одна колізія: поруч зі звинуваченнями у плагіаті прозвучали закиди — з чого це інформація, що він, мовляв, “уперше”? Перепрошую за дозу сарказму, але вітаю у чарівному світі колізій між академічним етикетом і вимогами маркетингу. Повідомити про свій продукт, що він “перший та унікальний” — це один із найпростіших способів його продати. Байдуже, наскільки він перший насправді. Натомість в академічному світі заявки про першість — ознака кардинального браку виховання і тотального незнання правил поведінки у доброму товаристві. Свого часу мене неабияк перелякала перспектива назвати мій текст про Шухевича “першою науковою біографією” — а як же роботи Лева Шанковського та Петра Мірчука, при всьому їх поважному віку та ряду сучасних до них зауваг? Заспокоїлася, коли згадала, що обидва тексти вже, за всієї пошани до авторів, радше пам’ятки історіографії.
Вочевидь, я напевне не єдина, хто стикнеться з цією колізією. Що ж робити? Шукати у текстах інші, кажучи грубо, “заманухи” — наприклад, пов’язані з зацікавленістю, а то й прямим інтересом потенційного читача. Це не так складно, як видається, надто у співпраці автора і видавця, а ще й забезпечить рекламі тексту оригінальність.
І це далеко не кінець колізій, а тільки те, що проявилося на даному етапі. З урахуванням цієї обставини, напевно, не буде перебільшенням сказати, що на наших очах і за нашої активної участі починається системне обговорення відносин академічної та популяризаторської сфер. Позаяк остання вже стала вагомим чинником суспільної атмосфери, зволікання у цьому питанні неприпустиме. Доказом цьому — два поспіль плагіатні скандали саме з популярними текстами (і це без останнього з автором видавництва “Фоліо”). Грубо за місяць. Щось це вже занадто і вказує на проблеми не лише з плагіатом — надто, що в обох випадках в епіцентрі скандалу опинилися фахові науковці, які, безсумнівно, знають про правила доброчесного запозичення.
При цьому реакція на ситуацію з обох сторін — все ж радше з боку покривджених, а також тих, хто дещо марно, на позір, намагається докричатися до обох груп про потребу ширшої розмови, ніж дебати над окремим випадком, — повторюся, явно аж надто емоційна. У запалі емоцій значна частина учасників дискусії фактично поєднали окремо взятий випадок підозри в недоброчесності з потребою ширшого проговорення обставин, пов’язаних зі співжиттям академічного письма та наукпопу — по суті, урівнявши акцентування потреби такого проговорення з нормалізацією плагіату. Чим, здається, спричинили ще один переполох серед видавництв та редакторів. Але ж зрозуміти логіку ніяк не означає виправдати. Одначе подібна плутанина — теж показник перезрілості проблем “за кадром”, а зовсім не привід знецінити всю історію.
Слони в кімнаті
Підсумовуючи тему, випадає згадати двох “слонів у кімнаті”, яких, здається, не зауважує майже ніхто, однак вони присутні та неабияк впливають на атмосферу обговорення.
Перший із них — певний скепсис академічних істориків щодо науково-популярних жанрів. Діапазон цього скепсису доволі суттєвий: від повного знецінення, яке ще й нині можна надибати у декого зі “старої школи”, і до певного легковаження — ну, це для профанів, які нездатні зрозуміти справжньої науки. Щиро кажучи, дещо жахає таке нерозуміння принципу, сформульованого у відомій фразі про те, хто виграв австро-пруську війну, від освічених людей. І тішить, що за останні десять років це, зусиллями ряду осіб та середовищ, починає мінятися бодай у гуманітарній сфері (досить згадати проєкти Інституту національної пам'яті та “LIKБЕЗ. Історичний фронт”). Окремо у цьому плані слід усе ж позитивно згадати багатостраждальну “Віхолу”, яка витягла на світ Божий український оригінальний природничий наукпоп, який довгий час залишався дещо у сліпій зоні зацікавленої публіки.
Другий жмут колізій випливає з дотогочасного досвіду принаймні українського історичного наукпопу. Адже він у масі своїй в принципі без апарату — включаючи мого ж таки першого “Романа Шухевича”, виданого разом із КСД у 2015 році, та ряд видань як не Інституту національної пам’яті, то проєкту “LIKБЕЗ. Історичний фронт”. Закон, звісно, зворотної сили не має, але що тепер робити з повною відсутністю апарату? Максимум, що було, — це списки літератури і, залежно від ситуації і думки автора у кожному конкретному випадку, непрямі посилання за моделлю “дослідник такий-то вважає так-то...” (До речі, всі ці варіанти присутні і спокійно собі існують у західній практиці написання та публікації текстів нон-фікшн). Парадоксально, що тепер автори всіх згаданих колективів зчепилися у клінчі по різні боки барикад в однаковій глухоті до травматичних джерел своєї запеклості.
Зрештою, автори переважно, поки вчилися писати таки наукпоп, взорувалися на те, що у нас називають академічним письмом (бо іншого конкретного досвіду просто не було) — і розуміючи, що воно часто-густо, попри все, придатне до чого завгодно, але не для розуміння тексту нефахівцем, інтуїтивно нащупували все ж популярний стиль. Враховуючи високий рівень стандартизації вимог до академічного тексту в наших широтах (як до стилістичної манери письма, до повного обезличення включно, так і до побудови тексту, в тім числі послідовності викладу) — цікаво, скільки ще можна буде знайти цілком мимовільних збігів, допущених у процесі науки писання “не науково”? Особливо враховуючи, що більшість текстів була написана в одному і тому ж жанрі спрощеної популярної розповіді — отже збігів у стилістичних прийомах теж має не бракувати, вистачить пройтися по текстах різних авторів. Що робити — йти всією громадою до суду?
Другий “слон у кімнаті” для мене особисто був уперше сформульований тоді куратором нашої групи Василем Кметем на першому ж науковому семінарі: “У нас не вчать писати!” У конкретній ситуації це означає, що пишучі не завжди помічають предметний вимір жанрової та стилістичної різниці між науково-популярним та академічним стилями, що може у підсумку дати численні колізії й довести автора до плагіату в тім числі без жодних лихих намірів до того. Бо воно й не диво, коли наукпоп роками, попри декларації важливості просвіти, негласно вважають чимось нижчим і поверховим за визначенням, яке не вартує тих же зусиль, що й “істинно наукове”.
Поєднання обох “слонів” має два наслідки в актуальній ситуації — по одному для сторони звинувачення і звинувачених. Отож, звинувачені ображені, імовірно, не лише тим, що вони вважають крадіжкою, а й тим фактом, що “місцем злочину” є сфера, зазвичай трактована поблажливо як “нижча полиця” знання. Якщо дозволити собі порівняння, то у частини колег почуття відносно успіху науково-популярних текстів можуть наближатися до того, що відчуває майстер борщу, на чиїх очах публіка захоплено наминає умовні хот-доги. А тут наш стереотипний “хот-дог” у вигляді наукпопу виявляється успішним, затребуваним, перетворюється на суспільний інститут з відповідними цьому статусові дивідендами. Очевидно, це будить ресентимент — надто на тлі стабільно низького фінансування науки й нішевості самої фігури науковця. А у конкретній ситуації це додає емоцій і перешкод для відносно спокійного обговорення певного кейсу.
З іншого боку, для звинуваченого таке трактування науково-популярного жанру, ймовірно, мало своїм наслідком дещо легковажне ставлення до пропрацювання достатньо оригінального стилю і пошуку таких формулювань, які б максимально застрахували від небезпечно близьких текстових збігів, попри наявність мінімально необхідного для науково-популярного жанру апарату. У результаті ми маємо дещо дикий ефект поєднання наявності мінімального для науково-популярного жанру апарату посилань і присутності у виданні небезпечно подібних до текстів інших авторів формулювань.
Вважайте мене ідеалістом, але не знаходжу інших пояснень, крім описаної інерції зверхності, чому цей ефект так яскраво проявив себе у випадку людини, яка кількадесят років працювала і працює з різноманітними текстами. Хоч. з іншого боку, все ж жевріє питання, а наскільки великий простір для стилістичних і лексичних пошуків об’єктивно залишає обраний ним формат.
Загалом враження таке, що частина сторони обвинувачення, на додачу до всіх інших обставин, сприйняла самого звинуваченого не просто вірогідним крадієм, а й зрадником. Ще й у двох контекстах зразу. Один очевидний — підозра у плагіаті. Після цілого ряду резонансних випадків, при надалі преспокійно функціонуючих фабриках дисертацій, при міністрові зі списаною дисертацією і так далі — коли в текстах одного з досі доброчесних науковців виявлено щось, що може бути недоброчесним запозиченням, це закономірно стали сприймати як перехід у стан екзистенційного ворога.
Другий аспект умовної “зради” — це власне написання повноцінного наукпопу досі “чистим” науковцем. Здавалося б, невинна річ, якщо її сформулювати прямо, лягла на описаний вище задавнений ресентимент і додала своє до вибуху.
Олія у вогні
Одначе накопичення колізій, задавнених проблем та ресентиментів у трикутнику “популяризація — академічний етикет — вимоги маркетингу” навряд чи дало б аж такий емоційний вихлоп, якби за спиною не стояло кілька пов’язаних задавнених проблем, у контексті яких вся ситуація стала джерелом отої самої оливи, якої хлюпнули в вогонь.
Першою з таких є, очевидно, тема плагіату, яка вже настільки перезріла і настільки всім, без перебільшень, в’їлася у печінки, що одна згадка явища абсолютно відрізала шляхи до спокійного обговорення конкретної ситуації. На радикальність трактування позицій та самого обговорення вплинув тривалий досвід фактичної безкарності плагіаторів та цілих фабрик дисертацій. І то не десь у провінції, а й безпосередньо у столиці.
Ще одне джерело потужного ресентименту — низький суспільний статус дослідника. Науковець у свідомості суспільства — це щось середнє між диваком-занудою, чаклуном-алхіміком та корчмарем з "монопольки" Остапа Вишні, якому носять яйця за читання текстів чужою мовою. До цього додається вкрай низька оплата праці. Перше й друге на довшу дистанцію категорично не сприяє прихильності до навколишнього світу і бажанню зрозуміти когось, хто вчинив неправильно. Радше продукує хронічну образу. Не надто дивує, що її тригером стає використання напрацювань науковців у ситуаціях, які приносять автору як відомість, так і додатковий прибуток.
Надто, коли така реальність дисонує зі специфічним розумінням ролі й навіть місії освіченої людини в українському суспільстві. Конкретно — українська інтелектуальна традиція передбачає для гуманітаріїв також функцію провідників та авторитетів у соціумі. В теорії суспільство мало відплатити за це належним пошанівком, якщо вже не фінансово. А от з цим щодо науковців у нас, повторюся, величезні проблеми.
Одним з наслідків інерції цього, зрештою, дуже постколоніального уявлення про інтелектуала, науковця, мислителя як пророка нації, людини неодмінно з місією, є не проговорені претензії багатьох на позицію “володаря дум” — з усіма дивідендами, які з цього випливають. Кажучи біблійною мовою, кожен український науковець та інтелектуал стоїть перед спокусою мирською, яку ще посилює в даному разі моральна вага теми і глибина всіх перелічених вище ресентиментів на ґрунті цілком реальних хронічних проблем. Наслідком є також ревнощі до “неправильних”, проте успішних форматів, позаяк вони виступають певною мірою конкурентами.
До всього додається ще й факт, що цього конкретного разу “потерпілими” є жінки, а “кривдником” — чоловік. Зайве казати, що війна та мобілізація додатково загострили питання взаємовідносин між статями. І без війни жінки часто-густо виявляються “робочими конячками”, чия праця нечасто буває належно оцінена. Обставини війни оприявнили колосальну роль жінок у суспільстві, одночасно ще збільшивши навантаження на них. Власне колективна публікація покривджених дослідниць на сторінках “Критики” — це передусім апеляція до гендерного аспекту.
Виглядає, що подекуди гіперболізовані вимоги до оформлення популярних текстів, які лунають з боку сторони обвинувачення, залишають мало простору для сумнівів, що не обійшлося без впливу всіх перелічених аспектів, концентрованих через тривалий брак відкритої дискусії та дієвих рішень. На користь цього припущення свідчать також наполегливі переліки співавторками звинувачення своїх текстів та заслуг, що вже образило декого з колег, та вимоги, наприклад, узалежнення правил оформлення від статусу автора. Тобто якщо автор науковець, то, виходить, має всюди послуговуватися тільки академічним апаратом, навіть якщо пише науково-популярний текст.
На додачу, всі якось забули про те, чому тема Голодомору вважається, кажучи спрощено, “важкою”, нарівні з рядом тем зі сфери Другої світової війни та проблемами, пов’язаними з дослідженнями репресивних практик тоталітарних і авторитарних режимів. Йдеться не просто про емоційне навантаження теми, пов’язаної з масовою загибеллю людей. Додатковим фактором стресу є те, що дослідник, працюючи з таким матеріалом, неминуче стикається з подіями, процесами, логікою, які не вкладаються у жодне розуміння моральної нормальності й у найкращому разі є джерелом жорстоких моральних дилем. Такий контент може стати джерелом травми. А якщо науковець належить до травмованої спільноти (як це, безсумнівно, є у випадку українських дослідників Голодомору), то маємо ще й безпосередню загрозу ретравматизації. Невипадково свого часу фахівчиня-психолог сказала мені, що дослідник важких морально тем об’єктивно що якийсь час потребує терапії у психолога та зміни теми. Інакше — емоційне та моральне вигорання. Враховуючи кількість та частоту скандалів, які супроводжують останніми роками тему Голодомору, ризикну припустити, що подібна перспектива вже стоїть на порозі української частини спільноти дослідників цієї трагедії. А актуальне надемоційне обговорення теми — не тільки про всі перелічені ресентименти, а й про яскраву картинку того, що фахівці називають травматичним гіперзбудженням. А також про невидиму напругу долання страху говорити — варто пам’ятати, що однією з цілей геноциду є також змусити мовчати потерпілу спільноту, а одним із наслідків — боязнь говорити про жахливий досвід, за яким страх нерозуміння, відкинення, стигматизації.
Принагідно нагадаю, що симптоми ресентименту та колективної травми не означають у жодному разі, що події, які їх викликали, є несуттєвими. Ресентимент і колективна травма тільки деформують реакції, але в жодному разі не усувають самого тригера, яким у даному разі є спірні елементи тексту. Як і не відміняють потреби встановлення правил співжиття науки й наукпопу.
Замість післямови
Є ще два аспекти, які, на мою скромну думку, мусимо враховувати у дискусіях, подібних актуальній. Перший — питання популярної літератури на наукові теми українською мовою є одним з принципових питань для Росії. Нагадую: у всіх символічних актах, які забороняли українську мову, особливо акцентувалося саме на популярній та навчальній літературі. Бо саме вона є містком в освіту і, кажучи ширше, світ широкий у всіх можливих аспектах. Імперії було і є принциповим, аби цей місток лежав через неї. Інколи враження, що зрощений нею комплекс неповноцінності проник так глибоко, що частині товариства ніяк не міститься в голові думка, аби цим містком все ж стала українська — хай це буде, як не російська, то англійська (тут, як часто це роблю, зазначаю – не Захід у цьому винен), яка завгодно. Але так бути не може з ряду причин. Тож доведеться звикати до думки про суб’єктність власної вітчизни в тому числі, у “низьких” жанрах, долаючи за одно постколоніальний та постгеноцидний комплекси.
Другий аспект — це душі полеглих і вбитих за українське ХХ століття. Відверто, шал звинувачень викликає бажання запитати — а ви не подумали, як ото воно кісткам наших же покійних? Як на мене, сам факт мільйонів убитих має беззаперечно спонукати до виваженості у всьому, що стосується способу говорення про українське ХХ століття, надто про Голодомор як апогей трагізму.
