Не всі, кого німецькі чи румунські окупанти називали «бандитами», були радянськими чи українськими партизанами.
Ринки Одеси були улюбленим місцем діяльності злодіїв і аферистів (Молдаванка, літо 1943 року)
«Працівники кримінального розшуку поліції Одеси 16 лютого 1943 р. арештували банду злочинців, яка декілька місяців промишляла у районі Левашівського спуску, Митної площі і прилеглих кварталів. Особливу активність злочинці виявили за останні два місяці, пограбувавши низку магазинів… Шайку очолював рецидивіст Іван Жиколь. Бандити були озброєні револьверами різних систем, фінськими ножами та мали великий набір інструментів, за допомогою яких відкривали замки чи робили злами».
На таке повідомлення, надруковане в одеській газеті «Молва» 75 років тому, я натрапив, проглядаючи тодішню пресу. Спочатку подумав, що ймовірно йдеться про радянських підпільників, яких інакше, як бандитами, німецька чи румунська окупаційна влада не називали. Але виявилося, що йшлося про «справжніх» бандитів. Ця тема мене відразу зацікавила, бо що ми знаємо про життя кримінального світу в роки німецької та румунської окупацій? Почав пошук іншого подібного матеріалу – і виявилося, що кримінальники вправно робили свою справу і в той час.
Більшість розшуканих фактів пов’язані з Одесою. Воно й не дивно, адже місто – портове і завжди славилося не лише своїми архітектурними перлинами чи лазурним чорноморським берегом, а й масштабним обігом грошей, що, як мед мух, притягає до себе кримінал. Звичайно, злочинці не байдикували і в інших містах України, але тамтешня преса про них майже не писала. Наразі вдалося розшукати лише кілька згадок, які стосуються Львова та Києва. Мабуть, порядки в румунській окупаційній зоні були набагато ліберальніші, ніж у німецькій, – і йшлося не лише про газетну цензуру. Хоча, думаю, все ще попереду, адже перебуваю лише на початку своїх пошуків.
Відомо, що німці, захопивши територію України, розділили її на кілька територіально-адміністративних одиниць: дистрикт «Галичина» (входив до т. зв. «генеральної губернії», створеної на терені Польщі), райхскомісаріат «Україна», «Трансністрію» та широку прифронтову зону відповідальності Вермахту.
Південний-захід України німці віддали під протекторат своїх союзників румунів, які створили на тих землях провінцію «Трансністрія» з центром в Одесі. Тут, відповідно, діяли румунські закони. Від початку окупації цей регіон почав активно відновлювати своє життя, у містах відкривали навчальні заклади, кінотеатри, крамниці, кафе, ресторани, розцвіла приватна власність. Не дрімав, відповідно, і кримінальний світ. Прилаштувавшись до нових реалій, «романтики з великої дороги» наганяли страх на власників комісійних крамниць, ресторанів, багатих румунських комерсантів. «Проснулися» корупціонери-чиновники, які дерли «три шкури» з людей за різні посвідки або прокручували махінації з державними коштами, а також всілякі аферисти, шантажисти та контрабандисти.
Кримінальники Одеси й трохи – Києва
Однією з найбільших банд тодішньої Одеси, викритих поліціянтами, була група Бориса Зайка на прізвисько «Зай». Ватажку на час затримання було лише 22 роки, але, як на свій вік, він був уже досвідченим злодієм зі сотнями пограбувань за плечима. Красти розпочав ще до війни. Ходили чутки, що за голодних часів його мати торгувала на базарах Одеси людським м’ясом.
Завдяки своїй спритності довгий час був невідомий правоохоронцям. Одеські злодії вважали Зайка своїм лідером, тому пильно оберігали.
Сам «Зай» був міцним, спритним, веселим хлопцем. Любив співати та танцювати, складав «блатні» пісні, але свою банду тримав у жорсткій дисципліні. Тих, хто провинився чи порушив злодійську «етику» (часто самим «Заєм» і встановлену), чекала сувора кара. Скажімо, якщо хтось «розколовся» в поліції, то його чекала вправа «качать правілку». Винного били дрючками по боках, а він сам мусив тримати руки на голові й мовчати (по-блатному «вчити себе»). У такі моменти підданий карі злодій не мав права подавати будь-які звуки і взагалі виявляти ознаки того, що йому боляче. Інакше міг отримати ще жорсткіше покарання, якщо не заплатити життям.
Бандити «Зая» спеціалізувалися на пограбуваннях квартир, ресторанів, «комісійок». Своєю жорстокістю і нахабством наганяли страх на багатьох комерсантів міста. За даними поліції, на час затримання вони лише квартир пограбували 70 штук.
Угрупування Зайка тісно співпрацювало з бандою Лідії Шереметьєвої, складеної винятково з жінок. Ходили чутки, що між ватажками банд були романтичні стосунки (лише чутки, бо «Зай» мав «фаворитку» Ганну Казанек, «Аннушку») і саме тому вони часто вчиняли спільні напади або чоловіки діяли за наводкою жінок.
Лідія Шереметьєва була рецидивісткою. «Дебютувала» у рідній Москві після того, як залишилась сиротою. Була дуже вродливою жінкою, любила гарно «з шиком» одягатися. А ще вирізнялася поміж решти одеських злодіїв винятковою хоробрістю, вчиняла ризиковані пограбування, на які ніхто не наважувався. Всіма операціями керувала особисто, сховавшись під маскою. Жертв знаходила завдяки власній агентурі (повії, ворожки, спекулянтки, ресторанні співачки. Лідія влаштовувала своїх дівчат служницями до багатих людей. Невдовзі по тому квартиру їхнє помешкання грабували, а якщо в будинку були ще заможні мешканці, то й їх чекала така ж доля.
В травні 1943-го за допомогою агенток Шереметьєвої банда «Зая» спробувала пограбувати власників одного з найвідоміших тогочасних ресторанів – «Румунія», що на вулиці Арнаутський. Заклад завжди мав аншлаг, а його господар Володимир Гримаковський – добрий виторг. Знаючи кримінальну ситуацію в місті, він розумів, що рани чи пізно стане об’єктом пограбування. Так і сталося 2 травня 1943 року. Бандити заатакували квартиру Гримаковських, розміщену в одному будинку з рестораном. «Навела» бандитів піаністка ресторану, пов’язана зі Шереметьєвою, ще й романсувала з одним із бандитів Зайка. Їй вдалося вивчити режим дня мешканців квартири. За це бандити обіцяли спільниці 500 райхсмарок.
Знаючи, що, коли власник ресторану залишає заклад у справах, до залу спускається з квартири його дружина, покликана зазвичай сторожем Леонідом, бандити вирішили скористатися цим. План був такий: один із злочинців стукає у двері та представляється Леонідом, а коли господиня відчинить двері, вони вриваються до квартири зі зброєю. Налякана власниця, за їх розрахунками, мала віддати коштовності та гроші. Саме в цьому пункті плану стався збій. Жінка не злякалася наставленої на неї зброї, а стала кликати на допомогу й опиратися (її не заспокоїли навіть стусани гангстерів). Волання почула старенька мати власника, яка через «чорний хід» забігла до ресторану і стала кликати на допомогу. Грабіжникам ледве вдалося втекти.
Остаточно «погоріли» бандити «Зая» через свою захланність. Якось троє з них, пограбувавши в багатоповерхівці за 10 хвилин дві квартири, вирішили, що цього мало, і пішли до третьої. У цей час їх помітив двірник, який зчинив лемент. Налякані злодії спробували втекти, але на вулиці натрапили на ще одного двірника, який їх затримав. Навколо затриманих зібрався натовп, і цим спробував скористатися сам «Зай». Він підійшов і, представившись працівником поліції, хотів забрати дружків, але двірник не відпустив. Зайко втік, а затримані згодом здали своїх «подільників». Під час розслідування нападів банди «Зая» натрапили на слід бандиток Шереметьєвої, які теж були затримані разом з отаманкою.
Причетність бандитів «Заї» до спроби розбійного нападу на власників ресторану «Румунія» встановили випадково. Дружина Гримаковського побачила в місцевій газеті фото затриманих грабіжників і впізнала в одному нападника на її квартиру.
Кримінальні історії 1941-1944 років мали різні сюжети, але спільний корінь – прагнення легкої наживи. Тодішні бандити не зупинялися не перед чим, грабували навіть своїх родичів. Одну з таких історій, яка сталася в родині одеситки Марії Михайлової, повідала газета «Молва». Жінка-одиначка виховувала прийомного сина, який не мав доброго характеру, – любив погуляти й випити за «легко зароблені гроші». У свої двадцять років Анатолій уже мав кілька «ходок» за крадіжки. Звільнившись після останньої, хлопець організував пограбування власної матері, яка мала добрі статки.
Він домовився зі своїми дружками, і 13 березня 1943 року троє грабіжників нахабно увірвались до помешкання Михайлової, зв’язали господиню, її подругу, яка саме прийшла в гості, та сина (організатора злочину). Добре знаючи, що де лежить, вони швидко вилучили діамантові кільце та кульчики, золотий годинник, обручку, кілька хутрових шуб, відрізи тканини та 150 райхсмарок. Загалом винесли з квартири цінних речей на 85 тисяч марок. Знайшовши під час грабунку пляшку спирту, бандити розвели його водою та розпили просто в квартирі. Викликані поліціянти відразу запідозрили сина господині у причетності до злочину. Хлопець, звісно, все заперечував, а мати дуже просила за нього, не вірячи у версію поліції. Анатолія відпустили, але під час слідства виявилися факти, що довели його причетність до злочину. Хлопця заарештували, і він зізнався, видавши своїх дружків.
У жовтні 1942 року поліція Києва затримала організовану злочинну групу, яка викрадала тютюн на столичному залізничному вокзалі, а потім збувала його на ринках міста.
Окрім організованих бандитських угрупувань, траплялись і злочинці-одинаки. Скажімо, поліція Одеси в лютому 1943-го розкрила вбивство двірнички, яку зарубала сокирою та пограбувала місцева повія. Інша історія – про комерсанта, якого в липні того ж року вбила задля збагачення його коханка Таїса Руда. Жінка звабила його на базарі, куди він приїздив з периферії. Відтак, приїжджаючи до міста, чоловік кожного разу зупинявся в неї на постій. Якось Таїса, добряче напоївши коханця, так само зарубала його сокирою. Забравши купу грошей, вона розчленувала труп і впакувала його до діжки, а внутрішні органи викинула до клозету. Вечором наступного дня Руда спробувала викинути діжку з тілом на смітник, але її помітили люди. Втікаючи від переслідування, жінка сховлася до власної квартири на третьому поверсі, а коли туди ввірвалася поліція, викинулась із вікна й від отриманих тілесних травм померла в лікарні.
Крім злочинів на ґрунті збагачення, поліція фіксувала й убивства через ревність. В грудні 1942 року в Миколаївському парку Одеси знайшли труп 16-річної Ніни Пагарової. Поліція встановила, що дівчину вбив її хлопець Анатолій Задорожний, з яким вона мала намір припинити стосунки. Заманивши Ніну до парку, він у відповідь на чергову відмову зустрічатися, вистрілив з пістолета їй у груди, але лише поранив. Почувши стогін жертви, добив її ножем. Після слідства Задорожного засудили до смертної кари.
Одесита Антона Короткова вбив рідний племінник з метою пограбування. До цього хлопця спонукала коханка, яка мріяла про багате життя.
У січні 1943 року Київ сколихнула історія канібала Корнієнка. «Вчора повісили наприкінці бульв. Шевченка й біля Хрещатика людожера Корнієнка, – писав у щоденнику письменник Аркадій Любченко. – Він був одірвався, офіцер добив його з револьвера. Повідомляли в газеті, що він вчинив злочин людожерства над 16-літньою дівчиною на ґрунті сексуальному, спочатку зґвалтував її, потім убив і, вирізавши шматок правого стегна, підсмажив та їв. Тут же спростовання, що ширшої організації людожерів, як це пішло настирною чуткою серед обивателів, нема. (Може й навпаки – тільки хотять паралізувати паніку й уяву про голод в Києві). Сам Корнієнко людина років 50-55, рудий, вусатий. Отакий дядя!».
Корупція, шахрайство, контрабанда
Не могло обійтися тоді без нашої вічної соціальної виразки – корупції. Загалом хабарників і тих, хто давав хабар, ув’язнювали на різні строки. Але в «Трансністрії» ще й практикували так звані «стовпи сорому». Впійманого хабарника, аби іншим не кортіло, могли перед ув’язненням ще й прикути кайданками до спеціального стовпа в центрі міста й залишити на загальний огляд під охороною жандармів. На шию бідоласі вішали табличку із зазначенням скоєного злочину.
Така кара наздогнала, наприклад, чиновника відділу праці Терентія Борейка, який брав хабарі за «липові» довідки про ніби відроблені роботи. Після суду його на три дні прикувати до стовпа просто навпроти муніципалітету. «Ця міра покарання є пересторогою, для тих, хто захоче наслідувати приклад цього закоренілого злочинця», – писала «Одесская газета» 22 грудня 1942 року. Колега Борейка, контролер з виконання примусових робіт Василь Ткачук, за аналогічний переступ три дні простояв прикутим до стовпа біля пам’ятника Ришельє.
У цьому ж відділі праці при спробі дати хабар чиновнику затримали Софію Анженко. Жінка за 100 марок хотіла відкупитися від загальних робіт. Суд за це присудив їй півтора роки в’язниці.
У Житомирі керівництво міського квартирного відділу у вересні 1941 року за хабарі видало місцевим жителям понад 500 ордерів на помешкання. Врешті решт німецька влада, дізнавшись про ці факти, розігнали весь відділ.
В Одесі румунська влада, намагаючись зупинити корупцію, запропонувало мешканцям доносити на чиновників-хабарників, про що повідомило через місцеву пресу: «Всіх, хто ображений, у кого вимагав гроші хтось із поліційних органів, адміністративних й інших, щоб уникнути звинувачень або під приводом якогось звинувачення, вигаданого чи справжнього, або щоби врятуватися від суворості законів, – просимо заявляти про ці зловживання безпосередньо Одеському військовому командуванню».
У місцевих органах влади практикувалися фінансові махінації з виділеними на різні потреби коштами. Підтвердженням цього є річний звіт відділу освіти Черняхівського району (Житомирщина) за 1942–1943 навчальний рік. З документу видно, яку схему тут застосовували, – в районі організовували кілька «липових» шкіл, а кошти, виділені на зарплату вчителям, керівництво відділу ділило між собою. Такі школи 1942 року «працювали» в селах Вишпіль (нібито 85 дітей), Зороків (80), Мала Горбаша (40), Іванків (45). Про те, що освітні заклади в цих селах в період німецької окупації не працювали, засвідчили опитані мною місцеві мешканці, хоча на папері йшлося про протилежне. Для більшої правдоподібності освітянське керівництво району вказувало реальну кількість дітей шкільного віку. Були навіть відомості з підписами про отримання учителями зарплати.
Своєю чергою, німецькі чиновники за таким самим сценарієм розкрадали кошти, виділені на відкриття шкіл для «фольксдойчів». В одному з документів йдеться про наявність на території Житомирського генерального округу 122 таких шкіл, насправді ж ця цифра була завищена щонайменше вдвічі (згідно з повідомленнями окупаційної преси, таких закладів було до 60).
Оперувати реальними цифрами дітей і учителів махінатори могли завдяки проведеній у регіоні 10 вересня 1941 року реформі статистично-облікової справи. Вона дала змогу отримати числові показники наявності шкіл, кількості в них дітей і учителів, які згодом нераз були використані в фінансових махінаціях.
Керівник київського СД в одному зі своїх донесень за 1942 рік зазначав, що після перевірки столичного універмагу були виявлені комерційні махінації та великі розтрати. Перед цим, наприкінці 1941 року німецька влада розігнала весь київський відділ фізкультури та спорту через розкрадання виділених коштів.
У жовтні 1942 року всю «Трансністрію» сколихнув випадок із промисловим інспектором з Констанци Сергієм Новаком, який відав розподілом цукру поміж населення. Цей спритний чиновник зумів за рахунок різних афер заробити значні статки. Розроблена ним схема була доволі проста, але дієва. Новак розподіляв цукор між магазинами для видачі його населенню за картками – але лише частину, іншу частину продавав за завищеними цінами власникам цукеркових фабрик. За незначний час урядовець зумів заробити майже півмільйона лей. Крім цього, Новак займався валютними махінаціями. Купував її в Національному банку Румунії та перепродував в Одесі на «чорному ринку». Чиновник настільки знахабнів у своїх вчинках, що навіть власну прислугу, щоби не платити їй із власної кишені, фіктивно оформляв у відомостях як працівників своєї установи. Причому зарплатня його челяді була значно вища від загально усталеної. Коли Новака викрили, негайно звільнили з роботи, а все майно та фінансові активи конфіскували. До початку суду за наказом маршала Антонеску казнокрада мали закувати в кайдани і п’ять днів возити по базарах міста для показу місцевому населенню.
Між іншим, валютні махінації, судячи з тогочасних документів, були тоді доволі поширеним бізнесом. На території райхскомісаріату «Україна» офіційною грошовою одиницею було оголошено карбованець, що його випускав «Емісійний банк України» в Рівному. Ринковий курс цієї валюти нічим, крім відомчих розпоряджень, підкріплений не був, тому реальна її вартість різко коливалась залежно від різних неекономічних факторів (зокрема, ситуації на фронті). Крім того, для розрахунків з місцевим населенням використовували т. зв. «окупаційні марки» (на відміну від райхсмарок, не забезпечні золотим запасом Німеччини, мали лише умовну цінність). Для цього ж штаби з’єднань Вермахту мали право друкувати власні ерзац-гроші – номерні розписки з печаткою частини, які, номінально могли бути згодом обміняні на тверду валюту. Користування радянськими карбованцями в теорії було заборонене, але на практиці їх використовували. Видрукуваних карбованців райхскомісаріату Україна (особливо дрібного номіналу) не вистачало. З Галичини до райхскомісаріату потрапляли також окупаційні злоті Генеральної губернії. Використання райхсмарок було заборонене, для уникнення вимивання грошової маси з території Райху, необхідності емісії та наступної інфляції. Тому у великих містах виникали стихійні валютні «чорні ринки», де купували й обмінювали найдефіцитніші цінності – тверду валюту, золото, ліки. Найпоширеніша схема махінацій була досить проста — німецькі військові продавали в Україні райхсмарки по курсу «чорного ринку» – 1/20, пересилали карбованці поштою до Німеччини, де рідні могли обміняти їх за офіційним курсом – 1/10, збільшуючи таким нехитрим чином свої статки вдвічі.
Зрозуміло, що німецькому керівництву такі дії підлеглих не подобалися, адже вели до послаблення дисципліни у війську, тому вони жорстко карали винних, аж до розстрілу.
Продуктова контрабанда процвітала на кордонах. Зокрема, секретар Вінницького обкому КП(б)У Бурченко в серпні 1943 року з цього приводу писав на адресу секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова: «Територія Вінницької області поділена між Німеччиною та Румунією. Південні районі відійшли до Румунії, північні – до Німеччини. Кордон проходить по річці Буг… На кордоні існує «контрабанда» – з «румунського» боку завозять продукти харчування: масло, крупи, сіль і мило, – а в обмін з «німецького» боку населення несе різні речі».
Бажання людей відкупитися від різних окупаційних проблем або придбати дефіцитні харчі значно активізувало різних шахраїв. Скажімо, в Одесі діяли кілька таких груп аферистів. Одні ходили по будинках у формі поліцаїв і збирали кошти на потреби поліції чи міської управи. Про таких застерігали жителів Одеси через пресу: «В місті з’явилися злочинці, які видають себе за працівників міської управи, приходять в приватні квартири і безперешкодно забирають різні речі, ніби на потреби міської управи, або її керівників. У таких випадках мешканці мають вимагати від них посвідчень із печатками», – писала «Одеська газета» 10 грудня 1941 року.
Другі видавали фіктивні довідки, що нібито звільняли від трудової повинності. Десятиособова група таких ділків діяла в приміщенні відділу праці міста Одеси. Злочинці за гроші видавали довірливим людям довідки просто в приміщенні відділу.
Треті торгували неякісним товаром. На сторінках «Одеської газети» від 10 грудня 1943 року зазначалося: «Багато комерсантів в гонитві за надприбутком йдуть на ганебну фальсифікацію виноградного вина. Деякі з них не лише розводять вино сирою водою, але й домішують до нього сторонні речовини, навіть буряк. Тому багато споживачів стали називати червоне вино борщем, бурдою, і лише тому, що в окремих закусочних, і особливо на базарах, продають таке вино, яке скоріше нагадує смак холодного борщу, ніж виноградного вина. Потрібно притягувати до відповідальності таких фальсифікаторів».
Поліцай перевіряє, що селянки несуть на базар (Київ, 1942)
У Києві наприкінці 1942 року німці заборонили спекулювати, виставили навколо міст поліцейські пункти пропуску, які відбирали у людей привезені ними продукти. Цим почали користуватися шахраї-спекулянти, які пропонували людям допомогу з продуктами харчування. Брали гроші ніби для купівлі продуктів на селі, їхали туди, а потім поверталися з сумними новинами, що по дорозі назад німці відібрали все добро (або поліцаї на в’їзді до міста). Справжні ж спекулянти досить швидко знайшли з цієї ситуації вихід, адже нерідко працювали навпростець з поліцаями за хабарі. За 3 тис. крб поліцаї «заплющували очі» на ввезені спекулянтами продукти. Красномовно таких аферистів описує Докія Гуменна у своєму романі-хроніці «Хрещатий Яр».
В окупованому Львові (як і на решті території колишньої Польщі) поширеною категорією шахраїв були професійні шантажисти або «шмальцівники», як їх називало місцеве населення. «Шмальцівники» спеціалізувалися на розшукуванні євреїв і вимаганні від них відкупу за мовчанку про місце перебування. Львів’янин Євген Наконечний у своїх спогадах «Шоа» у Львові» згадує, що в місті навіть діяла ціла банда якогось «Доктора», якої дуже боялися львівські євреї. У їхніх розшуках він не гребував нічим. Навіть спеціально брав зі собою на пошуки дітей, які безпомилково визначали євреїв за зовнішніми ознаками, манерою триматися та жестами.
У черзі за харчами (Львів, 1941). У таких скупченнях людей "шмальцівники" вишукували "жидів"
Таким шантажем часом займалися місцеві поліцаї та німецькі жандарми. Дізнавшись про чиюсь єврейську національність, вони вимагали взамін за нерозголошення «розплачуватися» золотом, грошима, від жінок інколи домагалися сексуальної покірності. У Маріуполі троє німецьких жандармів заарештували громадянку Красовську як єврейку і вимагали від неї 15 тис. карбованців за нерозголошення її національної належності. Після того, як жінка не змогла заплатити відповідної суми, жандарми зґвалтували нещасну.
На Волині поліцай Шумської районної поліції Павло Хвесюк брутально ставився до в’язнів гетто. Часто обіцяв урятувати того чи іншого єврея за викуп, але, отримавши гроші, вбивав їх як небажаних свідків. Спектр його кримінальних інтересів виявився надзвичайно барвистим. Не оминав він молодих єврейок, врешті-решт зґвалтувавши неповнолітню Раю Поляк.
Невпевненість у завтрашньому дні, втрата контактів з родичами та неможливість їх відшукати через воєнний стан породили попит на всіляких ворожок і екстрасенсів, які переважно були шарлатанами. Письменник Аркадій Любченко у своєму щоденнику за листопад 1942 року зазначав: «У Києві серед обивательщини великий успіх має зараз різна ворожба. Дуже розповсюдився спіритизм. Знаменне явище – чорний час великого розчарування, безвихіддя, занепаду».
Одне слово, кримінальне життя в роки німецької окупації буяло, а «нова влада» не завжди встигала з його придушенням. Після війни злочинність ще довго залишалася великою проблемою для радянської влади та суспільства.
14.02.2018