Трудність подолання мачистського насильства в тім, що в ньому немає ні змови, ні прозелітизму: кожен садист ухвалює рішення сам.
Все більшим стає розпач через так зване мачистське насильство (я ніколи не застосую дурнуватого виразу «гендерне»). Відбуваються протести і кампанії, під час яких вимагають «заходів», аби його спинити і покінчити з ним. У всьому цьому є резон – та, на жаль, надто мало відчуття реальності. Страхітливість цих злочинів – тому з ними важко боротися – полягає в тому, що вони є індивідуальними. Немає змови чоловіків, які б проповідували кару жінкам, котрі їх кидають. Нема прозелітизму, на відміну від того, що відбувається з тероризмом: чи то вчорашнім тероризмом ЕТА, чи нинішнім ІДІЛу. Також немає «євангелізації», яка присутня в теперішньому сепаратизмі. Немає намагань переконати чоловіків убивати жінок; не йдеться про «ідею», яка потребує «адептів». На жаль (гаразд, я не знаю, що було б трагічнішим), кожен звір чи садист діє сам і ухвалює рішення самостійно. Єдине можна визнати – це те, що існує фактор наслідування, який зазвичай супроводжує будь-яку жорстокість, кожну з яких відразу ж імітують. У цьому аспекті завжди варто ставити перед собою питання: чи, бува, надмірний показ у мас-медіа кожних побоїв або вбивства жінки не тягне за собою кілька наступних – так само, як нескінченні хвилини і велетенські полоси, присвячені кожному теракту джихадистів, можливо, сприяють їхньому множенню. Та вдіяти щодо цього можна небагато: якщо ви пам’ятаєте, під час найкривавіших років діяльності ЕТА, коли остання дійшла до того, що кожні дванадцять місяців вбивала вісімдесят осіб, часами про ці вбивства в газетах згадувалося лиш побіжно, однак цим не вдалося їх зменшити. Скільки поганих ідей не подавали б новини чи хоч як би вони стимулювали згубне суперництво, не можна припинити інформувати про серйозні й обурливі події.
Правдою є те, що кожен мачистський злочин вчиняють самостійно, за кожним стоїть своя окрема історія. Кожен вбивця вбиває, не змовляючись з іншими (за винятком випадків, як той, що мав місце в Сьюдад-Хуарес, де, схоже, таки була змова), жоден не потребує ні заохочення, ні схвалення, ні агітації з боку собі подібних. Проти цього дуже важко боротися. Зробити жорсткішими каральні санкції? Звісно, але це не те, що є важливим для вбивць власних дружин чи колишніх дружин, які часто накладають на себе руки – чи радше намагаються це зробити, – вчинивши злочин (виникає питання: якого біса вони не роблять це раніше). Виховувати з дитинства? Без сумніву – але не виглядає, що це дасть значний результат: високий відсоток іспанських юнаків нині вважає «нормальним» контролювати своїх «дівчат» і застосовувати щодо них певну дозу насильства. Це пригнічує і створює враження, що наш менталітет аж ніяк не поліпшується, а радше погіршується. Не знаю, коли я був хлопчиськом, ми билися час від часу на подвір’ї чи при виході зі школи. Дівчатка – вкрай рідко, й обмежувалися тим, що тягали одна одну за волосся, не більше. Утім, в нас були непорушні правила: було неприпустимим битися з кимсь меншим за віком і зростом; чи йти удвох проти одного; і понад усе – дівчину не били ніколи, за жодних обставин. Це вважалося цілковитим боягузтвом, чимось підлим, чимось низьким. Той, хто це робив, лишався заплямованим назавжди, хоч як би він потім вибачався. Він ставав зачумленим, тим, кого зневажали, кого проганяли з товариства. І ця наука продовжувалася до дорослого віку. На жінку руки не піднімають, хіба що вона справжня бестія і кидається на нас із ножем в руці, наприклад. Однак ми усвідомлювали свою більшу фізичну силу і те, що є недопустимим застосовувати її проти когось, хто є принципово слабшим (наголошую – лише у фізичному аспекті).
Очевидно, не всі дотримувалися цих правил; бо якби це було так, то не били би в минулому чоловіки своїх жінок, і я гадаю, що тоді вони їх били частіше, ніж нині. Врешті-решт, століттями вважалося, що не треба втручатися в (погане) подружнє життя і що ці побої й навіть убивства належать до «інтимної чи родинної сфери» – справжнє глупство. Відносно новим – і щораз поширенішим – є те, що чоловіки-мучителі вбивають також дітей жінки, аби завдати їй найбільшого, який тільки можна уявити, болю. Це перестало бути вкрай рідкісним винятком. Ми, діти моєї епохи, почувалися доволі безпечно саме тому, що були дітьми, нездатними завдати бодай якоїсь шкоди дорослому. Як останні могли зробити щось дитині, не лише беззахисній, а й не здатній вчинити кривду? Сумніваюся, що нинішні діти можуть почуватися в безпеці, якщо їм дозволяють читати чи дивитися новини. Жінки століттями живуть зі страхом – коли йдуть вулицею чи навіть у себе вдома. Діти – раніше ні, але тепер, мабуть, так. Найгірше те, що ми як суспільство небагато можемо добитися відносно всього цього, окрім того, що вимагати суворіших суддів і дезавуювати мучителів до безконечності. Але наївно думати, що це на них вплине. Саме це мають в собі індивідуальні злочини – ніщо не може відрадити кожного окремого вбивцю.
Javier Marías
El País, 10.12.2017
Lo terrible de estos crímenes
Зреферувала Галина Грабовська
14.12.2017