Вірити жертвам тільки тому, що вони представляють себе ними, означає відчиняти двері помсті, реваншу, наклепам, дифамаціям і зведенням порахунків.
Зґвалтовані жінки, жінки, яких домагаються чи лапають без їхньої згоди, – все це існує та існувало завжди, на біду. І добре, що проти цього повстали. Та є надто багато добрих речей, які нині швидко стають абиякими – через перебільшення і нагнітання, а також нехтування відтінками і ступенями. Вибух стався через справу Вайнштайна, прийоми якого старі як світ. Вже близько 1910 року в обіг увійшов вираз “couch casting” («кастинг на дивані»), то був натяк на проби, що їм продюсери Голлівуду і Бродвею часто піддавали претенденток на роль (чи претендентів, це залежало від смаків). В кабінеті зазвичай стояла канапа напохваті – для очевидних цілей. Заведенція цих продюсерів (як і будь-якої впливової особи) здається мені бридкою, але в ній не було насильства. Мала місце певна оборудка, від якої дівчата могли відмовитися; і певна проституція, дрібна й минуща, якщо дівчата на неї приставали. «Взамін того, що ця свиня переспить зі мною, я дістану роль, розпочну кар’єру». Думати, що єдиною причиною, через яку нам даються можливості, є наш очевидний талант, означає думати занадто наївно (іноді так трапляється, але не завжди). Часто в гру вступають компроміси, компенсації, пакти, взаємна вигода. Природа такого, без сумніву, є гидкою, але треба відповідати «ні» на такі пропозиції. І також не треба забувати, що немало жінок шукали та улещували старого чоловіка, багатого й бридкого, знаменитого і гидкого, впливового і товстого, винятково з корисливою метою. Не треба називати імен, аби згадати значну кількість молодих і привабливих жінок, які вийшли заміж за ветхих чоловіків аж ніяк не через кохання чи сексуальне жадання.
Зараз рух MeToo та інші встановили дві псевдоістини: а) що жінки завжди є жертвами; б) що жінки ніколи не обманюють. Відповідно до другої, будь-якого звинувачуваного чоловіка автоматично вважають винним. Це найхибніше з тих, що можна уявити, тлумачення правосуддя, його здійснювали інквізиція і тоталітарні режими: франкізм, нацизм, сталінізм, маоїзм та багато інших. Замість того, аби вину звинуваченого доводив той, хто обвинувачує, саме перший повинен доводити свою невинуватість, що є неможливим. (Якщо мене звинуватять, що в парку Ретіро я зарізав якусь бабцю, і одне лиш звинувачення вважатиметься правдою, я не зможу довести, що я цього не робив, хіба що матиму явне алібі). По суті, в цій кампанії обходяться навіть без суду. Соціальні мережі (якими маніпулюють) привласнили функції народного суду присяжних, це той самий натовп, що свого часу вимагав стратити Христа і звільнити Варавву. Можливо, вони винні, але досить лише звинувачення і подальшого медійного лінчування, аби Спейсі чи Вуді Аллен або Тестіно втратили свою роботу і своє чесне ім’я, аби до них почали ставитися, як до зачумлених, і зруйнували їм життя.
Ці експрес-вироки виправдовують тим, що жертви не можуть навести доказів того, що стверджують, бо майже завжди вони перебували наодинці зі злочинцем, коли було зґвалтування чи насильство, відтак свідків немає. Це правда, але те саме (зловмисники же стараються, аби їх не було) траплялося з усіма жертвами, з усіма злочинами, і саме тому багато їх лишились непокараними. Зла доля. Хіба не бачили ми стільки разів фільми, де хтось з усіх сил намагається здобути докази чи зізнання при допомозі пастки, бо без них це слово проти слова, тож суд буде програно? На цьому тримається правосуддя в правових державах, з гарантіями; і не таким воно є в диктатурах. Тому я був здивований, читаючи передовиці і «акценти» в цій газеті, в яких стверджувалося, що несправедливості, які є похідними з усього цього руху, є «допустимими», і таке інше. Це йде врозріз з усіма аргументами, які – починаючи з Беккарії у XVIII ст., якщо не раніше, – обстоювали скасування смертної кари. Ідея захисників свободи, справедливості і людських прав була якраз протилежною: «Нехай краще без покарання лишаться якісь злочинці, ніж хоча б один невинний постраждає від несправедливого засудження до ув’язнення чи смерті». Зараз обстоюється супротивне. Якби відсутність доказів проти звинувачуваних поширилася на інші злочини і ті залежали від непостійних мас, то був би кінець правосуддя.
Вірити жертвами тільки тому, що вони представляють себе ними, означає відчиняти двері помсті, реваншу, наклепам, дифамаціям і зведенням порахунків. Жінки обманюють так само, як чоловіки, тобто одні обманюють, а інші – ні. Якщо усім їм вірити з принципу, це означає надати смертельну зброю заздрісницям, озлобленим, лиходійкам, чоловіконенависницям і тим, хто просто має на когось зуба. Вони могли б вигадувати, перекручувати, вдаватися до вивертів – безкарно і з успіхом. Результатом цього «безлімітного бару» є те, що обґрунтовані і правдиві звинувачення (а я вірю, що таких є тисячі) стануть об’єктом підозри і, щонайгірше, – завершаться безрезультатно, будуть докази чи ні. І це буде найгірше і найзгубніше.
Javier Marías
Ojo con la barra libre
El País, 11.02.2018
Зреферувала Галина Грабовська