Було б чудово, якби потяг до подорожей був результатом бажання бачити і пізнавати. Але натовп фотографує на мобільники і викреслює зі списку

Мабуть, найгірше в смерті те, що ти ніколи не дізнаєшся, яким є продовження історії – наче при народженні нам вручають незавершений роман

Хав’єр Маріас: «Не звинувачуйте в тому, чого я не робив і чому не сприяв. Говоріть самі за себе і не вплутуйте мене в свої дурнуваті успадковані каяття»

Якщо йдеться про те, щоб з вільним і суб’єктивним мистецтвом було покінчено, то нема сумніву, що ті, хто аплодують сексистці Мак-Дорманд та ініціативі «Inclusion Rider», стоять на прямій дорозі до його вбивства

Можливо, ми не зуміли адекватно передати, як це – жити при диктатурі. Вже є кілька поколінь, що знайомі тільки з демократією. Вони думають, що в будь-яку епоху все було так, як є зараз, не знають, як ризиковано було підносити не те що палець, а голос

Вірити жертвам тільки тому, що вони представляють себе ними, означає відчиняти двері помсті, реваншу, наклепам, дифамаціям і зведенням порахунків.      

Мабуть, в Європейській Унії є щось добре і варте заздрощів, коли нині її хочуть ослабити майже усі – від Трампа до Путіна і «джихадистів».    

Трудність подолання мачистського насильства в тім, що в ньому немає ні змови, ні прозелітизму: кожен садист ухвалює рішення сам.    

Гадаю, настав момент для того, щоби чоловіки і жінки затвердили точну формулу дій, аби люди знали, чого дотримуватися.    

Сучасні суспільства прагнуть бути незаплямованими і хочуть, аби таким був план міста, а це неможливо, допоки вулиці називають іменами людей