Позитивно-ствердженим плюсом останньої виставки в лютім минулого року було між иншими те, що українська публика, яка в числі 800 відвідала кімнати Національного Музея, мала спромогу познайомитися з кількома зівсім новими появами на тлі мистецького руху наших днів.
Самозрозуміло, що поняттє "нової появи" не покривається в нас з фактом першого публичного виступу ділєтантів в роді О. Масляка, Свищука і других які могли побачити денне світло тільки на виставці, що як остання, була позбавлена звичайного в таких случаях, клясифікаційного жірі. Впорядчики вистави, визнаючи нічим необмежену свободу конкуренції, полишили функцію відділення "овець від козлів" самій публиці і можна сказати — не завелися. В памяти останньої записалося доволі маркантно кілька нових імен, кілька доволі очеркнених індивідуальностий, з поміж яких на першому, мабуть, місці станув мистецький доробок молодого іще студента краківської академії, Миколи Анастазієвського.
Стінка, завішана його картинами звертала увагу публики, яка осліплена веселково-неспокійною грою красок на картинах Новаківського, мимоволі шукала за порівнанням і противагою. І коли кольористичні композиції Новаківського, опановували уяву публики силою вибуховости шукаючого себе артиста, то картини Анастазієвского надили її до себе чаром весняної квітки, несміливимим спокоєм ліній, очеркуючих краскові площі, виявленою в кожній рисочці любовю до того мистецтва, на якого заворотніх шляхах станула молода людина, до високої міри свідома своїх засобів і цілий.
Очевидно тут і там можна було в тих кількох картинах доглянутися впливу чужої індівідуальности не тільки в замислі але й техніці; недоспівана нотка модного в Кракові символізму Яцка Мальчевського що пройшла крізь творчість Властиміла Гофмана, полишила помітний слід на композиціях Анастазієвського в роді "Воєнних Вістий" чи "Єванґелльон". Техніка його акварельних студій в роді "Автопортрету", "Цвітів" чи "Жіночої головки" а навіть прекрасного мимо промахів "Портрету Матері" рідко коли відважується на сміливішу непоправність; кольорит його олійних картин теж відбігає від зусиль і здобутків "боротьби о світло", яка до тої міри перемінила фізіономію сучасного світового малярства.
Все те, одначе "дефекти" другорядні так само, як важко нині сказати, що з них належить уже до свідомо засвоєних а що до припадково ужитих засобів його вислову, супроти чого само питання додатности чи відємности завважаних черт позістає нерішеним.
Без огляду на майбутній розвиток кісти Анастазієвського, нині уже можна ствердити її опреділено декоративний характер. Картини того рода, як символічна-оповідаючі "Воєнні вісти", уступають на задній плян перед його здецидованими змаганями декоративного розвязання заобсервованих в природі ліній і краскових явищ.
Навіть такий прим. з певною дозою психольоґії "Портрет Матері" ділає на нас гармонією краскових площ на хустині. Це підпорядкування реалістичного зображення декоративному ефектови ужитих акцесорій вибивається на перше місце в кожному його потреті в кожному його начерку. Найкращим і найсуцільніщим зразком того типу, був на виставці "Медалик". Молода жінка повернена до нас профілем оглядає держаний правою рукою медалик. Фон зеленаво-сірий а на ньому мов ріжнобарвна мозаїка виступають глибокі тони рож на хустині і стушовані, опреділено від себе розмежовані, краски, світла і тіни на обличю портретованої.
Не наша річ кидати артистови під ноги колоди в роді дороговказів. Він піде тудою, куди захоче, то значить, кудою поведе його більше чи менче усвідомлена туга за собою; ми підчеркуємо тільки те, чого в досьогочасному і його мистецькому дорібку не можна не завважити. Від більшости тих, з якими йому довелося станути перед українською публикою в перве, ріжнитися він ще й тим, що в порівнанню з ними — вміє доволі багато. Реальна школа, яку покінчив 1912. р. в Снятині дала йому той нехай і ремісницький ґрунт на якому уже можна будувати. Дуже можливо, що система шкільного навчання повернута на більш утілітарні шляхи, розбудила в ньому декоративний змисл, який міг тільки поглибити декоратор тої міри, що Мегофер, якого учеником став Амастазівський в краківській академії. Нині отвирається перед ним широкий шлях праці і упрямого шукання. Те, що полишив він поза собою, примушує нас мати його на увазі, не зобовязуючи його рівночасно до нічого, коли ходить о дальший хід розвитку його рішуче талановитої кисти.
[Громадська думка, 19.03.1920]
19.03.1920