Минуло більше тижня від 90-х роковин Голодомору, і ми вирішили згадати про Ашаршилик – голод 1932–1933 років у Казахстані. Чому важливо не забувати про цю, здавалося б, неукраїнську історію? З кількох пов’язаних між собою причин. По-перше, бо історія голодомору казахів ну майже ні в чому не відрізняється від історії Голодомору-геноциду українців. По-друге, у пошуку яких-не-яких наших союзників на пострадянському просторі казахи – чи не перший кандидат. І не в останню чергу саме на ґрунті ініціатив зі збереження пам’яті про ці дві трагедії обох народів українсько-казахські зв’язки можна було б розвивати. Адже українці та казахи не тільки пережили спільне лихо – схожими були наслідки та довготерміновий ефект на вцілілих. Та й, може, казахів нам простіше буде зрозуміти, якщо знатимемо про найбільшу катастрофу в історії казахського народу.
Імперії та населення
Коли хочеш краще зрозуміти екстремальне російське чи радянське насильство, то завжди варто розпочинати з загального огляду територій і людей, які ці території населяли та які пізніше зазнали геноцидного спустошення. Казахстан початку 1930-х входив до складу РФССР як автономна республіка. Переважна більшість казахів займалися напівкочовим скотарством, тобто мігрувала зі своїми отарами протягом теплої частини року, а взимку перебувала на одному місці. Четверта частина від усього казахського населення вела осілий спосіб життя і займалася землеробством там, де це дозволяла природа та було достатньо води.
На початку ХХ століття кочове казахське населення було організоване у три більші орди. Старша орда кількістю близько 700 тисяч мігрувала по сучасному південному і південно-східному Казахстані. Кочовим ареалом Середньої орди був центральний, північний та східний Казахстан – цих кочовиків було 1,3 мільйона осіб. Молодша орда становила від 1,2 до 1,3 мільйона осіб і проживала в західному Казахстані.
Кочові казахи жили в юртах. Кілька сімей утворювали аул – непостійну спільноту, яка разом мігрувала в межах певного географічного коридору на довші та коротші відстані. Старшого аулу називали аксакалом (біла борода), а вождя менших племінних родів – беєм. Аксакали та беї були тогочасною елітою казахів. Найголовнішим маркером у суворо стратифікованому та ієрархічному кочовому суспільстві була приналежність до роду. Саме місце у структурі роду визначало статус людини, її достаток та авторитет. Багатство роду (клану) вимірювалося величиною стада, яке йому належало.
Крім казахів, на території Казахстану жили і пів мільйона росіян, переселення яких заохочували російський та радянський уряди, щоб зміцнити своє становище у цій віддаленій частині Росії. Росіяни посідали найбільш привілейоване становище серед усіх етносів краю, традиційно займали адміністративні посади, а російські селяни могли розраховувати на виділення кращих земель. 80 тисяч українців були третьою етнічною групою за чисельністю в Казахстані.
На перший погляд здається, яке відношення має цей огляд до російського геноцидного насильства? Питання потребує пояснення. Річ у природі російського імперського, а потім і комуністичного проєктів, а саме в їхній асиміляційності. Першочерговим завданням російських і радянських адміністраторів у неросійських регіонах була асиміляція — перетворення автохтонного населення на «руський мір» або «комуністичний мір» відповідно. Тому російська та радянська імперії діяли різноманітно для того, щоби спочатку посилити свій контроль, а потім асимілювати тубільців. Двома найбільш поширеними стратегіями були русифікація та переселення росіян. Так, в українському випадку російські адміністратори віддавали перевагу русифікації, а в казахському – переселенню, а також седентаризації (іншими словами, комплексу дій, які мали на меті «перетворити» кочовиків в осіле населення). Седентаризація з точки зору цих адміністраторів виглядала закономірною, адже кочовики за визначенням не дуже надавалися до адміністрування. Це населення неможливо було ні порахувати, ні оподаткувати, ні контролювати просто тому, що воно за першої ж нагоди забирало свої «засоби існування і продукти виробництва» та зникало в безкраїх степах.
Це зовсім не означало, що ці адміністратори тільки і переймалися асиміляцією. Також це не означало, що росіяни і комуністи не застосовували логіку васальних стосунків, коли підкореному населенню треба було лише визнати зверхність російських царів і генсеків комуністичної партії, платити податки і виявляти видиму лояльність. Значною мірою у цих адміністраторів не було вибору, і їм доводилося відкладати свої асиміляторські та русифікаторські плани на невизначений проміжок часу через складність, з якою вони стикалися під час примушення мільйонів людей іншої культури до прийняття чужої їм ідентичності.
Отже, попередній огляд мав на меті показати, що казахи на початку 1930-х жили так само, як і їхні предки, та плекали свою ідентичність, яка хоч і була домодерною, але цілком влаштовувала її носіїв. І зробити з цим російські та радянські адміністратори нічого не могли. Для забезпечення вертикалі влади вони мали змиритися із status quo та дозволити підпорядкованим народам продовжувати жити так само, як і раніше. Але що ці адміністратори дуже добре розуміли – то це те, що ці інші, відмінні від росіян тубільці завжди становлять потенційну небезпеку та здатні на будь-який спротив.
Адміністратори та нові завдання
Потенційні проблеми з тубільцями актуалізовувалися, коли додавалися певні зовнішні фактори, які ставали для імперії ідеєю фікс або потребували нагального розв’язання. Наприклад, це могли бути геополітичні фактори – як у випадку з черкесами, коли імперії треба було забезпечити безпечний коридор між Грузією і материковою Росією. Сто років, із 1763-го по 1863-й, імперія воювала проти черкесів, які населяли цей коридор, і врешті всі вони були винищені росіянами. У випадку з депортацією кримських татар таким фактором стало побоювання Сталіна, що в разі військового конфлікту з Туреччиною (який, як вважалося, був не за горами) близькі до неї кримські татари повстануть проти радянського режиму. На початку 1930-х років таким зовнішнім фактором стало завдання побудови достатньо міцної економіки для протистояння із Заходом, що пов’язується з політиками індустріалізації та колективізації.
Коли внаслідок таких тектонічних зсувів усталений порядок справ змінювався, питання відмінностей та різних ідентичностей виходило на перше місце. Потенційні проблеми перетворювалися на справжні, бо для реалізації цих надзавдань потрібні були не лише фінансові ресурси, а й контроль над людьми – а от його насправді не було.
На початку 1930-х років комуністична влада не могла контролювати ні українського населення, ні казахського. Контроль комуністів над степом був фікцією. Для казахів навіть державний кордон не був перепоною, адже вони частенько відкочовували в Китай так само, як це робили їхні предки.
Однак більшовики були безальтернативною владою у великих містах, радянські представники знаходили шлях до аулів, коли справа доходила до оподаткування, радянська влада здійснювала монополію на насильство та вирішення локальних конфліктів. Вона із легкістю придушувала бунти. Але в нових умовах «великого перелому» цього було недостатньо. Радянська влада не мала контролю ні над звичайними людьми, ні, тим більше, над аксакалами та беями, які були справжньою владою в тому чи іншому аулі. Радянська влада не мала влади і сили наказувати аксакалам та беям, що робити. У безкрайньому степу не було ні самих комуністів, ні їхніх інституцій, ні їхньої ідеології, ні філософії. Або, точніше, вони були лише на папері, а коли ж радянські адміністратори робили спроби втілити їх у життя, виникали неминучі конфлікти.
Та сама ситуація була в українському селі, до якого комуністи до початку колективізаційних процесів рідко коли знаходили дорогу. Мені зустрічалися двоє схожих згадок приблизно одного й того ж часу. Самі українські та казахські комуністи скаржилися, що коли подекуди в сільській місцевості і траплявся радянський міліціонер, то коня у нього не було і він змушений був пересуватися пішки. Якщо у випадку України це ще якось можна зрозуміти, то легко уявити, наскільки авторитетною владою був піший радянський міліціонер у країні, де пішки ніхто ніколи не ходив. Більшовики були слабкі поза містами, і це для них самих не було секретом. До того ж, якщо українські селяни ще розуміли російську мову, то казахи російської в своїй масі не знали.
Колективізація по-казахськи
Політика колективізації передбачала досягнення цілей розкуркулення, хлібозаготівель, встановлення колгоспного устрою. У випадку Казахстану додалася кампанія із примушування кочовиків до осілого способу життя, що ще ускладнювало завдання, яке комуністи поставили перед собою.
Для кочівників з діда-прадіда перехід до осілого способу життя означав повну відмову не лише від майна і табунів, а й від усього попереднього життєвого досвіду, який вони набули впродовж багатьох століть кочового життя. Седентаризація по-радянськи була волюнтаристським, економічно необґрунтованим і безвідповідальним експериментом. Планувалося, що осілі казахи розорють степи та зможуть отримати фантастичний урожай, а «відсталі» номади стануть сучасними радянськими людьми, селянами, які будуть передавати результати своєї роботи державі. До речі, як назвати це марення, як не асиміляція?
Отже, планувалося кочовиків зробити осілими, а потім їх колективізувати. Це був подвійний удар, масштаби якого вражали, – адже для цього треба було оселити і колективізувати 90% усього казахського населення, розорати безводні степові землі, навчити кочовиків сільського господарства, створити колгоспи і відповідну інфраструктуру, включно із житлом для новоспечених колгоспників. Не варто говорити, що плани були утопічні. Навіть геніальне планування було б приречене – а воно було далеко не таким.
Найбільш руйнівними для казахів стали заготівлі м’яса. Худобу, що була головним джерелом харчування у кочовому суспільстві, масово вилучали у новостворені колгоспи та на м’ясо. Комуністи силою забирали худобу під час каральний рейдів, чим прирікали номадів на іммобільність. Тепер ті просто не мали змоги мігрувати, бо не мали що переганяти і чим транспортувати свої юрти. Таким людям, змушеним сидіти на одному місці, нічого не залишалося, як повільно чекати своєї смерті.
Незмірно зросли податки, які треба було платити – в тому числі і зерном. Оскільки зерна вирощували мало, то його доводилося купувати втридорога на базарах за гроші від продажу худоби. Коли ж казахи почали переховувати свою худобу у віддалених місцевостях, розподіляючи її серед бідніших родичів або продаючи на місцевих ринках, започаткували кампанію доносів. На тих, хто повідомляв, де прихована худоба, чекала винагорода.
Все це призвело до того, що за роки колективізації поголів’я худоби в Казахстані зменшилося на порядок. За офіційною статистикою, у 1929 році у Казахстані було 36 мільйонів голів, а вже два роки потому – лише 9 млн. Взимку 1932 року в казахів практично не залишилося худоби, а отже і їжі. Якщо у 1929 році середня родина володіла 41 твариною, то у 1933 році – лише двома.
Може скластися думка, що казахи голодували і помирали через погане планування, утопічні проєкти та невмілу їхню реалізацію. Але вона помилкова – річ аж ніяк не лише в них. До рівняння додався інший чинник. Коли нові комуністичні інтенції зіткнулися з реальністю різних ідентичностей, наслідок такого зіткнення не забарився і він був доволі очікуваний.
Опір та його придушення
Степ охопив затятий, тривалий та інтенсивний опір. Насправді більшовики ніколи не мали контролю над степом – але тепер він повстав проти них саме тому, що вони замахнулися на все зразу: на казахські отари, спосіб життя, соціальний устрій. Всім було зрозуміло, що це боротьба за виживання, за збереження свого традиційного способу життя.
Неспокій охопив усіх казахів без винятку. Навчені з дитинства виживати в степу та чудово обізнані з місцевістю кочівники були небезпечними противниками. Вони нападали невеликими групами, швидко роз’єднувалися, намагалися уникати більших зіткнень. Якщо озброєного повстанця ранили, його зброю забирав інший, щоб вона не потрапила до рук червоноармійців. Кількість казахів і степ стали справжніми ворогами більшовиків. Звичайне для більшовиків переконання, що їх оточують вороги, не було перебільшенням, – бо казахів математично було значно більше, ніж росіян. Розпочалося щось схоже на громадянську війну з Червоною армією та ГПУ. Взаємна озлобленість та етнічні протиріччя досягли найвищої точки. Казахи винищували росіян, а росіяни – казахів.
Чому казахський активний опір був відносно швидко подоланий – як, до речі, й український? Чому казахська більшість не змогла протистояти російській меншості?
Бо військова перевага регулярної армії закономірно виявилася незрівнянною із партизанськими погано озброєними загонами. У будь-якому військовому протистоянні "червоні" легко здобували вирішальну перемогу навіть значно меншими силами. Перевага в зброї, тактиці, вишколі була безсумнівною. Так, в одному з боїв того часу буквально за кілька годин червоні загони могли знищити кілька сотень повстанців, кілька сотень полонити, при цьому самі втратити лише кілька легко поранених бійців.
Іншою причиною стала безкомпромісна жорстокість загонів Червоної армії та ГПУ, які почала переслідувати всіх мешканців степу – і повстанців, і мігрантів – з однаковою жорстокістю. Будь-хто, хто відмовлявся підкоритися і рухався степом, був ворогом, якого атакували. Нарешті втрата худоби і голод зробили опір неможливим.
Якщо сотні тисяч повстали, то мільйони втікали. Відкочівля до безпечних територій – Китаю, Західного Сибіру, Киргизстану – була найпоширенішою й історично перевіреною стратегією порятунку, до якої постійно вдавалися мобільні кочівники в разі небезпеки. Вони, наприклад, мігрували, коли посуха або заметіль не залишала худобі що їсти або коли сильніший клан займав їхню територію.
Тому не дивно, що весь степ став рухатися – адже загроза оселення та колективізації стосувалася всіх. Масштаби ж цієї відкочівлі вражали. За роки голоду більше 1 мільйона людей полишили Казахстан, значна частина з них ніколи не повернулися. Якщо перші відкочівлі були організованими переселеннями цілих родів, то наступні міграції радше нагадувати панічну та хаотичну втечу голодних та знедолених невеликих груп людей. Особливо складними були переходи гірськими перевалами в Китай, адже радянські прикордонники стріляли у всіх, кого бачили.
В інших радянських республіках казахів теж не чекали. Вони зазнавали фільтрації на нових місцях, під час яких беїв й інших "ворогів народу" арештовували і розстрілювали. Біженців треба було годувати, дати притулок і надати роботу. Щоправда, влада деяких регіонів була зацікавлена закрити квоти із м’ясозаготівель за рахунок худоби, яку втікачі пригнали з собою – але як тільки худобу конфіскували, казахи знову стали не потрібні. Їх виганяли, били, не хотіли брати на роботу – а коли брали, то видавали мінімальні продуктові раціони. Іншими словами, робили все, щоб позбутися біженців.
Як тільки отари були конфісковані, а поголів’я худоби суттєво зменшилося, економіка степу зазнала краху. Єдиним шансом залишалася втеча – але тут влада вдалася до блокади. У Казахстані режим так само, як і в Україні, блокував кордони республіки й головні транспортні артерії. Будь-яка міграція суттєво ускладнилася і стала дуже небезпечним заняттям.
Вже у кінці 1931 р. Казахстан охопив голод, який переріс у голодомор на початку 1932 р. Всі сцени і жахіття, які траплялися під час Голодомору, мали місце і під час казахського голоду. Виснажені діти, які бродять залізничними коліями, трупи обабіч доріг, бійки за шматок хліба, зруйновані сім’ї, канібали – звичайні картини для Казахстану того часу. Люди почали їсти траву та рослин, а також котів, собак, мишей і все, що могли знайти в степу. Втікачі залишали мертвих, хворих та слабких позаду. Матерям у довгих переходах доводилося жертвувати слабшими дітьми, щоби зберегти старших хлопчиків.
Вже на середину 1932 року казахи почали втрачати здатність опиратися – як і українці пів року пізніше. Катастрофа стала неминучою. Між 1930-м і 1934 роками більш ніж 1,5 мільйона етнічних казахів – або приблизно четверта частина всього казахського населення республіки – загинули від голоду та хвороб. У відсотковому відношенні ці втрати є навіть більшими, ніж в Україні. Понад мільйон казахів емігрували до Китаю, Монголії, Афганістану, Ірану та Туреччини. Степ спорожнів. Казахи стали меншістю у власній країні. Лише 1989 року їхня кількість перевищила число росіян (39,7% до 37,8%) – і лише у 1999-му, за вісім років після розпаду СРСР, казахське населення перевищило позначку в 50%.
Пояснення геноциду
Чому ще важливо не забувати про питання ідентичності та асиміляції? Бо існує закономірність між масштабами втрат від колективізації та голоду і тим, наскільки традиційними та самобутніми були суспільства, яким цю політику накидали.
Як казахське, так і українське суспільства були не тільки численними, а й самобутніми та самодостатніми – і за жодну ціну не хотіли відмовлятися від цієї самобутності та самодостатності. Тому їхній опір колективізації був непорівнянним із, скажімо, російським опором. Відповідно, їхній опір викликав ще більше тиску терором. Таким чином, екстремальне насильство проти українців та казахів не було випадковим, зумовленим об’єктивним станом справ – помилками в проведенні колективізації, утопічністю планів тощо. Воно стало результатом опору, коли в один момент режим зрозумів, що інші методи не працюють. Це була абсолютно цілеспрямована політика упокорення через геноцид як крайній та найбільш жорстокий варіант насильства. Геноцид розв'язував усі їхні проблеми, і вибір вдатися до геноциду був абсолютно раціональним рішенням кремлівської еліти.
Якби українці та казахи примирилися з новою реальністю колективізації, добровільно прийняли залежність (принаймні так само, як це зробили росіяни або білоруси) і не йшли на відвертий конфлікт із владою – геноцид був би непотрібний. Але, звичайно, так не могло статися, зокрема тому, що чим традиційніші та самобутніші суспільства, тим складніше їм прийняти повну залежність. Тому вони замість безпеки та підлеглості вибрали боротьбу за свої права, спосіб життя, ідентичність і перспективи майбутнього – і боролися за них так затято.
Новий соціальний договір. Хто не працює, той не їсть
З вересня-жовтня 1932 року голод у Казахстані поступово і дуже повільно почав сходити нанівець. Сталін вирішив послабити зашморг, хоча легко міг би виморити голодом решту казахів. Проте, як і у випадку українців, це не входило у його плани, бо вбити не є головною метою російських і комуністичних організаторів геноцидів. Їхньою головною метою є покорити, а потім асимілювати. До того ж погодьмося, що «руський та комуністичний міри» як такі не можуть існувати без людей. Їм потрібні люди, які або самі щиро вірять в ці «міри», або покорені та залежні готові стати їх частиною.
Коли за допомогою геноцидного насильства опір було подолано, влада застосувала апробований Росією протягом століть механізм «прощення» своїх покорених ворогів за умови входження їх або частини переможеної групи до «руського міру» та визнання російської влади. Централізовані хлібозаготівлі та м’ясозаготівлі було відмінено. Змінено податкову систему. Кожне осіле господарство отримало право мати 2–3 корів, від 10 до 20 овець і таку ж кількість свиней. У кочових регіонах кожне казахське господарство отримало право мати 100 овець, 3–5 верблюдів, до 10 коней. Це були величезні поступки казахським селянам і кочівникам.
Часто можна почути думку, про який геноцид йдеться, якщо влада надавала допомогу голодуючим? Так, дійсно, влада купувала худобу в Китаї, щоб розповсюдити її серед голодних казахів, і надавала іншу допомогу. Здається, навіщо винищувати мільйони голів худоби, прирікаючи мільйони людей на смерть, щоби потім купити десятки тисяч голів і розподілити їх серед голодуючих? Але не треба забувати, що забирали останнє у смертельних ворогів під час війни на знищення – а роздавали вже переможеним ворогам, готовим на все заради куска хліба. До того ж віддавали значно менше, ніж забрали, а реципієнтами цієї допомоги були передусім росіяни та лояльні до влади казахи, які особливо відмітилися під час колективізації. Тому з точки зору Сталіна та його оточення допомога була виправдана, а самі голодомори в Україні й Казахстані були блискучими перемогами.
Вибору для українців і казахів не було. Який інший вихід був для мільйонів українських селян і казахських кочівників, які опинилися на межі життя і смерті від недоїдання? Сам організм голодного вимагав їжі понад усе, а мозок просив урятувати дітей та родину. Лише прийняття їжі з рук насильника було єдиним (біологічно детермінованим) виходом із безвихідної ситуації, що давало шанси на виживання та повернення до якогось прообразу нормального життя. Всі інші стратегії, включно з активним та пасивним опором, виявилися неефективними.
Новий соціальний договір стверджував, що українці та казахи повинні були працювати практично безоплатно у колгоспах, а держава зобов’язувалася забезпечувати їх продуктами харчування на рівні, достатньому для виживання. Формула нового соціального договору була простою: «хто не працює, той не їсть». Треба пам’ятати, що це не якась умоглядна формула. Прямі інструкції, які підлягали безумовному виконанню, нормували, хто і скільки має отримувати їжі та за яку роботу. Покору та лояльність виховували в колгоспах і розподільниках, де тільки і видавали їжу. Так учорашніх кочовиків привчали до дисципліни. Отже, у вигляді батога був застосований геноцид, а у вигляді пряника – їжа. Важко уявити більш аморальну логіку.
Наслідки
Фактично голодомори переформатували всю економічну та соціальну сфери в Україні й Казахстані. В основі цього переформатування – насильство небачених масштабів, єдиним порятунком від якого стала лояльність і покора до насильників.
Старий світ казахів-номадів зник. Голод змусив їх відмовитися від кочового способу життя й осісти. Тепер влада відповідно до власного бачення і квот розселяла казахів. Змінилася соціальна структура казахського суспільства. Замість родів прийшли колгоспи, які тепер стали інституціями, через які розподіляли необхідні ресурси. Соціальні зв’язки, на яких будувалося минуле суспільство, перестали існувати. Якщо раніше клани об’єднуватися в аули заради спільних міграцій, то тепер вони не мали такої потреби й залишалися ізольованими один від одного.
Щоправда, не всі казахи змушені були осісти. Частина продовжила займатися напівкочовим господарством і вирощувати худобу, яку потім продавала державі. Звичайно, не було й мови, щоб ці кочовики зберегли якусь форму незалежності від держави. Влада тепер навіть вказувала їм, куди потрібно відганяти худобу влітку і взимку, а їхні міграційні маршрути не перевищували 30–40 кілометрів від економічних центрів або осілих колгоспів.
Звичайно, не треба перебільшувати радянізацію Казахстану. Колишні номади не стали радянськими людьми, а їхні колгоспи – такими, як їх бачили ідеологи колективізації (або навіть такими, як вони були в Україні). Типовий казахський колгосп у тваринницькому регіоні не мав навіть постійних споруд – він складався з десятка юрт, а колгоспниками в ньому були представники одного клану. Власне він більше нагадував рудиментарну форму кочового існування. Такі племінні колгоспи були ще дуже поширеними в Казахстані у 1950-х роках.
Пам’ять
Казахський голод-геноцид отримав в Казахстані назву «Ашаршилик», тобто «масовий голод» – або «Зулмат», що з казахської мови перекладається як трагедія, біда. Близько двох десятиліть від здобуття казахської незалежності Ашаршилик був мало присутній у публічному житті. Рідкістю були й офіційні відзначеннях трагедії. З одного боку, минулі травми давалися взнаки, а з іншого – в національній казахській історії наголос був на героїчному минулому та національних героях. Нарешті, не варто забувати, що російська національна меншина, яка становила в 1990-х роках майже половину всього населення Казахстану, не толерувала пам’ять про Ашаршилик – як і сама Росія, на яку в Казахстані завжди зважали.
Лише за пізнього Назарбаєва ситуація почала змінюватися. 31 травня 2012 року, в День пам’яті жертв голоду та політичних репресій, в Астані був відкритий Монумент жертвам голоду, а 2017 року – Меморіал в Алма-Аті. Наразі відчувається увага до цієї сторінки минулого. Проводять наукові дослідження, знімають фільми, споруджують пам’ятники.
Історія Ашаршалику написана – і лише питання часу, коли в Казахстані на повний голос назвуть його геноцидом.
05.12.2023