Мабуть, в Європейській Унії є щось добре і варте заздрощів, коли нині її хочуть ослабити майже усі – від Трампа до Путіна і «джихадистів».
Жодне інше діяння за останні сто років не було таким героїчним, як опір Англії – сам на сам – під час Другої світової війни. Це знає кожен, хто читав книжки про цей конфлікт чи бачив бодай кілька фільмів: їх почали знімати під час війни, і через майже вісім десятиліть золота жила не вичерпалася. Одна за одною європейські країни зазнавали розгрому та окупації (від Польщі до Франції), чи ставали союзниками Гітлера (Радянський Союз до 1941 р., коли нацисти порушили угоду про ненапад), або їх «переконували» (Італія, Іспанія, Угорщина, Хорватія, Норвегія Квіслінга). Сполучені Штати дрімали і не вручалися. А от Англія впродовж якогось часу, який, либонь, видався їй безконечним, самотою трималася, хоча надії було мало. Шкода, що зараз вона перетворилась на одного з огудників і ренегатів нинішньої Англії – попри всі відмінності.
Нинішньою Англією для мене є Європейська Унія. На щастя, драматизм ситуації є непорівнянний і зараз немає відкритої війни. Та якщо нові покоління прагнуть мати свій епос, немає нічого кращого, ніж захист єдиного бастіону свобод, який лишився в нашому світі, що його атакують з усіх флангів, хоча ми це не надто усвідомлюємо. Ба більше: ми, хто мали би захищати цей бастіон на відчай душі, критикуємо його і часто на нього нарікаємо. І не без причин. Європейська Унія має безліч вад, є бюрократичною, часто здається свавільною, інколи є, мабуть, несправедливою. Завжди говорять, що це лише економічний проект і що він не є «звабливим». Та наше бачення мало би покращитись, якби ми на мить замислилися над тим, що це єдине, що в нас є, варте розмови, і що, крім цього, то була новація, надзвичайності якої багато молодих людей не усвідомлюють. Вони вже з нею народилися, і їм здається природним їздити Європою з одним посвідченням особи, і не міняючи валюти мати змогу переїжджати майже до кожної країни, і зберігати при цьому свої права, і не чутися там імміґрантами чи зайдами. А ще природнішим їм здається, що на цій території нема ні війн, ні ворогів, а навпаки – є солідарність, співпраця і друзі. Якби ці молоді (або численні забудькуваті і невдячні старі) завдали собі труду проглянути підручник з історії, вони би знали, що властивим для нашого континенту (з прадавніх часів і до такої недавньої дати, як 1945 р.) було те, що країни мордували одна одну і вели себе як супротивники. Європейська історія є низкою масакр та вторгнень, які припинилися лише завдяки цьому проекту, який нині зневажають, якщо не гудять. Ця легковажна молодь і ці безвідповідальні старі вважають цей мир само собою зрозумілим, тож ніхто не захищає з усіх сил найкращої ідеї, що нею озорило наших предків.
Мабуть, в цій Унії є щось добре і варте заздрощів, коли нині – якщо задуматися – на неї нападають і хочуть її ослабити майже усі. Трамп її ненавидить і бойкотує, Путін намагається посіяти в ній розбрат і розколоти її, вдаючись до всього можливого, джихадисти з ІДІЛу та інші угруповання намагаються її зруйнувати (скільки терактів вже було на наших землях? Скільки смертей?). Венесуела Мадуро проклинає її, а в нашому власному лоні на неї злосливо нападають ретрогради в кожній країні: британським ксенофобам вже вдалося покинути і таким чином торпедувати її; у Франції расистка Ле Пен пропонує покінчити з нею, як і голландська, скандинавська, німецька, австрійська і фламандська ультраправиця. Також її ненавидять і бажають її зникнення групи фальшивої та реакційної ультралівиці і всі ті люди, що приєдналися зараз до каталонських поборників незалежності. Для одного з найпомітніших політичного комісара Ляка європейці є «свинями», а для Пучдемона – «ганьбою». А дві чи три держави вже формують таку собі п’яту колону всередині самої Унії: Польща, Угорщина, Словаччина, які прагнуть перетворитися на напівдиктатури без розподілу гілок влади і з пресою, якій заткнули рота. Немає сумніву, що якби вони попросили про допуск в клуб зараз, з теперішніми законами і керівниками, всі інші члени їм би відмовили. Легше завадити вступові, аніж вигнати тих, що вже увійшли. В Європейській Унії нема смертної кари, є демократичні вибори і свобода слова та преси, а ще прийнятне медичне обслуговування; різні країни не можуть робити всього, що їм забагнеться, щоб їх при цьому не засудили (як би «народи» не голосували на референдумах за повернення рабства, наприклад, їм цього не дозволять). Зі Сполученими Штатами і Росією, які перетворились на авторитарні держави, не кажучи вже про Китай, Туреччину, Філіппіни, Єгипет, М’янму, Венесуелу, Саудівську Аравію та інші мусульманські країни і, звісно, Кубу, скажіть мені, чи лишається якась інша твердиня свобод по цей бік Атлантики. Це правда, що нема постаті з харизмою і риторикою Черчилля. Та байдуже: для тих, хто прагне епосу, ось він – захист жменьки справжніх демократій супроти решти світу, чи майже.
Javier Marías
El último bastión
El País, 7.01.2018
Зреферувала Галина Грабовська