На марґінесі вистави Спілки Праці Українських Образотворчих Мистців у Львові
Кардинал А. Віміна, що від доґату Венеції був послом у гетьмана Богдана Хмельницького, у спогадах із свого побуту в Україні, описує ось такий фрагмент: Його чура відвідав чуру гетьмана, — хто його зна, чи не був це І. Брюховецький? — котрий почав гостити венеціянського гостя. Звичайно — горілкою стали частуватися. Попиваючи й заїдаючи, гарячий італієць став оповідати чуда-дива про свою Венецію, про водяні вулиці, про ляґуну, про те, як то воно легко заблудити у Венеції. Гетьманський чура слухав і слухав цієї "сторії", а врешті й каже до кардинальського чури: "Потрівай! Ти лиш випий оце ще один-два коряки, то ти, тут же, й у мене в хаті заблудиш!". Цей дотеп козака дуже припав до вподоби Віміні й він докладно його описав.
Італієць, вихований на Дж. Боккаччіо, на Боярді, на — ще живішому — Л. Аріості, умів зацікавитися й схопити відрухи душі й нашого простонароддя, чого, при всій учености, наші не вміли спостерегти. Хоч та душа простолюддя творила нові духові скарби: бандуристи у своїх думах та піснях уже формували основи нашого нового побуту, звичаїв, нове наверствування традиції. Але треба було чекати цілих стоп'ятдесят років, поки І. Котляревський нахилиться до того джерела душі нашого народу, зачерпне там сили живого надхніння й, у живій мові, перший дасть нам нову українську душу з її сонцем, сміхом, із її трагічним оптимізмом, її романтизмом. За ним пішли Гулак-Артемовський, Гребінка, Квітка і хоч зовсім інший формою, але змістом притаманний українець! — М. Гоголь.
Такі думки насуваються нам, оглядаючи твори наших мистців М. Бутовича, Е. Козака, М. Мухина. Першого мистця, М.Б., — ми знаємо безліч його тонко вичутих, естетичних, глибоко інтерпретованих ґротесок! Його Дід-мірошник, Пасічник, Мисливий і ін. й ін., скільки ж у них дотепу, психологічно основно нашого, скільки в них тієї філософії чорноземлі, степу, просторів. Чи погляньте на теперішній виставі на його "Еней, Дідона і музики": з цієї картини несе нічим непогамована сила безмежного забуття. Цю карту, в нас, у Галичині, з простолюддя, зрозуміє найкраще наш гуцул. Киньте ще оком на "Водяника", "Лісовика", на ту смішну нашу демонічну постать "Польовика", на українського "Дідька"; а дальше, на "Мужика Клима", на "Польського пана", на "Красавицю Дарію", "Царя Ірода", "Паламаря".
Другий — це той майстер вюнкости лінії, Е. Козак. Він може й лекше — як М. Бутович, — схоплює "смішні моменти" нашої душі; може його ґротески, його сатира мають у собі щось із — сказали б ми — "позитивної" їдкости. Але ж бо й він уже більше як десяток років дає нам інколи й дрібничкові сторони
нашого життя, характери його. Деякі карикатури Е.К. мають у собі щось із інтуїції. Його легкість інтерпретації нашого побуту бачимо, на виставі, в його картині "Ярмарок". Погляньте на того москаля, котрий — як звичайно й досі! — робить чуда: з Варвари — Миколу "катаєт"; того цигана, що їсть хрін, що продає без'язикого коня; той дядько на кавунах; навіть та собака, що на ярмарку загубилася.
Зовсім же інший, безперечно, — навіть своєю формою глибокий! — це М. Мухин. Українську силу, вираз, — інколи: щось імпондерабільне! — ми вичуваємо в кожному його творі. Але ми тут тримаймося уже того нашого дотепу, того побуту, що вже в старовину падав чужинцям в око, що доказує нашу расову виробленість, нашу молодість і певність існування. Ось вам його "Добра тараня, та горілки мало": сидить козак причілком на сідлі і, знявшись навшпиньках, просто з ведра дуднить мед, що, в запалі гашення спраги, стікає йому по вусах, по бороді, по череві, а залізо від ведра гатить його по голові: та він пє, не зважає. А його, М.М., твір "Чумак": вистачає приглянутися волам, чумакові і шляху, щоб вичути основу нашої, української душі — простір і час. Те Шевченківське: Все йде, все минає...
Отож — те, що дали в нашій літературі вже згадані письменники, а по них О. Стороженко, Ст. Руданський, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Кропивницький; по них — Ю. Яновський, Ю. Смолич, О. Вишня й інші, — дали ту українську расу, стихію, — те, в синтезі, бачимо в творах М. Бутовича, Е. Козака, М. Мухина, а й — як візьмемо ширше!— у М. Азовського ("Жнива"), М. Дмитренка. І це в них ми бачимо у великій потенції.
Твори цих мистців "роблять те, що сліпі бачать, а глухі чують", — як це колись сказав Дж. Папіні. Такі твори не говорять до нашого інтелекту, а промовляють вони просто до серця, до душі української людини, до того її, цієї людини, головного рушія в житті і діянні її. Бо вони, ЦІ твори, беруть початок із душі тієї української людини!...
[Львівські вісті]
11.02.1943