Марія КРИВЕНКО

 

Долучитися до дискусії з приводу Висоцького-Цоя примушує яка-не-яка громадянська позиція. Бо не можу грішми, не можу особистою участю у війні, незважаючи на внесок чотирирічної внучки, яка перших чотири роки життя прожила без батька, що безпосередньо на передовій рятував солдатів.

 

Змушує не промовчати на цю тему також філологічність, яка для кожного україніста більше, ніж професія. Ми в усі часи змушені були покидати перо заради стилета. І сьогодні знову, замість оспівувати красу та гармонію, одягаємо цератові фартухи хірургів і скальпелем слова випускаємо задавнений гній із хворих місць організму, який ще не вразила гангрена. Чи вже вразила і незабаром ампутуємо відмерлі частини хворого національного тіла?

 

На слова Володимира В’ятровича про те, що путіністи вміло використовують російських класиків для того, аби тримати нас, українців, у полі свого досягання, в Україні й не тільки відреагували по-різному, але вкрай емоційно, і різні, скажемо, верстви населення. Хоча це не верстви, а представники верств, які мають з приводу сказаного головою Інституту національної пам’яті паном В’ятровичем різні думки. Полеміка була про те, чи не пора російську класику викреслити зі свідомості як свою, чи продовжувати до неї ставитися як до флагмана всього «нашого» в світі. Обопільно не обійшлася без міцних слів, цього разу винесених навіть у заголовки. Тут нічого дивного: коли лунають гармати, чи то пак, «гради», той, хто промовляє, повинен їх перекричати.

 

Можливо, вперше у мене виникає бажання не послухатися «сідоглавих», тобто дисидентів, і не погодитися з інтелігентною реакцією на вибух емоцій щодо Висоцького і т. д. Панове Глузман і Захаров («Геть від Москви» з Висоцьким чи без? Думки колишніх дисидентів») висловлюють свою думку з приводу й начебто захищають бідних «ображених» російських класиків, серед яких – одвертий шовініст Міхаіл Булгаков. Мовляв, вони великі, й ніхто не має права їх забороняти слухати чи читати. Але чи ж про це йдеться?

 

Юрій Винничук у статті «Не нам...» висловив цілком приватне, своє особисте, ставлення до теми суперечки, а також до персоналій російських письменників, зокрема іконних. Цілком приватне роздумування на тему виявилося суголосним із приватними ставленнями до цієї проблеми понад 19 тисяч людей! Як на мене, автор тільки хотів сказати, що читає й любить іншу літературу, не російську, а деяких російських класиків оцінює як мавпувальників західної літератури, зокрема й Пушкіна вважає переспівувачем поезії француза Андре Шеньє.

 

Чи має право так вважати й так ставитись до російської класики письменник Винничук? Чи має право взагалі у вільній державі людина висловлювати те, що думає? Врешті, Юрій Винничук не вигадує нічого нового. Згадаймо ж самого Миколу Хвильового, його їдку поливу «московських задрипанок», а також слова про вторинність російської літератури, що багато в чому є калькою західної. Не буду вдаватися до цитування Хвильового, адже нещодавно до нього вдавалася Ірина Фаріон у тому місці, де класик оцінює російську літературу як безнадійно песимістичну, що штампує бездіяльних «зайвих людей». Микола Хвильовий також називав російську літературу вакханалією теософії, порнографії, розчарування й самогубства («України чи Малоросії»). Тобто калькою цього всього, перебитою з європейської літератури. А калька, підробка завжди позбавлена духу мистецтва, як його називав Хвильовий, духу дерзання.  

 

Чи не настала пора сьогодні, в годину лихоліття, всім підписатися: «Же сві Хвильовий» – і вийти на всесвітній мітинг проти Москви? Тієї, що топче нашу землю, придушує нашу культуру, а тепер убиває наших дітей? Російська широка душа час від часу впродовж історії прагне української крові, і завжди її отримує! Не гребуючи засобами! То як, навіть не опиратися?  

 

А ми? Наче не в Україні, а десь на російських просторах, сміємо висловлювати критичне ставлення до «святого», – отака приблизно реакція на цілком адекватні слова В’ятровича й Винничука щодо російської класики: ґвалт! як можна не любити Висоцького! Цоя! Булгакова! Пушкіна! А от – можна...

 

Як самі росіяни відзначали 80-ліття Володимира Висоцького, що минуло нещодавно? З-поміж іншого на одному з центральних каналів програма «Сьогодні ввечері» з ведучими Максимом Галкіним та Юлією Меньшовою також була присвячена видатному бардові. Кого тільки там не було! Всі, хто, на відміну від загиблого у віці 42 років ювіляра, пописалися в ставленні до війни в Україні: і Валентин Гафт, маразмуючий писанням куплетів, і нєкто антиукраїнець Безруков з палаючим «шизцою» поглядом (він же Саша Бєлий з «Бригади»), врешті, Меньшова – дочка того самого Владіміра Меньшова, котрий колись створив кіношедевр, а нещодавно похвалив Путіна за те, що воює з нами. Хто ще був? Актриси, з якими, либонь, у Семеновича «щось було», колись гарні, а тепер бляклі й критично незмінні в своїй посередності; постарілий «Шарапов»-Конкін, природжений хам; по скайпу чи в записі Стас Говорухін (також апологет нападу Росії на Україну, готовий підняти з гробу Сталіна і влаштувати нарешті «парядак»). Були й інші, менш яскраві антиукраїнці, як-от Єлена Проклова й Ірина Печернікова (можливо, прогресивніші, як Говорухін, але ніде цього не виявляли). Був син ювіляра Нікіта, а також, як її «ніжно» титулували в студії, «мать детей» – акторка Людмила Абрамова, яка, їй до честі, довго не витримала (думаю, через те, що дочка професора, виховання) й демонстративно пішла зі студії посеред ефіру. Словом, люди різного віку, різні взагалі.

 

Як ви гадаєте, чим, так би мовити, духовно вони були об’єднані на цьому ювілеї? Пам’яттю про Висоцького, якого, як було обережно сказано, «ну-да-наверно-убила-система»? Ні! Ви не повірите! Всіх об’єднала критика ще живої Марини Владі! Мовляв, винна! І що з неї взяти? «Иностранка!» Все це покрив вереском кота в критичні дні нєкто Грігорій Лєпс. Воістину, «жалкое подобие»: «Нет, ребята, все не так! Все не так, как надо!». Це Владімір Семенович про них, сьогоднішніх і тодішніх. Здається, не розуміють. 

 

 

14.02.2018