Коли варто піти

Хав’єр Маріас

Мабуть, найгірше в смерті те, що ти ніколи не дізнаєшся, яким є продовження історії – наче при народженні нам вручають незавершений роман.

Через його численні подорожі і мої тривалі відлучки я вже давно не бачився з Пересом-Реверте, тож наприкінці жовтня ми трохи поговорили по телефону, послуговуючись нашими «до-мобілками» – двома старожитностями, які не роблять фото, не мають диктофону, інтернету, нічого. Його телефон дуже хрипкий, чули ми одне одного жахливо, тож перемовилися всього кількома фразами. То був час, коли на престол мав зійти третій світовий Трамп – бразильський бик-вожак на ймення Болсонару (другим є Сальвіні в Італії, хоча треба визнати, що насправді звідти з’явився ідол і взірець Трампа, Берлусконі, який нині, у порівнянні з його суперниками, здається вишуканим і респектабельним фацетом). Наприкінці, з огляду на нинішній дрейф, Артуро мені сказав: «Це неможливо витримати. Час ретируватися». На що я відповів: «Куди? Вже нема куди податися. Ми, хто пережили франкізм, коли ставало дуже зле і нам треба було одного дня наслідувати попередні покоління, мали з чого вибирати: Франція, Англія, Італія, Мексика… Поглянь, що з цими країнами тепер». Він мене виправив: «Я мав на увазі померти. Таким людям, як ми, належить піти геть, аби не бачити ще більшого підупаду». Моя реакція було спонтанною і, гадаю, трохи комічною: «Ні, я не вважаю це доречним зараз. Ми би попрощалися з відчуттям, що покидаємо все догори дриґом, у повній халепі. Річ не в тім, що наша присутність могла би щось виправити, але сумно залишати світ ще неприємнішим і дурнуватішим, ніж той, в який ми прийшли – і це при тому, що ми народилися при гидкій диктатурі. Але звичайні люди були не такими тупими – вони були щирішими й освіченішими».

Я не знаю: чи то зв'язок обірвався, чи ми відклали нашу маленьку суперечку про те, коли нам варто піти геть. Потім я обмізкував це самотою і, ясна річ, говорю лише сам за себе (однаково, коли це буде опубліковане, Перес-Реверте загубиться в морі на своєму човні, і в мене завжди буде сумнів, чи не зробить він це зумисне; я так не думаю, але про всяк випадок стукаю по дереву). Моїм аргументом на скору руку був наступний: прикро покидати світ, коли ми бачимо його конвульсійним, ірраціональним і задуреним; треба зачекати, поки він трохи виправиться (принаймні, відповідно до нашого особистого критерію), коли повернуться почуття гумору, розсудливість і толерантність, коли люди не будуть такими одержимими, щоби голосувати за бездарних хамів, які підуть супроти власних виборців-самогубців. Треба зачекати, коли маси не будуть такими піддатливими до маніпуляцій і не дозволятимуть себе обманювати таким безсовісним деспотам, як Орбан, Ердоган, Путін, Мадуро, Ортега, Ле Пен, Дутерте, Ас-Сісі, Сальвіні, Пучдемон, Торра. Тож припустімо, що за якийсь час душі заспокояться і прозорливість зросте, правда знову братиметься до уваги і люди стануть менш фанатичними, зарозумілими і племінними, ніж вони є на сьогоднішній день. Що світ візьметься за розум, кажучи по-старомодному. Врешті-решт, історія завжди розвивалася циклами. Тож чи варто піти саме тоді? Чи не зробили б ми це з більшим спокоєм із відчуттям, що в домі лад? Можливо, це також здаватиметься нам не на часі: зараз, коли нам краще, шкода не скористатися цим часом, аби ним насолодитися.

Ми, живі, іноді кажемо, думаючи про вже померлих дорогих нам людей: «Добре, що їх це обминуло, що вони цього не бачили. Яка розрада, що вони не були свідками цього печального факту, чи цієї складної ситуації, чи помилок і безчинств своїх ближніх». Але також ми кажемо собі: «Як шкода, що вони не побачили, як народилась і росла ця дитина, це зробило би їхнє життя веселішим; або не побачили успіху своєї дружини чи чоловіка або дітей і не мали ані найменшого поняття, що з них буде». У кожному разі, ми вважаємо їх наївними, бо вони не дізналися того, що знаємо ми, які лишилися жити. Це тому, що вони твердо вірили, що світ залишиться таким, яким вони його покидають – а так ніколи не буває. Мабуть, найгірше в смерті те, що ти ніколи не дізнаєшся, яким є продовження історії – наче при народженні нам вручають незавершений роман. Роман життя продовжується завжди, тому ми приречені не знати, як він закінчиться. Є ті, хто думає, що він закінчується з нашим кінцем, який у кожної людини різний. Та ми впевнені, що це не так. Що все продовжується, тільки вже без нас, і що наш фінал не є кінцем нічого і нікого більше. Я запитую себе, чи єдиним способом бачити «доречним» свій відхід (чи погоджуватися з ним) є дійти до повного збайдужіння – чи максимального невдоволення або огиди – до світу, в якому ми живемо. Можливо, це те, що висловив Перес-Реверте у нашій перерваній розмові: «Це нестерпно. Краще забрати зі собою гарний спогад; або якщо не гарний, то прийнятний. Оскільки ми бачили кращі часи, не так вже й гірко покинути ідіотський і нікчемний». Утім, як я вже колись розповідав, мене терзає недуга привидів (літературних, цієї великої і плодючої родини): це істоти, яким нелегко випустити все з очей, які не тільки переймаються тими, кого вони залишили позаду, і їхньою долею – вони ще й намагаються впливати зі свого мороку, сприяти своїм друзям і шкодити своїм ворогам; чи ті, котрі, на їхню думку, яка вже не береться до уваги, роблять світ більш стерпним або псують його.