На марґінесі теперішньої мистецької виставки у Львові
Остання виставка українського мистецтва — малярство, різьба, графіка, — що відбувається тепер у Львові, це великий осяг і розмах духової культури на нашому заході. З допливом нових, українських мистецьких сил зі сходу — характер, обличчя мистецтва забрало ясних та чітких рис національної притаманности. Власне — цей характер робить цю виставу духово такою цінною; у виставлених творах, у тих найкращих, ви бачите й чуєте рідну традицію, а з нею й нашу душу і расу.
Ця вистава доказує, що: традиція у мистецтві; що: національне мистецтво, — це не ніякий пустий згук, як — ще недавно — багато мистців думало, як деякі — творчо слабші одиниці з поміж мистців — і досі так гадають.
Кожний нарід в Европі, що постійно живе на своїй землі, зберіг свої традиції, а між ними й традицію у своєму мистецтві. В одного народу ця традиція потерпіла в ході століть, через деякі лихоліття більше, а іншого менше, а тим самим — в одного збереглося більше, в іншого менше. В Україні з мистецтва збереглося все таки й у архітектурі, й у мoзаїці, й у малярстві. Старовинних пам'яток найбільше маємо в Чернігові, в Києві й по галицькій землі.
*
Мистецтво, що не опирається на традиції мистецтва народу, з якого мистці, творці того мистецтва, виходять — воно не має свого обличчя, не має необхідної сили для свого розвитку. Так же само й мистець: як він не знає традиції свого рідного мистецтва, то його твори будуть без виразу, чужі йому й громаді, він постійно хитатиметься, не знайде мови в мистецтві: не буде творчий.
Мистець-італієць, станувши перед фресками з XI—XII чи й іншого століття у церкві Санта Марія Антіква в Римі, він бачить у них византику, але в композиції, у кольориті, як же сильно він те бачить уже італійським. Чи піде італійський мистець іще глибше в старовину, в підземну церкву св. Клима в Римі й там побачить оту незугарну, але щиру творчість своїх давніх, ще бо з V—VI ст., предків мистців: цей давній світ може й підсвідомо впливає на душу мистця й він у своїй творчості чує основу, ґрунт.
Те ж саме твориться й з мистцем-українцем, коли він стане; перед стінописсю із XI ст. у київській св. Софії, перед зображеним там отим давнім нашим світом, як "Глядачі у великому византійському гіподромі", як фраґмент із "Ловів", чи перед святими. Коли він, наш мистець, стане перед стінописсю з того ж століття у церкві св. Кирила в Києві, чи перед стінописсю у старовинних церквах Чернигова, — тоді він побачить византику, але не ту саму, що є у св. Софії у Царгороді, що є у церквах Венеції й на її островах, у церквах Равенни, Риму, Палерма, Флоренції, — а ту, що поставала під сонцем України. І мистець-українець, глядючи на ці старовинні твори, знаходить свою традицію, що розсіяна й по Краковах, по Сандомирах і всяких інших містах заходу, — підставу, силу до своєї творчости. Сильні індивідуалісти, одиниці творчі, опершись на тій старовині, творять нові школи: П. Кавалліні, Чімабуе, Буонінсенья, безліч наших, багато й невідомих імен, мистців, аж по сьогодні М. Бойчук, Ю. Нарбут, П. Холодний-стар.
Що таке старовина зі своєю традицією, на це маємо прегарні докази з нашої літератури. Зацікавлення нашою історичною думою й піснею дає нам І. Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінку, Квітку, а в першу чергу такого велита в нашій літературі, як Шевченко, який — як згадує Куліш у своїх листах до А. Барвінського — "молився до них, називаючи їх нашим Гомером". Ті думи і пісні, що їх збирають князь Церетеллі, М. Костомарів, М. Максимович, мали вплив не тільки на наших письменників, але й на чужих. А. Пушкін "під вражінням цих пісень, — каже Д. Дорошенко у своїй праці: "Пантелеймон Куліш", — утворив постать Марії Кочубеївни у своїй поемі "Полтава". — Той Пушкін, що — за Д. Дорошенком — сам признався М. Максимовичеві, словами: "Я обкрадаю ваші пісні".
*
Мистецтва всіх народів Европи зазублюються між собою одне за одне, але кожне мистецтво має на собі знамя душі народу, з якого воно постає. Бо й сам мистець, це синтеза духових вартостей народу, з якого він походить. І це — пондерабілійне! — виявляється у творчості самого мистця: його твори, що набирають матеріяльних форм, мають знам'я духа його народу. На формування ж душі народу впливає, найперше, релігія, а там і природа країни, підсоння, традиція, історія, побут. І так усі духові надбання й осяги носять у собі характер народу, з душі якого вони створені. Тому мистецтво й має національний характер.
Зазублення ж мистецтва одне за одне — як і всього іншого у житті народів! — воно було, є, буде в житті народів. Не тільки Асирія, Вавилон, Єгипет, — зберігаючи кожний свою національну рису! — була й у мистецтві зазублені, але ми бачимо, що й мистецтво Греції не вродилося, мов Афродита, з морської піни. Taй Етрурія сягнула своїм мистецтвом у схід, даючи своєму мистецтву характер своєї землі, сонця, душі.
Перейдімо в часи ренесансу. Альбрехт Дюрер (1471—1528) їде у Венецію, там пристає, у першу чергу, з Дж. Беллінієм (1430—1516), пізнає, між іншими, й мистця В. Карпаччіо (умер у 1516). Вплив на Дюрера має Белліні. І хоч Дюрер кольоритом роз'яснюється, хоч його твори набирають деякої м’якости, то він ніколи не позбувся свого, німецького, реалізму й драматичности виразу у своїх творах. П.П. Рубенс (1577—1640), перебуваючи в Італії, поринає у твори мистецтва Венеції, у твори Леонарда з Вінчі, докладно їх студіює, захоплюється ними, але у своїх творах — хоч і виявив розмах, монументальність П. Веронезія — він лишається сином півночі, флямандцем, що захоплюється хижістю життя, реалізмом, що може викликати в італійця пригноблення. А з другого боку — Антонелльо з Мессіни (1430—1479) їде на північ, у Флямандію, точно — у сучасну Бельґію, там сходиться з мистцями І. Ван Еком, із Р. Ван дер Вайденом, ті мають на нього вплив своєю докладною аналізою людського обличчя, — але він на завсіди залишився у мистецтві виразником золотого італійського ренесансу: ясність, соняшність, радість.
Тай з архітектурою не інакше. Берімо — ґотик. Пригляньтесь соборам Кельну, Парижа, Відня. Кельнський — важкий, понурий у свому аскетизмі духа; не такий уже паризький, а віденський починає оживати. Собор же в Міляно, це вже стрімка, тендітна гора цяцьок, хоч у нутрі храму дише містицизм крихкої душі. Зате у Флоренції — дзвіниця Джіотта, це, як її звуть, красуня Афродита. А вже собор у Орвієто, зовні і внутрі, це ясність і соняшність. Вершком вичуття ґотику в Італії це собор у м. Сієні: гимн осяйної взнеслости і хвали.
Те саме явище бачимо й у нашій архітектурі Ренесансу — маємо церкву Успення у Львові, у якій ми бачимо виразний вплив архітектури Ф. Брунеллескія: проте, з тієї бані, з тих фризів зовні віє душею українського народу — через Византію. Чи погляньте на київські церкви стилю, т. зв. козацький барок. На заході барок набирає, інколи, такого розмаху, такої сили, що, здається, затрачує почуття міри. А в нас, в народі, що не пережив у повному розумінні форм ренесансу, в народі, що його, на світанку його культури, формувала душа Византії, — барок набирає якоїсь стриманості, ґрації.
Катедра св. Юра у Львові може нагадувати нам церкву Санта Марія делля Паче в Римі, але св. Юр, — як і церква Успення — хоч і творений італійцем, постав під сонцем нашої землі, то й духові прикмети має її.
Такі ж самі явища бачимо й у літературі, в музиці.
Bонo й зрозуміле: ба ж такі самі зазублення, чи схрещення, відбуваються й у біологічному процесі людини, тварини, рослини. Але й людина, тварина, рослина набирає рис характеру притаманности землі, на якій живе, і її підсоння.
Як уже сказано — релігія, природа, традиція, історія, побут формують душу народу. А ця душа проявляється в усіх духових творах народу. І так маємо: національне мистецтво.
[Краківські вісті]
21.02.1943