Хав’єр Маріас

Гадаю, настав момент для того, щоби чоловіки і жінки затвердили точну формулу дій, аби люди знали, чого дотримуватися.

 

 

Існують питання, які є настільки дражливими, що навіть висловлювати своє судження про них стає проблемою, ризиком для того, хто на це зважується. Саме це відбувається зараз із справою Гарві Вайнштайна та її похідними. Звісно, що разом з тим вимагається, аби все кінематографічне середовище, всі до одного висловились і назвали його як мінімум «свинею», бо того, хто утримається, автоматично стануть підозрювати у потуранні його гіпотетичним зґвалтуванням і сексуальним домаганням. (Зверніть увагу, що слова «гіпотетичний», яке ми ставимо навіть перед терористом, який убив купу людей в присутності купи свідків, зазвичай не застосовують до цього кінопродюсера). Я знаю, що обличчя не є дзеркалом душі і що ми не повинні про нікого судити за його зовнішнім виглядом. Але ми всі це робимо в глибині душі: це служить нам захистом і орієнтиром, хоча останній жодним чином не може бути непогрішимим. Та що ви хочете: є обличчя і погляди, які викликають в нас довіру чи недовіру, і є ті, які намагаються викликати перше, але їм не вдається нас переконати. Було неможливо, наприклад, повірити бодай одній сльозі, що їх пролила депутатка Марта Ровіра кілька тижнів тому, коли повторила щонайменше чотири рази «до кінця, до кінця, до кінця, хоча я ще не завершила, не завершила» (додала вона владно, почувши оплески), говорячи, що боротимуться до кінця після ув’язнення членів їхнього уряду.    

 

Обличчя Вайнштайна завжди здавалося мені неприємним, коли я бачив його по телебаченню чи в пресі. Особисто я так само мало довіряв би йому, як Корреа чи Ель Біготес або Жорді Кушарту, якщо навести вітчизняні приклади. З усіма ними я, звісно, міг помилитися. Усі вони могли б виявитися чесними й достойними людьми. Але я не мав би з ними справ. І гадаю, що коли б я був жінкою і актрисою чи претендував нею стати, то старався би не залишатися з Вайнштайном наодинці, точно так само, як і з Трампом. До того ж Вайнштайн дуже потворний, і таким я його бачу; потворним без привабливості (бо деякі потворні її мають). Тож здається малоймовірним, щоб якась жінка захотіла з ним переспати. Однак він є чи був дуже впливовою людиною, до того ж у середовищі, яке аж рясніє вродливими дівчатами. Тож мене би зовсім не здивувало, якби він допустився одного з найбільших паскудств, які можна вчинити: скористався своєю владою задля отримання сексуальної винагороди – силою чи за допомогою шантажу. Та звісно, для мене не є очевидним, що він це робив, бо загалом причетні до справи перебувають на канапі чи в кімнаті готелю. Та фальшивою нотою у цій справі є каскад звинувачень, починаючи з першого. Чому усі ці жертви мовчали роками? Ба гірше: чому його друзі, наприклад, Тарантіно, були вимушені казати щось проти нього, налякані цим припливом? Не знаю, якби я виявив щось непристойне про друга, безперечно, перестав би з ним спілкуватися, але вважав би підлим долучатися до його публічного лінчування через страх перед тим, що скажуть.

 

Та цей приплив стає все вищим. Кевіна Спейсі вже накрило з головою через звинувачення кількох гіпотетичних постраждалих (скільки разів потрібно нагадувати в наш час, що звинувачення не є рівнозначним вироку?) На вісімдесятилітнього Дастіна Гоффмана звалилося звинувачення жінки, на адресу якої він відпускав масні жарти і просив її помасажувати йому стопи… в 1985 р. А британський міністр оборони Феллон подав у відставку в зв’язку з викриттями підхопленої вищезгаданим припливом журналістки про те, що він кілька разів торкнувся її коліна… 15 років тому. Мабуть, то був не єдиний переступ Феллона у цій царині, і можливо тому він пішов у відставку. Та гадаю, що після справи з коліном настав час для того, аби чоловіки і жінки затвердили точний протокол дій між жінкою і чоловіком, чоловіком і чоловіком, жінкою і жінкою – аби люди знали, чого дотримуватися. Перед будь-яким кроком вперед, мабуть, потрібно було б питати дозволу: «Я хочу тебе поцілувати, можна?» А коли це дозволили: «Зараз я хотів би торкнутися твоїх персів, можна?» І так крок за кроком, аж до останньої настійної вимоги: «Хоча ми вже оголені і в обіймах одне одного, можу я довести справу до кінця?» Можливо, по ходу справи варто було б скріпляти підписами спеціальні умови. Увага, я не кепкую, я кажу це серйозно. Тому що досі такі речі відбувалися не так. Зазвичай хтось має зробити «перший крок» – чи то наблизити свої уста до інших, чи то торкнутися стегна. Якщо уста чи стегно відсуваються, майже усі ми зазвичай розуміємо послання, відступаємо і вибачаємося. Однак те, що хтось робить спробу нас поцілувати (я завжди намагався не бути тим, хто робить цей «перший крок», – настільки, що мені докоряли за мою «надмірну ґречність»), ніколи не було ані насильством, ані переслідуванням, ані домаганням. Настирливість після відмови може зробитися переслідуванням, а зближення і зондування – ні. Також ним не є цей нинішній страшний гріх загравання чи «намагання спокусити». Залякування, шантаж, погроза помститися є неприйнятними, не кажімо вже про застосування сили. Але вкрай необхідно заново дати цьому означення, якщо тепер вартим осуду переслідуванням є торкатися коліна, підбивати клинці при допомозі жартів чи просити про безглуздий масаж стоп.  

 


Javier Marías
Protocolo sexual preciso
El País, 19.11. 2017
Зреферувала Галина Грабовська

22.11.2017