І.
Минувшого тиждня на пятьох засїданях львівске товариство правниче перевело горячі дебати на темат потреби заведеня урядів розємних і судів мирових в нашім краю.
Гадки правників були подїлені. Одні встоювались за обома тими інституціями безуслівно та бажали найскоршого их заведеня, другі просто заперечували хосенність тих институцій та доказували, що теперішний стан судівництва, котрий мимо лихої, перестарілої процедури єсть добрий, погіршив би ся значно. Мотиви, наведені "за" і "против", були основно вичерпані і дуже цїкаві. Побідила гадка посередна. Більшість зібраних правників заявилась за урядами розємними а взглядно за реформою тепер истнуючого закона о урядах розємних, а що-до мирових судів, то, хоч в засадї і против них не заявилась, видала свій погляд, що заведенє их належить відложити до пізнїйшого часу, аж призбираєсь досвід з урядами розємними, які би по всїх громадах годило ся завести з примусовою судовластью перед вношенєм до властивого суду позвів в справах дрібних, провізоріяльних і оскорби чести.
Позаяк дебати ті і ухвали товариства правничого мають значінє не лише чисто академічне, але більше практичне, а се з тої причини, що викликала их відозва видїлу краєвого, до котрого віднеслось міністерство з запитанєм, як він глядить на замірену реформу закона о судах розємних, — позаяк отже питанє се, надїятись, вскорі прийде на порядок дневний тїл законодатних і буде в прасї та низших орґанах автономічних ширше розбиране, а для сїльского нашого люду хлїборобного оно представляєсь просто питанєм найжизненнїйшим, — то годить ся вже тепер заздалегідь заинтересувати ним ширші круги нашої интеліґенції і всеї суспільности, щоб интересовані завчасу зрозуміли цїлу вагу добродїйности або шкідливости заміреної реформи і мали нагоду заявитись "за" чи "против" неї.
Удїл людового елєменту в судівництві річ не нова. Бачимо єго по всїх народах і у всяких часах. Раз виступає елємент той на видню сильнїйше, другій раз менше, в міру того, чи власть державна брала верх над суспільностію, відокремішнювалась від неї, уважалась за щось иншого, — або на відворіт, зближалась до неї, дїлилась з нею силою або й зовсїм передавала власть в руки загалу, суспільности. При всїляких можливих формах правлїня і при різних условинах житя суспільного бувало всїляко. Богато впливу має також характер народів, их відмінний світогляд та обставини, серед котрих прийшлось им жити та розвиватись, стикати ся з сусїдами.
Народи породи романьскої инакше виробили собі понятє о судівництві та й виконували єго инакше, нїж народи племен ґерманьского та славяньского. У тих послїдних, без сумнїву, участь народу в судівництві була найбільша, а коли з часом обмежувалась, то під впливом зверхних обставин, як н. пр. у нас на Руси під впливом племени норманьского, котре завело свої порядки, піддаючи все власти князя.
Не беремо ся писати тут историчної розвідки на той темат, а хочемо обмежитись лиш на найпотрібнїйшу згадку минувшого. Звертаємо именно увагу Вп. читателїв на превеликій вплив римского права, яке оно зробило від ХV-ого віку на всї законодавства европейских цивілізованих народів, на теорію державности, що виробила ся в часах всемогучости абсолютних князїв, на перевороти в фільософії, на великі, глубокі гадки мислителїв ХVІІІ-ого столїтя. Все се зложилось на то, що з державностію народу звязано і з неї виводжену власть судейску. В найвисшій власти державній концентровано і власть судейску. Той, хто представляв найвисшу власть державну, уважав ся за найвисшого судью. В єго имени переводилось судівництво. І здавало ся, що при пануючій теорії державности той погляд виключно стійний та правдивий.
А однак уже в пятім столїтю появились поважні голоси противні. Піднесли они питанє: що обходить державу спір приватно-правної натури? що залежить державі на тім, чи Иван винен Василеви 5 зр. або чи Гриць переорав Хомі межу ? — і т. п. — та вже-ж — казали — се не річ держави мішатись в те, як они поперечать ся і як погодять ся. Полагоджувати такі суперечки — се річ их сусїдів, річ громади. Та й ще суперечки такі нераз так тонкої, делікатної натури, що державі, взглядно урядникам державним, годї их розсудити. Може их належито зрозуміти та осудити лише сусїд, що з-близька придивляєсь житю-бутю свого сусїда, знає єго норови та навички, єго слабости та лихі сторони. Лиш такій сусїд може бути справедливим судьєю, лиш єгo осуд не наразить поваги суду, — треба тілько, щоби був в справі неинтересований.
Погляди такі заступав головно учений Єремія Бенштам [1748—1832]. Єго переконуюча льоґіка довела, що у Франції заведено уряди розємні насамперед без примусу а мабуть від 1852 року з примусом, — то значить, що кождий, хто удаєсь до суду з якою справою, мусить предложити свідоцтво уряду розємного, що справа та була предложена тому-ж урядови, але не удало ся спорячих погодити. А хто не предложить такого свідоцтва, має заплатити гривни 10 франків.
Институція тих урядів розємних дїлала в Анґлії від пару столїть в т. зв. судах ґрафских. Але на Анґлію годї нам покликуватись за-для того, що розвиток вольностей ишов там зовсїм инакше, нїж у всїх других краях Европи. Там свобода лична та участь суспільности в судівництві з давна убезпечені королївскими chart-ами.
На сталім континентї Франція завела перша уряди розємні і суди мирові, а за нею пійшли й другі народи — Нїмцї, Россія. Обсяг дїяльности тих урядів і судів майже всюда инакшій а так само і их устрій.
І у нас в Австрії і в Галичинї з-окрема уже від двайцять лїт носять ся з думкою — завести ті институції для поліпшеня судівництва, та якось не йде, а радше йде за пиняво, так, що з тої роботи до тепер не видно пожитку. Иде одже тепер о то, щоб завести уряди розємні а взглядно суди мирові таки, котрі би приносили справдїшну користь для людности.
[Дѣло, 04.01.1893]
II.
У нас, в Австрії, закон основний о власти судовій з 21 грудня 1867 ч. 144 В. з. д. становить, що цїле судоводство в державі має виконуватись в имени цїсаря; що вироки і ореченя мають виготовлятись в имени цїсаря (арт. 1.); що судьї будуть именовані цїсарем або в єго имени стало і дожизненно (арт. 5.); що они суть независимі і самостійні а можуть бути з уряду усунені лиш на підставі вироку судового (арт. 6); що розправи перед орікаючим судьєю в справах цивільних і карних мають відбуватись устно і публично (арт. 10.); що при злочинах, загрожених більшою карою, та при злочинах політичних і прасових о винї мають орікати судьї присяжні (арт. 11.); що цїсареви служить право амнестії та дарованя або злагодженя кари, ореченої судами, як і право дарованя наслїдків засуду, правно з засудом сполучених (арт. 13.).
Як бачимо, в загальній засадї, що цїла власть судова в державі служить голові держави, цїсареви, і лиш в єго имени має виконуватись урядниками, дожизненно ним именованими, зроблено вже в згаданім законї основнім дуже важкій вилім, бо припущено до виданя вердикту в справах найважнїйших, де ходить о голову або що-найменше о довше віднятє свободи личної, людей не именованих цїсарем, людей з суспільности, звичайних горожан без студій правничих.
Що більше, закон основний не змінив також нїчого з засад закона громадского з р. 1862 та з галицкого закона громадского з р. 1866. А той послїдний закон в §.27. м) між чинностями, належачими до власного обсягу дїланя громад, вичисляє і розємство в справах спірних.
Державна власть сама старалась о уреґульованє приписів того розємства та сама внесла до законодавчих тїл проєкт закона про уряди розємні, котрий, по ухваленю єго обома палатами парляменту віденьского і одержаню цїсарскої санкції, став ся законом, правно до нинї обовязуючим, яко закон з 21 вересня 1869 ч. 150 В. з. д. Державний сей закон єсть т. зв. рамовий, то значить: становить лиш засади а обовязує лише в тих краях, де сойми краєві, опираючись на єго основах, видали доповняючі приписи, котрі приноровляють ті засади загального закона державного до особенностей кождого краю.
Сойм галицкій кілька разів після того застановляв ся над урядами розємними і судами мировими, заявляючись усе більше або менше горячо за заведенєм их.
Однак найважнїйша була ухвала соймова з року 1872. Тогдї комісія правнича, в котрої склад входив теперішний совітник найвисшого суду у Відни, Василь Ковальскій, обробила дуже обширний проєкт судів мирових, і предложила єго соймови до принятя.
Поперед всего домагав ся той проєкт знесеня теперішних судів повітових, а заводив натомість судьїв мирових. Судья мировий не міг бути урядником державним, нї священиком, нї учителем, а повнив свій уряд з вибору на три роки почестно, безплатно. До помочи єму мав бути доданий урядник судовий з IX. ранґи в характері писаря. Поступованє мало бути устне і явне. Деякі справи дрібнїйші мали бути невідклично осуджувані судьєю мировим, від деяких прислугував відклик до суду окружного яко другої инстанції, а від рішеня тої-ж до висшого суду краєвого у Львові, яко найвисшої, послїдної инстанції.
В мотивах комісії правничої наведено причини, за-для котрих припоручає ся заведенє судів мирових; і так найперше піднесено яко найважнїйшу причину те, що замість урядника має судити чоловік довірія загального, вийшовшій з вибору властей автономічних, — чоловік, що силою того довірія більше вспіє вдїяти своєю повагою доброю, нїж урядник, хотяй-би і найлучшій правник. Той послїдний мусить стояти на обовязуючій застарілій процедурі з тамтого віку і доходити правди формальної а не дїйстної, підчас коли судья мировий не був би вязаний жадними формальними доказами а судив би після своєї совісти та доходив би до дїйстної правди. Дальше закидував проєкт соймовий, що в нашій австрійскій орґанізації судовій даєсь чути брак институції розємної, годячої сторони спірні, брак явности і устности в поступованю, а всему тому мали би зарадити суди мирові, бо першою задачею их було би годити сторони та вести пересправи устно, явно, без списуваня протоколів отже і коротко. Вкінци підношено дешевість процесу перед судами мировими в порівнаню до процесів перед звичайними судами.
Чи мотиви ті, чи може почутє загальне потреби реформи поступованя судового були причиною, що сойм майже без дискусії приняв той проєкт комісії правничої en bloс. А однак проєкт не одержав санкції, не став ся законом обовязуючих.
Як бачимо уже з повисших коротких заміток, сойм пійшов значно дальше по-за рами основних законів держави: віддавав судівництво першої инстанції виключно в руки обивателїв, посїдачів більших посїлостей, котрі одні могли би безплатно виконувати судівництво над населенєм сїльским і міщаньским, та интеліґенцією що-найменше дорівнувати своїм писарям, укінченим юристам, адюнктам судовим; — дальше: проєкт соймовий перевалював цїлу обовязуючу орґанізацію судів, касуючи суди повітові а розширюючи компетенції і обсяг дїланя судів окружних, котрих на той випадок треба би було позакладати мало-що не тілько як тепер єсть судів повітових, — а то натрафило би знов на непоборимі трудности фінансові.
Не менше непрактичні були постанови, щоб судьїв мирових вибирали власти автономічні, хоч-би уже з того погляду, що через те ставали би они в певну зависимість від своїх виборцїв, — не згадуючи вже о инших недогідностях та кривдах, які би відчували меншости виборцїв, ось як ми Русини.
А вже-ж зовсїм непрактичною була постанова, виключаюча юристів від уряду судьї. Таж першим услівєм та ще й головним у судьї повинно бути знавство законів. Як осуд може бути справедливими сли судья сам необізнаний з обовязуючими законами, сам не знає, що можна а чого не можна.
Тому і не дивота, що проєкт той соймовий з такими кардинальними браками не дістав санкції. Сли би був став законом, був би в кількох лїтах більше накоїв лиха, нїж те, що на-разї остало ся по давному.
Не дасть ся заперечити, що гадки, піднесені в мотивах проєкту соймового, були світлі, але при переведеню тих гадок викривлено их і знївечено головний намір: помогти людности дешевим коротким, справедливим судівництвом.
А тимчасом центральне правительство само стануло на засадї явности та устности поступованя, заводячи нову процедуру карну, закон о поступованю дрібнім, а навіть реформуючи поступованє письменне і т. зв. "устне" та сумаричне новелею з 1874 ч. 69 В. з. д.
І сойм галицкій став тепер инакше глядїти на реформу судівництва. Узнаючи либонь добродїйний вплив закона баґателярного та тих других новійших законів, ухвалив закон про громадскі уряди розємні з 6 марта 1875 ч. 27 В. з. кр., з тим обмеженєм, що має він обовязувати лише громади з населенєм по-над 4.000 душ. Коли перше домагав ся судів мирових на всї громади і віддавав им судову власть над всїми мешканцями краю, — тепер узнав за відповідне завести уряди розємні лише в містах [бо сїл з 4.000 населеня так як би не було в краю], отже майже всюда там, де суть суди повітові.
З часом мусїло показати ся, що такі уряди розємні не мають рації биту. Через сїм лїт нї одна громада в краю не зложила у себе на основі згаданого закона краєвого такого уряду розємного. Треба було аж окремого окружника краєвого видїлу з року 1882, щоби аж 12 громад в цїлім краю приступило до заснованя у себе уряду розємного, котрі однакож за десять лїт свого "урядованя" либонь і разу не приходили в то приємне положенє, щоби справдї мали урядувати та записати в реєстр розємний бодай би одну угоду заключену у него сторонами спірними!
Тому й не дивота, що коли 1886 року посол Теофіль Мерунович поставив в соймі внесенє, взиваюче правительство до заведеня судів мирових, — справозданє комісії правничої випало вже не таке, як давнїйшими роками, бо узнавало непрактичність урядів розємних та й судів мирових головно задля недостатку відповідних людей до виконуваня тих урядів. Видно зворот в поглядї сойму на ту цїлу справу. Проминув давнїйшій ентузіязм, запанував холоднїйшій погляд на дїловодство проєктованих і давнїйше так дуже бажаних институцій.
[Дѣло, 06.02.1893]
III.
Мимо звороту в поглядї нашого сойму на практичність урядів розємних а особливо судів мирових, — о чім була поперед згадка, — сойм не виступав нїколи неприхильно против тих институцій. Противно, ми тої гадки, що все ще значна більшість послів була-б за ними, а що-до виборцїв, що-до загалу суспільности добромислячої, не сумнїваємо ся, що й они були би безвзглядними приклонниками, єсли-б в якій спосіб мали нагоду обявити свою гадку, або сли-би их хто о се запитав та сли-би зрозуміли суть річи.
Бо які-ж властиво добрі сторони тих институцій?
Скорість, дешевість та безсторонність виміру справедливости — се перші, основні вимоги кождого доброго судоводства.
Щоби вимір той був скорий, то наука і практика виказали, що пересправа мусить бути як найменче увязана формальностями доказовими, мусить бути безпосередна [т. є. сторони з реґули мають являтись лично], мусить бути устна і явна. Судья тогдї, переслухавши сторони спірні та передививши их средства доказові, після совісти оцінює их стійність і видає свій осуд, не вяжучись нїякими правилами формального права. По одній а що-найбільше по двох пересправах річ цїла може бути рішена остаточно.
Щоби знов вимір справедливости був дешевий, то треба, щоби сторони не потребували глядати єго о кілька або й кільканацять миль та не поносили частих, нераз значних, видатків на тую подорож, на оплати стемплеви на адвокатів і т. п.
Вкінци щоби вимір справедливости був безсторонний, справедливий, то до того треба людей совістних, независимих, а з обовязуючими законами обізнаних.
Придивім же ся, як то вимоги виглядають в теперішних судах а як би виглядали в приміненю до проєктованих громадских урядів розємних та судів мирових.
Що-до скорости в судоводстві — то теперішна процедура і цивільна і карна як найбільше кульгає в тім напрямі. Протоколи на протоколи, стоси актів на стоси — ось образ теперішного судоводства. Навіть поступованє в справах дрібних — сей найбільше поступовий, устности і явности зовсїм відповідаючій процедер — не єсть зовсїм вільний від проволочности, а в практицї буває все ще надуживаний в значіню проволочности. При инших процедерах, як в сумаричнім або теперішнім т. зв. устнім [а в дїйстности письменнім] бачимо часті відроченя, зволоки, "диляції" просто застрашаючі. Хто на селї вдаєть ся в спір, — хто, як то кажуть, "заправуєсь", — тому нераз за-для тих зволок приходить ся справдї на смерть "заправуватись" та "заволочитись". Нам лучилось бачити акти спору провізоріяльного о несповна два морґи грунту, де сторона відбула — о кілько було можна дочислитись — за десять лїт 260 термінів!
На проволочність тую складаєсь багато причин, але крім таких, що походять з натури чисто особистого характеру сторін, з их неумілости поинформувати судью о станї річи, з их завзятя до правованя, дальше крім перетяженя судів, — головна вина лежить таки в самій процедурі. О реформі цивільної процедури говорить ся у нас вже десятки лїт, та тілько-ж робить ся заходів, а годї дождатись путнього виходу та дожиданого кінця.
Зовсїм инакше, надїятись, було би в урядах розємних та судах мирових. Тим самим судьям опротивіла би, огидла би справа, що вертала би кілька разів під их осуд, не будучи перше "мериторично" т. є. цїлковито і остаточно порішеною. Тим самим судьям, сусїдам, котрим частїйше випадало би стрінути ся зі сторонами спірними, було-би соромно за довшу зволоку. Та й судьї такі, стикаючі ся в щоденнім житю з підсудними, лекше можуть розглянути ся в мотивах спору. Дуже багато спорів судових буває в основі річи викликаних лише злобою, жадобою шикани, местію, — а звичайний судья о тім і понятя не може мати, ба навіть не потребує того знати і від нїкого не поинформує ся. Спори того рода упадали би перед урядами розємними а взглядно судами мировими вже на першім переслуханю. Напастливий чоловік, спізнавши, що мотиви єго правованя судья єго мировий дуже добре розуміє, — сам зі встидом відступить від своєї жалоби, або навіть зовсїм єї не внесе. Але поминувши такі напастливі спори, то і у всяких инших спорах і инґеренція людового елєменту в судівництві мусїла би причинитись лиш до приспішеня кінця процесів, вже хоть би длятого, що пересправа мусїла би бути справдї устна та явна.
Пригляньмо ся другій вимозї, о котрій висше була згадка, — дешевости.
Тут не треба глубоких студїй, аби відразу пізнати, що дешевість єсть по сторонї громадских урядів розємних а взглядно судів мирових. Кілько то часу гаять нинї сторони спірні їздою та ходом по термінах! Погода чи слота, спека чи мороз — а на "термін" як "до небоги нема злої дороги". Кілько то робітних, горячих днїв згайнує наш нарід, бьючи ногами нераз і шість миль денно на те, щоби свого кума за якусь оскорбу, за якесь нїби обидливе слово засадити до "Иванової хати" на пару годин за, як то кажуть з урядова, "обляженє гонору". А кілько то страти в господарстві, кілько видасть ся на дорогу, на трактаменти свідків! А кілько разів лучає ся, що при такій оказії підхмелить ся наш брат, а тогдї або обберуть єго десь у містї в шинку пройдисвіти, що стілько з сего й живуть, або коноводи украдуть конї з возом. Та ось уже й готов почин до економічної руїни, бо на нові конї треба зазичитись на проценти високі, як лучить ся недорід і не можна віддати на час, та трафить ся, що треба оплатити проценти від процентів.
Та на коштах "на дорогу" не конець. Стає перед нами ще инша, страшнїйша мара: покутне писарство. Звістно, що хоч теперішні суди мають обовязок манудукувати сторони на их устне зголошенє списувати позви, всїлякі поданя, — то все-ж обовязку того не тілько не виконують, але не в силї виконувати вже за-для недостатку сил. По зви під манудукцію — то білі круки, а так само всї поданя в стадії екзекуції. З реґули кажуть в cудї: "внеси на письмі". і наш брат хоч-не-хоч мусить лїзти до "адуката". А й те звістна річ, які то "адукати" в більшости наших повітових місточок! Адвокати ті вправдї й мають нераз свої канцелярії, мають аґентів розставлених часто по рогачках при вїздї до міста; але не підлягають контроли видїлу адвокатского, не платять "аркуша", не знають навіть за тарифу адвокатску, а за те дуже спритно знають людей заохочувати до правованя а ще лїпше тягнути з них кервавицю на всякі поданя, з котрих нераз пожитку тілько, що з торічного снїгу. Та й годї нам довго розводитись про покутне писарство, того справдїшного рака, що висисає жизнені соки з нашої суспільности. Що оно причиняєсь до дорожнї виміру справедливости, на се не треба великих доказів. Цїла суспільність то відчуває і в повнім она праві — домагатись від правительства охорони і способів запобігаючих.
Одним з таких способів, і то радикальних, були би уряди розємні та суди мирові, наколи-б не лиш мали обовязок приймати всї устні жалоби і внесеня сторін, але ще й з реґули не сміли приймати подань письменних від людей неписьменних або таких, що поданя такого самі не уложили та й уложити не в силї, — а ся обставина певно тим урядам буде з власного досвіду відома.
До дорожнї виміру справедливости причиняють ся також истнуючі закони о стемплях і належитостях, що их сторони спірні мусять оплачувати від протоколів, вироків, оречень.
Третьою основною вимогою судівництва, — як ми висше згадали, — то безсторонність, справедливість.
Правда, що хто хоче бути безсторонним, справедливим судьєю, мусить поперед всего знати право, яке має примінити, мусить обзнакомити ся з законами. Але-ж бо само знавство законів ще не дає патенту на судью справедливого. До того треба ще чогось більше — треба чистої совісти, здорового розуму та серця, любовію обіймаючого людскість. А цїла юристерія з своїми тонкостями не в силї заступити тих чинників, що складають ся на справедливість. Юрист, правник, хоч-би як учений, хоч-би якій знавець законів, — остане студеним правником, ученим, закостеніє в формулах права, затупить свій мозок, розбираючи відносини правні між поодинокими людьми, клясами та верствами, "стуманіє", сли не обдарений з природи висшими спосібностями розуму та серця. Противно, чоловік невчений на правах, але горячого серця а природного "хлопского" розуму, одарений "свише" божественною искрою почутя правди, справедливости, — се здоровий матеріял на справедливого судью.
Закони людскі не можуть противитись законам божим. А виконуючій закони божі, чоловік правий, праведний, відчує і ті закони людскі. Тому-то не розуміємо зарозумілости тих правників, котрі — як н. пр. львівска палата адвокатів*) — рішучо твердять, що не-правник не може бути судьєю, так, як би не-правники не думали, не ми слили, — як би чоловік зачинав ся доперва від правника.
Як кажемо, знавство законів єсть потрібне, але-ж бо присвоєнє практичне законів не єсть таке чарівництво, щоб єго перебороти не було можна. Противно, практичне виконуванє судівництва не-правниками будити буде в народї почутє потреби освічувати ся в праві, докладнїйше обзнакомлювати ся з законами, правами, — а се заинтересованє що-раз більших кругів громадян може вийти лише на користь цїлій суспільности, бо лише той, хто знає свої права горожаньскі, автономічні, схоче та і зможе опісля з них користати, а, як треба, за ними обстати та их боронити.
Доказом того, що й не-правники знають виконувати закони та ними руководитись, суть от хоч-би наші уряди громадскі. Яка то безлїч усяких функцій порученого круга дїланя спочиває на барках наших неграмотних війтів! — а однак якось они виконують всї ті функції, — не всюда взірцево, але й не так дуже лихо. Словом, не розуміємо: чому би людовий елємент не мав бути допущений до веденя судівництва лише тому, що не вчив ся права. Та й чи не лїпше би було: нарід уже в школї [н. пр. на повтаряючих курсах] обзнакомлювати з головними законами державними, нї кидати єму в очи: "Ти нездара, бо не знаєш права"…
[Дѣло, 08.02.1893]
ІV.
В попередній статьї виказали ми, що нема річевих, сущних причин, чому би людовий елємент належало виключити від судівництва, — особливо, сли ще зважить ся й то, що судівництво се не мало би бути невідкличне, що рішеня могли би бути в дорозї відклику поправлені властями судовими.
Але противники підносять ще один важкій заміт, а се той, що уряди розємні і суди мирові не могли нїгде оказатись практичними через те, що або [як звичайно] суть урядами гоноровими, безплатними [а рідко кому хочесь за дармо тратити час та ще й наражатись, робити собі ворогів своїми осудами], або, сли суть платними вимагають нових жертв та тягарів громадских.
На жаль, часто у наших громадян лучаєсь чути поговірку: "ще мя спалить! нехай иде на инші руки!" тогдї, сли йде о яку справу громадску, або о виявленє виновника або навіть о некористне свідоцтво в судї. Отже надїятись, що та характеристична черта, в натурі нашого люду проявлялась би і в приміненю до урядів розємних та судів мирових. Се правда, але власне, єсли що, то тую злу навичку треба викорінювати у нашого люду та доводити до того, щоби навчив ся поважати публичну критику і сам видавав відважно свій суд публично. А стремлять до того законні постанови, що приневолюють громадян приймати уряд розємний подібно як на начальника та радних в громадї.
Инша річ — питанє о платности урядників розємних та судьїв мирових. Се може Ахилева пята цїлої справи. Польска пословиця може і справедливо каже "boli gardło, śpiewać darmo", а Анґличане кажуть "час то золото". Та й найлучше зрозуміли се Анґличане, визначуючи своїм судьям мировим, котрі у них називають ся судьями ґрафств, платню, яка рівнає ся платни наших презідентів висших судів, бо річно 1.000 фунтів штерлінґів [10.000 зр.]. Що правда, вибирають на таких судьїв що-найдосвіднїйших старших правників, котрі в деяких справах рішають невідклично. Вправдї дуже красно та идеально виглядає засада, що оно єсть почестним, горожаньским обовязком — сповняти публичні уряди безплатно, але в практицї, при нашій звістній галицкій нуждї, котра увійшла вже в пословицю, річ не представляєсь в таких рожевих красках.
Як побачимо пізнїйше при близшім обговореню нашого обовязуючого закона краєвого о урядах розємних, вже той закон полишає громадам свободу оплачувати з фондів громадских урядників мирових. Постанова та — на нашу думку — повинна бути при наміреній реформі змінена в тім напрямі, щоби сойм установив сталу платню для урядників розємних і платню тую покривав з фондів краєвих. Здати визначенє платнї на громади — значить: з гори засудити уряди розємні на сон лєтарґічний. Край же може на покритє тої платнї побирати від сторін спірних якісь сталі такси невеликі, котрі в дорозї законодатній належало би установити. Сли нинї оплачуєсь такі непотрібні такси, як оглядачам мерцїв, котрі мерцеви нїчо не поможуть, а що-найменче не пригодилось нам ще нїгде читати статистичних даних, щоби мерлець під оглядом і як дуже вправного оглядача воскрес, — сли нинї оплачуєсь за пашпорти та оглядини рогатої і безрогої худоби, — чому-ж не має сторона спірна зложити таксу дрібну за те, що забирає час урядникови розємному? Ходить лиш о те, щоби такса тая не виглядала як заплата "за фатиґу" урядника розємного, отже щоби не йшла до рук єго прямо, але до каси краєвої, а платню свою урядник щоби побирав просто з каси. Переведенє тої засади було би вже річею виконуючих розпоряджень. В той спосіб доходи з більших громад вирівнували би доходи малих громад, а що не ставало би на покритє платнї, мав би сойм покривати в дорозї буджетовій. Що та платня не буде велика, що-найменче по селах, то виходить з пересїчної платнї нинїшних урядників громадских: війта, присяжного, писаря.
Все то відносить ся і до судів мирових з тою тілько різницею, що платню судьїв мирових повинна покривати держава, позаяк на них перейшла би атрибуція держави, судоводство.
Тут годить ся близше розглянути різницю між урядами розємними а судами мировими.
В деяких краях обі ті институції злучені в однім тїлї виконуючім, хотяй по натурі своїй они зовсїм відрубні. Задачею урядів розємних єсть виключно годити сторони спірні. Не робить тут різницї, чи справа єсть цивільна чи карна, більшої чи меншої ваги. Практика по різних краях єсть в тім взглядї дуже різна. В однім краю обсяг дїланя єсть значно більшій, нїж в другім. Залежить то вже від різних обставин, котрі спонукують законодавця дотичного краю признати судії розємному ширше або вузше поле дїланя.
Сли сторони, покликані перед уряд розємний, зложений виключно з громадян тої-ж громади а що найбільше з кількох громад положених в близькім сусїдстві, не погодять ся мимо того, що урядники розємні старали ся наклонити их до згоди, — сли справу треба вже рішати вироком контрадикторичним, то она не належить вже до уряду розємного, але або до суду мирового або до звичайного суду.
І знов тут в деяких краях обсяг дїланя судів мирових більшій, в деяких менчій. Так н. пр. анґлійскій судья ґрафства рішає до 5 фунтів штерлінґів без відклику, подібно як у нас звичайний суд [повітовий] справи дрібні до 50 зр. Судья мировий видає вирок зовсїм правосильно і для виконаня єго має бути дана екзекуція, так само, як на виконанє вироку звичайного суду. В понятю судьї мирового лежить те, що він не именований але вибраний. Як знаємо, у нас в Австрії, після истнуючої конституції, судья мусить бути цїсарем або в єго имени именований і в єго имени видавати вирок, тож при теперішній конституції установленє судьїв мирових можливе лише під тим ограниченєм.
[Дѣло, 09.02.1893]
V.
Пригляньмо-ж ся теперішній орґанізації судовій та застановім ся, якої она потребувала би реформи, щоби підготовити людність до заведеня судів мирових.
Теперішна орґанізація австрійских судів полягає на цїсарскім патентї з 7 серпня 1850 ч. 325 В. з. д. о установленю найвисшого судового трибуналу у Відни; на найвисшій постанові з 14 вересня 1852 оповіщеній розпорядженєм міністерским з 19 сїчня 1853 ч. 10 В. з. д. о заведеню судових трибуналів І-ої і ІІ-ої инстанції; на цїсарскім патентї з 20 падолиста 1852 ч. 261 В. з. д. о обсягу дїланя і компетенції судовій в справах цивільних ["цивільна норма юрисдикції"]; на цїсарскім патентї з 3 мая 1853 ч. 81 В. з. д., нормуючім внутрішне дїловодство і устрій судів ["инструкція судова"]; на законї основнім з 21 грудня 1867 ч. 144 В. з. д.; на законї о судах повітових з 11 червня 1868 ч. 59 В. з. д.; на законї з 20 мая 1869 ч. 78 В. з. д. о обсягу дїланя судів войскових; вкінци на новій процедурі карній з р. 1873.
Після тих постанов судоводство має у всїх инстанціях бути відлучене від адміністрації. Инстанцій єсть три. Найнизша, перша, віддана або в руки одного судьї, — се суд повітовий, — або колєґії судьїв при трибуналї судів окружних [в столици краю названих краєвими]. Друга і третя [висшій суд краєвий і найвисшій судовий трибунал у Відни] рішають всї справи лиш колєґіяльно при різнім числї "вотантів" відповідно важности справи після норм висше наведених приписів.
В справах цивільних стоїть засада, що всї позви мають вноситись до того суду повітового або окружного, в котрого границях територіяльних мешкає пізваний. Однакож засада та дізнає численних виїмків, призволяючих позивати і перед иншим судом, не замешканя пізваного, як н. пр. сли сторони спірні при заключеню умови з гори на случай спору умовляють ся на иншій суд, або сли більше єсть пізваних, то загальна та засада о замешканю відносить ся лиш до першого пізваного, і т. п.
Перед суд окружний належать справи: а) в котрих розходить ся о уневажненє або розвязанє супружества, о незгідний розвід від стола і ложа; б) де запізваним єсть прокураторія скарбу [Фіскус], заступаюча різні фонди державні і публичні, громади світскі і духовні, церкви, фундації і публичні заклади; в) де запізваним єсть посїдач більшої табулярної [давнїйше домінікальної] власности або з громад вилученого обшару; г) амортизація цїнних паперів; д) табулярні справи, відносячі ся до посїлостей давнїйше домінікальних і до недвижимостей в містї судового трибуналу; е) справи векслеві і торговельні; з) посмертні пересправи по посїдачах табулярних дібр і т. д.
Перед суди повітові міско делєґовані [лиш в містах, де суть суди окружні] належать: а) спори до 500 зр.; б) спори о річну ренту вічну до 25 зр. а о доживітє до 50 зр.; в) спори о наєм і аренду; г) спори з умов службових та заробкових, між челядю а господарем; д) спори о посїданє провізорія; е) пересправи посмертні при спадщинах, складаючих ся з маєтку движимого; з) спори баґательні до 50 зр. без огляду на те, чи пізваним єсть посїдач табулярного маєтку, фіскус, якій фонд, громада, чи иншій чоловік.
До судів же повітових, уміщених в містах повітових [а не в місци перебуваня суду окружного] належать всї ті самі справи, що в до міско-делєґованих, а крім того всї инші справи, не застережені для судів окружних. Тож обсяг дїланя судів повітових єсть дуже значний, а мимо того рішенє справ нераз важнїйших, нїж бувають при трибуналах, полишене в судах повітових одному судьї, начальникови суду. До помочи єму додані урядники концептові не можуть рішати самостійно, хиба в одних справах баґательних, сли мають на те призвіл презідента суду окружного.
Єсть се превелика хиба в нашій орґанізації судовій, бо доля цїлого повіта віддана цїлковито в руки одного чоловіка, котрий, як кождий чоловік, може мати свої немощі та хиби, а ті відчуває нераз дуже болючо населенє цїлого повіта, не виключаючи навіть упривілеєваної кляси панів, посїдачів табулярних, для котрих первістна орґанізація утворила суди колєґіяльні, але закон баґательний з 27 цвітня 1873 в привілеґії тій зробив щербу, піддаючи і их під судовладство судьї повітового. Судья той мусїв би бути фізичним і духовим Гераклем, сли би мав гідно одолїти задачу свого званя, а що се, на жаль, не так дуже часто лучає ся, то вже-ж терпіти на тім мусить не хто иншій, як людність повіту. Хиба в тім лише орґанізації, котра при теперішнім поступі загальнім показуєсь пристарілою і потребує конечної реформи в напрямі колєґіяльности, т. є. щоби справи важнїйші порушувано колєґіяльно, як при судах окружних, бо тогдї гадки стирались би її глубше застановлювано би ся над порішенєм кождої справи.
Хиби ті виступають тим різче, коли звернути увагу на віддїл карний. Після теперішної процедури карної значнїйша, львина пайка роботи карного дїлу спадає именно на суди повітові. Мають они порішати в першій инстанції всї переступства, загрожені карою до шести місяцїв арешту [а число их росте з року на рік в тисячі], а крім того мають переводити в дїйстности майже всї доходженя і слїдства карні свого повіта. Вправдї суд окружний після нової процедури єсть властивим судом слїдчим на цїлий округ, т. є. на кільканацять повітів судових, але в дїйстности дуже рідко коли, хиба при дуже великих, замотаних слїдствах, судья слїдчій удаєсь на переведенє слїдства в границї другого повітового суду. Звичайно суд повітовий просто кореспондує з прокураторією або буває судьєю слїдчим взиваний в дорозї "реквізиції" до переслухуваня ж свідків. Тим самим валить ся робота на суди повітові, звичайно гірше обсаджені в порівнаню з судами окружними, а відчуває знов людність повітова [с. є. в переважній части сельска], бо мусить ждати на вимір справедливости.
Суди окружні мають лише слїдства з повіта свого міста та розправи головні за злочини в цїлім окрузї і розправи апеляційні зі всїх судів свого округа при відкликах від засудів за переступства. Розправи ті бувають численні, займають богато часу і сил судейских, особливо при формальностях судьїв присяжних, але рідко в котрім судї окружнім замічаєсь хоч-би в приближеню таке перетяженє, як в судах повітових, особливо, що суди окружні обсаджують ся силами лучшими і досвіднїйшими.
Судам повітовим мусить ся прийти в поміч, віднимаючи частину аґенд і переносячи их будь на уряди розємні, будь на суди мирові.
[Дѣло, 11.02.1893]
VI.
О перетяженю судів повітових наших пересвідчений не тілько загал суспільности нашої, але і центральні круги правительственні та законодатні тїла, але з реформою зволїкаєсь аж до ухваленя нової процедури судової, котрій від лїт близько 25 нещастить ся, бо проєкт, внесений до ради державної або застрягає в комісії на так довго, аж не скінчить ся мандат дотичної палати, або само правительство возьме проєкт назад. Всїм памятний буде послїдний проєкт, внесений кілька лїт тому назад послом Мадейским, та похоронений, як і всї попередні. Либонь тому то і міністерство, видячи, що на тій дорозї не прийде так скоро до реформи орґанізації судової, загадало хоч в части зарадити злому розширенєм компетенції а що найменче розбудженєм до живійшої дїяльности законно тепер дозволених урядів розємних.
Як з одного боку намір той повинен бути принятий загалом людности як найсимпатичнїйше, а особливо населенєм сїльским, так з другого боку усувати ся від удїлу і від підмаганя розвитку тих-же урядів розємних громадских вказувало би, що ми ще чи вже не доросли до покористовуваня свободою. А памятаймо, що нарід, котрий не вміє користати з прислугуючих єму свобід, не варт свободи!
Тому то тепер коли само правительство задумує якусь реформу, повинні громади обявити сильнїйшу маніфестацію в користь розширеня компетенції тих-же громадских урядів розємних, а навіть заявитись за заведенєм судів мирових таких, котрі би доповнювали або лучше заступали в деяких чинностях властиві суди повітові.
В якій же спосіб має бути розширена компетенція урядів розємних? та які мають бути суди мирові?
Щоб на ті питаня відповісти, годить ся нам близше приглянутись нашому краєвому законови з 6 марта 1875 ч. 27 Д. з. кр.
Складаєсь він з сїмох роздїлів в 32 параґрафах. Першій роздїл трактує о установленю уряду розємного громадского (§§.1—9); другій (§§.10—12) о компетенції; третій (§§.13—25) о поступованю перед тим-же урядом; четвертий (§.26) о покритю коштів; пятий (§.27) о наслїдках угоди; шестий (§.28) о надзорі над урядом розємним; вкінци семий (§§.29—32) заключає деякі спеціяльні постанови.
Отже вже §.1. в звязи з §§-ми 29 до 31 вимагає реформи. §.1. становить именно, що уряд розємний для поєднаня, залагоди сторін спірних має бути установлений в кождій громадї з людностью над 4000 мешканцїв, а по всїх инших громадах може бути установлений, єсли рада громадска ухвалить установленє такого уряду, а видїл ради повітової затвердить тую ухвалу. Після §.29. в громадах дуже розкинених, розлогих, або густо заселених можна установити уряди розємні для поєдинчих частей обшару громадского, — противно же §.30. дає можність кождому обшарови двірскому приступати до громадского уряду розємного, та лучитись кільком громадам того-ж судового повіту у спільний уряд розємний, при чім в першім випадку обшар двірскій має лиш порозумітись що-до коштів удержаня уряду розємного і повідомити о приступленю своїм до громадского уряду розємного дотичний суд повітовий, а в другім випадку має згодитись на утворенє спільного уряду на кілька громад намістництво і видїл краєвий.
По нашій думцї ті постанови потребують реформи в напрямі тім, щоб уряди конечно були засновані по всїх громадах, та щоб під их осуд підпадали силою закона всї мешканцї дотичної громади катастральної а взглядно катастральних, злучених до одного уряду розємного, без взгляду на те, чи мешкають на обшарі двірскім чи громадскім. Вимагає того засада, голошена в основних законах о рівности всїх горожан перед правом. Давнїйше по знесеню панщини роздїл громади на властиву громаду і на обшар двірскій може був зі взглядів політичних оправданим в адмістративнім зарядї, але в судівництві він не має значіня, — що узнають і новійші закони, як се бачимо н. пр. на законї баґательнім.
Крім того відзивають ся в новійших часах голоси як раз из сторони більших обшарів, щоб ту давну кастову зашкарупілість знести. Чи голоси ті походять из поступовости, чи з заміру мати більшій вплив на громади, в то тут не входимо; однак думаємо, єсли би та т. зв. hierarchia spoleczna вилїзла из тої своєї шкаралупи і зближилась в справах судівництва громадского до народу, то з часом і мусїли би зрозуміти і побачити, що єго болить, чого єму потреба. Тому і не боїмось єї впливу в урядах розємних. Присутність елєменту интеліґентного (розумієсь правдиво интеліґентного) в тих урядах єсть для их дальшого розвитку, думаємо, дуже пожадана. Тому то не повинно духовеньство бути виключеним від удїлу, а хорони Боже, само виключатись.
[Дѣло, 13.02.1893]
VІІ.
З огляду на можність більшого удїлу интеліґенції в урядах розємних предкладає львівске товариство правниче утворити округи громадскі, в котрих би на кілька громад був один уряд розємний, мотивуючи тим, що "на випадок примусового заведеня урядів по всїх громадах, громада менше людна мусїла би бороти ся з трудностями, які переходили би єї сили і средства, а особливо з трудностію в виборі поважних і безсторонних мужів довірія та в удержаню уряду розємного".
Тая гадка обовязкового твореня таких округів розємних може зі становища змаганя втягнути интеліґенцію до чинностей урядів розємних здавати ся щасливою, але в переведеню дуже легко може оказатись непрактичною. Та сама тяганина по далеких селах і містах, то саме вистоюванє по цїлих днях перед урядом розємним, яке тепер практикуєсь по судах, а що більше — отяжілість уряду розємного через те, що треба буде ждати на мужів довірія з різних місцевостей, бо не всї посходять ся на один час, а що найважнїйше, недостаток знакомства місцевих відносин у мужів довірія з инчих місцевостей — котре то знакомство, як висше було виказано, грає так важку ролю при неодній суперечцї і доводить до скоршої полагоди спору, — все те може вже в засновку підносити институцію урядів розємних.
Лучше єсть творити більше урядів розємних, щоби скорше було можна діждатись залагоди справи, — особливо єсли прийме ся засада, о котрій ми висше згадували, що уряди розємні повинні удержуватись не коштом кождої громади з осібна, але коштом краю а взглядно сторін спірних.
А сли зі взгляду на кошти удержаня урядів розємних сойм краєвий уважав би за відповіднїйше творити округи розємні, то повино ся в дорозї законодатній, по переслуханю громад і обшарів двірских, установити такі округи, котрі би відповідали интересам населеня та легкій комунікації, а заразом не перевисшали певного mахіmum населеня, бо в противнім разї вийде та непрактичність з перетяженя, о котрій щойно була згадка. Полишити иніціятиву в твореню округів добрій воли громад і обшарів двірских, не доведе до нїчого путнього. Сли би н. п. приняти число 3.000 душ по селах за maхіmum, то більше-менше припало би три села на один округ розємний, а уряд такій міг би легко подужати свою задачу. На міста та місточка треба би приняти иншу норму а то один уряд на одно місто, але за то більше число мужів довірія повинно входити в склад уряду і по черзї урядувати.
Розгляньмо-ж тепер дальші приписи закона краєвого з 6 марта 1875.
Після §.2. і слїдуючих вибирає громадска рада мужів довірія найменше трох на три лїта а з помежи них одного на зверхника уряду розємного, а сли би зверхника не вибрала, то начальник громади має сповняти той уряд, хоч би й не був вибраний на мужа довірія. До принятя вибору не можна нїкого силувати. А вибраним може бути лиш той, хто скінчив 21-ий рік житя, уживає всїх прав горожаньских і мешкає в окрузї уряду розємного. Виключеними суть особи: 1) стративши право вибираємости до ради громадскої за-для карного засуду; 2) зістаючі в слїдстві карнім задля такого злочину, що засуд потягає утрату вибираємости до ради громадскої; 8) зістаючі в конкурсї [банкротстві]. Власть політична [староство] має уневажнити вибір особи виключеної або, після спостереженя суду, неспосібної. Рада громадска означує: чи і яку винагороду мають з фондів громадских побирати мужі довірія за свої чинности.
З тих установ деякі повинні бути змінені. Поперед всего відповідно до засади установленої в основнім законї державнім, судівництво повинно бути зовсїм віддїлене від адміністрації, отже і начальник громади не повинен ex lege бути начальником суду розємного, хоч-би не був вибраний на мужа довірія. Начальник громади після нинїшної практики і прав єсть більше властію виконуючою і підлягає так многим усяким властям, що здаєсь нема на світї такої, котрої би він не мав слухати та не уважав себе за підчиненого їй. Крім того обтяжений він так численними аґендами, що годї навіть допускати, аби під єго проводом уряд розємний мав процвитати і розвиватись.
Та й инґеренція староства, на нашу думку, що-до уневажненя вибору мужа довірія єсть неоправдана. Радше належало-б уряди розємні уважати за першій ступінь судівництва і персонал мужів довірія піддати властям судовим. Чей-же судові власти зуміють звідатись у власти політичної, чи хто стратив вибираємість або нї, а впрочім і самі зі своїх вироків судових та зі слїдств неукінчених скорше самі осудять, чи хто вибираємий або нї. А вже-ж і теперішний закон дозволяє судам робити спостереженя що-до неспосібности мужів довірія і старатись о усуненє их, але аж через староство.
Друге, що конче випадало би змінити — то свобода виключеня себе від уряду мужа довірія. Після теперішного закона громадского не може нїхто до 60 лїт виключитись від уряду радного взглядно начальника громади, бо инакше може підпасти гривнї. Отже те саме годилось би завести і що-до мужів довірія, але ще й з тою відміною, що вік 60 лїт не управняє до виключеня себе, бо-ж відома річ, що старцї з давна по всїх народах уважались за наймудрійших судьїв а при рішаню спорів ходить именно о тую мудрість, нажиту довголїтним досвідом, о тую холодну розвагу та о справедливий осуд.
Третю зміну годилось би завести в точцї коштів для мужів довірія. Точка та, по нашій думцї, повинна бути уложена инакше, щоб не накладати на громади нового тягару. А щоби не повтарятись, покличемось на те, що в тім взглядї було сказане висше.
[Дѣло, 15.02.1893]
VIII.
Закон краєвий з 6 марта 1875 р. не наводить причин, котрі би управняли спірні сторони виключати деякого мужа довірія від урядованя в певній справі чи то за-для єго интересу в дотичній справі, чи за-для посвяченя, крівности з противною стороною чи й за-для инших личних причин, як ворогованя і т. п.
Не перечимо, що і близькій свояк може перевести угоду безсторонно а без кривди для другої сторони та що часом свояк скорше вспіє вговорити упертого до заключеня угоди, однак належить те більше до виїмків. З реґули сторона противна відноситись буде недовірчиво до такого мужа довірія, о котрім знає, що він чи то свояк, чи кровний чи приятель єї противника. Длятого не завадило-б, сли-би вложено постанову, що сторонї служить право відкинути мужа довірія за-для таких причин, котрі і публичного судью виключають від сповнюваня уряду судейского. Постанова така не зашкодить уже з того погляду, що через те уряди розємні давали-б запоруку більшої безсторонности та будили би до себе довіріє населеня.
Приступаючи до огляду дальших, 10—12 §§-ів згаданого краєвого закона, годить ся нам запримітити, що невідповідною видаєсь нам постанова §-фу 11-го, після котрої уряд розємний покликаний до єднаня сторін спорячих, хотяй-би лиш одна з них мешкала або перебувала в обшарі, на котрий установлено уряд розємний, — а невідповідною видаєсь нам та постанова длятого, бо стоїть в суперечности з засадою норми юрисдикційної, після котрої властивість кождого суду прикладаєсь до місця замешканя сторони запізваної.
Прошу лиш представити собі, до чого би то довело, як би першій-лучшій жидок, не кажемо вже з місточка повітового, але з далеких сторін, завзивав селянина перед уряд розємний тої місцевости, куда жидок переселив ся из сторін того селянина, або де би хвилево перебував, полягаючи на приписї закона, що уряд розємний єго нового замешканя або перебуваня єсть також властивим, а селянин мусїв би ставати під загрозою кари грошевої, хотяй претенсія того жида може бути на-скрізь напастливою!
Щоб запобігти подібним шиканам, повинно ся поставити засаду, що той уряд розємний єсть властивим, на котрого обшарі мешкає або перебуває пізваний. Инша річ, що по-при те без кривди нїчиєї може бути поставлена засада, що сторонам служить право зголоситись разом лично в місцевости чужій в урядї розємнім і добровільно, згідно та виразно піддатись єго юрисдикції. В той бо спосіб запобігне ся поисшій евентуальности покликуваня сторін в далекі місцевости без вигляду на конечну потребу і добрий вихід, а може статись сторонам пригідним.
Друге, що в уступі о компетенції дожидає в згаданім краєвім законї реформи — то обсяг компетенції.
Після §.12. закона властивість уряду розємного предметово сягає в громадах з людностію над 4.000 мешканцїв при претенсіях грошевих до висоти 300 зр. а. в. або при домаганю звороту движимостей до такої-ж вартости, сли сторона готова за движимість ириняти відшкодованє до 300 зр., — в громадах же менших при претенсіях, грошевих до висоти лиш 100 зр., а при домаганю движимостей лише до вартости 100 зр., котру сторона готова приняти за движимість.
Як бачимо, обсяг дїланя урядів розємних після теперішного закона обмежуєсь на самі спори цивільні до висоти і якости дуже ограниченої. А однак обсяг той може бути з добрим успіхом значно розширений на спори провізоріяльні, особливо граничні, на всї шкоди полеві й лїсові, на звади між господарями і челядио, на оскорбу чести і взагалі на ті переступства, що карають ся лиш на домаганє приватного обжалователя, та на ті переступства, що полишають ся законом карним до укараня громадї.
Однак найважнїйше, що повинно бути зреформоване в уступі о компетенції уряду розємного, то се, щоби сторони та свідки і знатоки обовязані були явитись перед мужів довірія і під загрозою гривни давати тим-же відповідь або виясненє, а дальше, щоби сторони в спорах, відданих в першій инстанції під осуд мужів довірія громади, були приневолені удаватись до урядів розємних, заким удадуть ся до суду, на дорогу права.
Тут може бути примінена норма, яка у Франції вже близько сорок лїт практикуєсь, що именно без свідоцтва уряду розємного, що справа була розбирана в тім-же урядї, а безуспішно, суд не приймає позву, але єго, яко зле "адструований", від разу звертає сторонї.
Річ то вже тїла законодатного — установити найвисшу границю, до котрої спори мусять вноситись перед уряд розємний, або приняти що взагалї всї спори, що підпадають під уряди розємні з попередної пересправи в тім урядї, не можуть бути предметом судового доходженя.
Лише по такій змінї закона краєвого о компетенції урядів розємних може бути надїя, що ті уряди, яко самостійні орґани виміру справедливости, прекрасно в нашій суспільности розвинуть ся і принесуть сподїваний пожиток.
[Дѣло, 17.02.1893]
IX.
Також деякі постанови з закона краєвого що-до поступованя перед урядом розємним [§§.13—25] вимагають зміни, сли маєсь ті уряди належито зреформувати.
Як відомо, уряди розємні мають задачу лиш поєднати, погодити сторони, а не мають права присилувати до угоди або по своїй думцї присудити право одній або другій сторонї. Отже задача, вложена на мужів довірія, дуже тяжка, бо вимовою, силою переконуючих арґументів треба наклонити одну сторону, щоб узнала справедливість противникови, щоби пересвідчилась о праві противника і задокоментувала то угодою, своїм підписом.
Щоби отже дати можність обом сторонам порозумітись, виговоритись та охолонути з горячкової завзятости, з якою нераз счиняють ся спори, на те найлучше надають ся уряди розємні. Однак треба як в законї державнім з 21 вересня 1869 [§.2.], так в законї краєвім [§§.16 і 20] змінити ту постанову, що заборонене єсть гроженє средствами примусовими при взиваню до ставаня перед уряд розємний, як також не вільно уживати примусу на тих, котрі на візванє не являть ся до уряду, а то також на свідків і знатоків. Противно, повинно ся завести такій примус, повинно ся грозити гривною за непослух візваню, особливо, сли би принято засаду, що без внесеня і переведеня справи перед урядом розємним не можна тої-ж справи вносити до суду.
Для повноти і ясности наведемо тут коротко приписи поступованя перед урядом розємним, пересвідчені, що не всїм нашим читателям єсть приступний текст закона краєвого, тепер обовязуючого.
І так §.13 становить, що уряд розємний урядувати має лише в канцелярії громадскій або в будинку призначенім на те радою громадскою, а в тій цїли може з гори визначити днї, в котрих сторони можуть зголошуватись до залагоди. Зголошенє може відбуватись устно або письменно, при тім маєсь подати назви н замешканє сторін, предмет справи [§.14.]. Сли обі сторони являють ся разом, належить зараз приступити до єднаня, а сли нї, або сли би не можна було зараз приступити, начальник уряду визначує термін до пересправи [§.15.] При тім термінї сторона може явитись особисто або датись заступити повномочником [§.17.]. До заключеня угоди перед урядом розємним потрібна рівночасна присутність що-найменше двох мужів довірія [§.18.], а порядок, в якім мають урядувати ті мужі, визначує начальник уряду.
Перед почином розправи має уряд розємний пересвідчити ся, чи зголошуючі ся особи суть тими самими, за котрих подають ся, мають отже справдити тожсамість осіб та их спосібність до дїланя, — чи они не узнані за марнотратних, чи власновільні, а єсли малолїтні, стоять під курателею в конкурсї, або з якої иншої причини не можуть завідувати своїми справами, має уряд пересвідчитись, чи заступають их правні заступники; повномочники же мають виказатись правним повномочієм.
Сли угода не заключить ся перед урядом розємним, то всякі заявлена, зложені котрою-будь стороною перед тим-же урядом, не мають нїякого значіня в пізнїйшім спорі судовім, а о тім мають мужі довірія повідомити сторони перед розправою [§.19], щоб не бояли ся злих наслїдків своїх висказів.
Розправа відбуваєсь устно і без списуваня протоколу. Уряд розємний має вислухати обі сторони, вислухати приведених свідків і знатоків, розважити наведені докази, та має старатись сторони погодити. Не вільно урядови самому покликувати свідків та знатоків, анї відбирати присягу або годити сторони на присягу. Уряд може відбувати обзорини, сли сторона зложить потрібні на те кошти. А сли сторони годять ся, щоб уряд розємний обняв обовязки суду полюбовного, має уряд розємний поступати після відповідних постанов процедури судової [§.20].
[Припис о невзиваню свідків і знатоків повинен бути змінений в дусї висше вказаного нами примусу.]
Розправа має так довго тревати, поки або не погодять ся сторони, або поки уряд не прийде до пересвідченя, що всї змаганя єго даремні. За згодою обох сторін можна розправу відрочити [§.21].
При заключеню угоди має уряд дбати, щоби угода обіймала докладні постанови щодо висоти капіталу, відсотків, коштів, речинцїв сплати і инших условій, відповідаючих станови річи [§.22]. Заключена угода має ся вписувати до книги урядової, а сли би вписував писар, то єго мусить перед тим заприсягнути начальник повітової власти [староста]. Вписану угоду належить перед підписом перечитати сторонам і cе в угодї запримітити. Урядова тая книга мусить вести ся дуже старанно і порядно, як кожда инша публична книга. Для лекшого відшуканя справи має вестись окремий поазбучний указник [индекс] після имен сторін [§.23J. З урядової книги можна на жаданє кождої сторони видавати дослівний випис угоди, котрий має підписати начальник громади і oдин муж довірія [§.24]. При більших урядах розємних належить вести ще окремий дневник, до котрого записує ся всї зголошеня сторін, ввійшовші на ті візваня та примітки, чи пробовано угоду і з яким вислїдком [§.25].
Як бачимо з тих приписів, котрі ми навели майже дослівно, до веденя уряду розємного не вимагаєсь анї нїяких формальностей, анї нїякого знавства законів. Почутє справедливости та й хлопскій розум зовсїм вистануть на те, щоби ті найдрібнїйші справи полагоджувати без коштів і як найскорше.
[Дѣло, 18.02.1893]
X.
Після §.26. закона краєвого з 6 марта 1875 громада поносить кошти удержаня урядженя уряду розємного, а сторона платить лише кошти оглядин та стемплї до угоди і до виписів угоди, бо після §.27 угода заключена перед урядом розємним має силу угоди судової, тож і до узисканя екзекуції судової на підставі угоди, заключеної перед урядом розємним, потреба виписутої угоди.
По нашій думцї, котру вже в попередних уступах ми виразили, ся постанова §.26, не єсть практична, а що більше, постанова о оплатї стемлїв до угоди, перенята з §.9. закона держаного з 21 вересня 1869 не відповідає загальним засадам оподаткованя интересів правних та остемпльованя письм і актів правних, заключених перед властями публичними і урядами.
Всяка оплата стемплева уважаєсь за винагороду державі, складану за те, що тії-ж сторони удають ся до публичних урядів чи то о вимір справедливости чи в иншім интересї. Держава мусить оплачувати урядників, удержувати уряди для потреби, вигоди, безпечности горожан, тож річ справедлива, щоб тії горожане при нагодї, як удають ся до урядів, складали на удержанє тих урядів певну малу таксу в найдогіднїйшій формі через стемплевий значок.
Якій же титул має держава домагатись від горожан за те, що они сами між собою в громадских урядах розємних без интервенції державних урядів годять ся що-до спірних претенсій своїх?
Консеквенція того така, що де-будь посварять ся чи в спорі стануть до себе горожане держави, то за добровільне полагодженє спору мають платити державі, хоч-би спір той не дійшов до відомости не то державних урядів, але й урядів розємних, бо-ж так як купно недвижимости підпадає оплатї від перенесеня власности, хоч-би не зроблене письменно, так і заключенє угоди о якій-будь спір дрібний має оплатитись державі.
Нї, засада така була би фальшива, ошибочна. Тому думаємо, що сли мають сторони за удаванє ся до уряду розємного та заключенє угоди в тім-же урядї поносити які кошти, то хиба на удержанє тих урядів.
Се не тілько справедливо, але зовсїм відповідає цїли та практичности. Наші громади обтяжені вже дотепер такими різними буджетовими і поза буджетовими видатками, шарварками, форшпанами, конкуренційними дачками та всякими можливими — як то у нас по селах з певною дозою иронії та злоби кажуть — "драчами", — що наложенє нового обовязку удержуваня урядів розємних рівналось би засудови тих урядів на довготріваючі сухоти та на неминучу смерть.
Уряди розємні повинні бути вільні від всяких данин чи оплат державних.
Не стоїть в суперечности та обставина, що після §.28 закона краєвого судові власти суть покликані поучувати уряди розємні а на випадок потреби взивати власть політичну, щоб усунула постережені недостатки чи то сама чи порозумівши ся з видїлом повітовим або краєвим, — бо після того самого §-у 28 уряд розємний підпадає правно тому самому надзорови, що й другі заклади громадскі, а начальник громади має обовязок наглядати щоби справи в урядї розємнім полагоджувано скоро і в порядку, отже уряди розємні підпадають в першій лінії властям автономічним.
Впрочім, хотяй би personalia мужів довірія придїлено зовсїм судам, — що було би найвідповіднїйше, — та віддїлено уряди розємні від адміністрації, а особливо визволено з-під всемогучої власти начальника громади, то ще той верховний надзір не повинен державу спонукувати до побираня данини на свою користь від сторін спірних.
Зреасумувавши все до тепер сказане, видимо, що заведенє громадских урядів розємних єсть для людности, особливо сїльскої, дуже пожадане; що обсяг дїланя тих урядів повинен бути розширений та заведений примус удаваня ся до тих-же урядів перед внесенєм до суду тих справ, котрі підлягали би компетенції урядів розємних в цїли добровільної загоди мужами довірія; вкінци що удержанє тих урядів повинно належати до краю а сторони спірні повинні лише причинюватись дрібними таксами до того удержаня.
Инша річ — суди мирові. Міністер судівництва заявив ся сими днями в радї державній против судів мирових, бо суспільність ще не зжила ся з тою институцією, не доросла до того, щоб самостійно рішати вироками в спорах нераз дуже тяжких.
Та й львівске товариство правниче обявило гадку, що квестія заведеня судів мирових далась би всесторонне роздивитись доперва на підставі дїяльности урядів розємних зорґанізованих і по виданю закона державного на взір закона з 21 вересня 1869 р., котрим би допущено уряди розємні до судівництва в певних границях і приписано услівя орґанізаційні та процедуральні. Товариство правниче анї не обговорювало тих условій, анї не подало нїякої опінії своєї, а однак було би дуже прислужило ся справі, сли би бодай загальні засади було зазначило.
Надїятись, що за те видїл краєвий в тім напрямі щось більше доложить в своїм справозданю міністерству.
[Дѣло, 20.02.1893]
XI.
Обговорюючи зміни, які належало би завести в законї краєвім о урядах розємних, висказали ми нашу гадку: як належало би розширити обсяг дїланя тих-же урядів, та примусово піддати розємній их дїяльности справи, им підлягаючі. Щоби не повтарятись, відкликуємо ся на ті попередні наші виводи, приступаючи до обговореня обсягу дїланя судів мирових.
По нашій неміродайній думцї було би найвідповіднїйше, щоби суди мирові вироками полагоджували ті самі справи, котрих уряди розємні не могли загодити. В справах меншої ваги вироки повинні би бути невідкличні, а в справах більшої ваги відкличні.
Розходилось би о склад тих судів мирових та о их процесуальне поступованє. Дїло се справдї тяжке до розвязаня, але й не непобориме. Як знаємо, судью після законів основних именує цїсар або в єго имени міністер, тож і судьями мировими мусїли би бути особи, именовані в той спосіб і на тій засадї. Знаємо дальше, що в сути річи судів мирових лежить те, щоб они походили з вибору та представляли людовий елємент, а з другого боку вимагаєсь від судьї знавства законів, чого при звичайних обставинах в людовім тім елєментї годї знайти. Отже можливість лиш або та: щоби власти автономічні взглядно ради громадскі предкладали вибраних ними кандидатів, і то правників, до именованя судьями мировими, — або щоби суд мировий складав ся з обох елєментів: з именованого цїсарем взглядно в єго имени судьї і з судьїв вибірних.
Перша евентуальність довела би до утвореня в дїйстности стілько дрібнїйших судів повітових, скілько би було судів мирових, бо тогдї всї функції кождого судьї мирового відповідали би майже теперішним судам повітовим. І тут і там суд опиравсь би на гадцї одної особи, мали би ми т. зв. Einzelngericht-и в роздробленім видї з всїми похибками орґанізації тих Еіnzelngericht-ів.
О много щасливійшою видасть ся нам друга евентуальність, де би сконбіновано чисто судейскій елємент з людовим. Маємо на думцї таку орґанізацію судів мирових, де би судові концептові урядники судів повітових були головами або предсїдателями судів мирових, а в склад судів входили би по два судьї мирові, вийшовші з вибору і затверджені в имени цїсаря чи то міністром, чи презідентом II-ої инстанції.
В той спосіб кождий повіт судовий був би подїлений між урядників судових, котрі по черзї в днях наперед визначених мали би обовязок обїздити місцевости, де би були установлені суди мирові, та при співудїлї вибірних судьїв місцевих [однак инших від мужів довірія, в дотичній справі може вже преокупованих] полагоджувати справи не полагоджені урядами розємними.
Великою при тім користію було би те, що людність могла би знайти справедливість не потребуючи топтатись до міста, та що в склад суду входили би люде, обзнакомлені з місцевими відносинами, а крім того верховодив би судья фаховий, знаючій закони.
Сли би той судья фаховий бачив, що судьї місцеві [людові] в чім помиляють ся, хибно примінюють закон або несправедливий видають вирок, нехай би єму прислугувало право відложити оголошенє вироку та піддати справу під колєґіяльний осуд своїх колєґів фахових при судї повітовім. Те саме право відклику повинно служити кождій сторонї в справах більшої ваги від вироку оголошеного судом мировим найперше до суду повітового, а в дальшій инстанції при цивільних справах до висшого суду краєвого, в карних же справах від вироку суду мирового просто до окружного суду яко до послїдних инстанцій.
Тим чином при незначній, частинній тілько реформі судівництва далось би без великих коштів в рамах теперішної орґанізації ввести з великим пожитком для краю суди мирові.
Чи гадка та, котру ми тут кинули лиш в загальних начерках, щаслива і практична полишаємо світлому осудови Впов. читателїв. Ми будем уважати цїль сеї нашої розвідки за осягнену, коли збудимо заинтересованє загалу та викличемо дальшу дискусію.
[Дѣло, 22.02.1893]
22.02.1893