І. Хто були рускі "Толковини"?
Читаємо в Hecтopі під роком 896: "Олег (наслїдник Рурика) лишив Игоря в Кієві, а сам выправив ся на Греків. Він взяв из собою множество Варягів і Славян (новгородских) і Чудь і Кривичів, Хорватів, Дулїбів і Тиверцїв, званих також Толковинами1). Bсї они становили колись Велику Скитію."
Менше о назву "Велика Скитія", вичитану Нестором у византійских историків, а незнану старинному світови. Після Геродота колишня Скитія не сягала на північ по-за Припеть, она не обіймала нї новгородскої землї, ні фіньскої (чудскої), нї білорускої, обмежилась єдино на ті краї, що зовемо нинї Малою Русею. Геродотъ2) знає лиш "стару" Скитію, на північ Дунаю, там де пізнїйша исторія наводить Ґетів, предків нинїшних Галичан.
Але лишім на боцї Скитів, — для рускої исторії більшої ваги питанє, длячого Тиверцї (жителї долїшнього Днїстра) звались в старину "Толковинами".
От. Петрушевич3) уважає назву "Толковин" перетолкованєм слова Скит въ значеню "скиталець, кочевник, бродник" і выводить згадану назву від "южнорусского глагола толкати ся, толчи ся". Для підпори своєї догадки відкликує ся от. Петрушевич на римску світову карту, на так звану Tabula Peutingeriana, де нїби-то Скитія наводить ся під назвою "Sarmatae vagi".
От. Петрушевичу тяжко прийшлось бы оправдати свою догадку, бо "Sarmatae vagi" наведені на певтинґерскій таблици не там, де була Геродотова Скитія, але досить далеко на захід від тої Скитії, именно-ж в нинїшній західній Угорщинї, там де жиють тепер Словаки4).
І та догадка от. Петрушевича, що назва "Толковин" утворилась из слова "толчи ся", не має підстави. В "Слові о полку Игоревім" — в уступі, де наведений сон кієвского князя Святослава — згадують ся не Толковини, аТельковини, що з язикового погляду річ дуже важна. Там сказано: "Въ Кієві на горахъ синочь съ вечера одївахъте мя чръною паполомою на кроваты тисові. Черпахуть ми синее вино съ трудомь смішено; сыпахуть митьщими тулы поганыхъ Тльковинъ великый женчюгъ на лоно..."
Отже Тльковини, не Толковини!
Булоби навіть чудно, що жителї з над Днїстра названі від слова "товчи ся", коли знаємо зъ исторії, що азійскі нашельцї головно "товкли ся" на північ від азовского моря, по обох сторонах Дону.
На мою гадку назва Тельковин сягає ІХ-ого віку по Хр., коли при долїшнім Днїстрі і в придунайскій Волощинї кочували предки нинїшних Мадярів. Цїсар Константин Багрянородний (жив в X. віку) повідає, що край, де мешкали при Чорнім мори Мадяри, звав ся Ателькузу або инакше Етелькузу5).
Константин замічає, що край Ателькузу взяв свою назву від рік Атель і Кузу, тимчасом вичисляючи поименно ріки того мадярского краю він нї Ателя нї Кузу не наводить, лиш говорить про Днїстер, Прут, Серет6) і т. д. Ясна річ, що вивід цїсаря, хоч в цїлости — як побачимо — досить вірний, був опертый на хибнім зрозуміню мадярского слова.
Що значить Ателькузу? Хто має дїло з исторією старинного світа, знає, як Греки і Римляне в словах варварских любили на початку приставляти букву а. О тім появі згадував я вже нераз въ давнїйших статях, опираючись не лиш на власних розслїдах, але в загалї на спостереженях всїх, що занимають ся старинною исторією. Само ваганє Константина, чи писати Ателькуз чи Етелькуз, промавляє також в некористь тої початкової самогласної.
Я читаю "Тельк-Узу". Друга часть "узу" в різных нapiчiяx татарско-монгольского діялекту означала "ріку" або "воду" і вже в передъ-Рурикових часах служила часто для означеня більших наших рік7).
Перша часть назви "Тельк-Узу" відповідає мадярским, доси уживаним словам "telіk=бути повнымъ, tele=богато, повно". А треба знати, що край на північ від усть Дунаю дїйстно звав ся у византійских историків "многорічною землею" — як то і от. Петрушевич підходячими сюди цитатами наглядно виказав8). Одна часть тої "многорічної землї" (нинїшня Волощина) звала ся від часу поселеня в нїй Румунів "Мультани" — на мою гадку є то лиш перетолкованє назви "Телькузу" одвітно до латиньского "raulti amnes", т. є. многі ріки9).
_________
О перебуваню Мадярів на північ від Криму доховала ся цїкава згадка в біографії св. Кирила (Константина Фільософа). Там оповідає ся, як на св. Кирила, коли сей був в Кримі, при нагодї одної єго подорожи напали були Мадяри. Наведу з біографії весь той уступ дословно10): "Возвративъ же ся философъ въ свой путь и въ первый часъ молитву творящу єму нападоша нань Угры, яко волчески выюще, хотяще убити Єго. Онъ же неужасе ся, ни остави своєя молитвы, Господи помилуй токмо зовый, бѣ бо укончалъ уже службу. Они же, узрѣвши єго, по божию повелѣнню укротѣша и начаша кланяти ся Єму. И слышавше учительная словеса отъ устъ єго, отпустиша и и съ всею дружиною".
1) Лїтопись Нестора, виданє Мікльошича, ст. 14—15.
2) Геродот, кн. IV, гл. 99.
3) Вістник Народного Дома, 1885, ч. 30.
4) Пор. Die Deutsсhen und die Nachbarstamme von Kaspar Zeuss, ст. 691—692.
5) Constantinus Porphyrogenitus De admini strando іmреrіо (виданє Боньске з р. 1840), ст. 169 і 173.
6) Там-же ст. 171.
7) Klaproth, Asia polyglotta, ст. 278—283. — "Черноморье" Ф. Бруна, Одесса 1879, ст. 22, 24, 88, 143.
8) Вістник Народного Дома, 1885, ст. 284.
9) Вже Геродот величав наші чорноморскі области задля численних і великих рік (кн. ІV гл. 47.)
10) Pamаtky drewniho pisemnictwi Jihoslovanuv. Sebral P. J. Safarik, v Praze 1877. стор. 9.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.02.1893]
(Дальше.)
II. Галичина в Х-ім віцї.
Під конець IX-ого віку всхідну Угорщину заняли Мадяри і осїли в місцях, де перед тим жили Румуни. Сі послїдні, витиснені з свого осїдку, рахувались утечею на північ і заняли наші гори і прилягаючу до них країну аж по ріки Стрий і Днїстер.
О сїй для нашого краю важній подїї подає Нестор таку відомість1): "Угри переходили коло Київа горою, що зове ся тепер Угорско, і прийшовши до Днїпра, розложили ся табором в наметах, як то тепер чинять Половцї. А прийшли они від схід-сонця і звернули ся в край, що лежить за великими горами, і стали воювати з тамошними жителями, Волохами і Славянами. Треба-ж знати, що в згаданім краю (за великими горами) сидїли з-разу Славяне2), по них стали там мешкати Волохи, відтак Угри вигнали Волохів, посїли землю і жили поруч зі Славянами, покоривши их під себе. Від того часу тота земля стала називати ся угорскою."
Головна мисль Несторової повісти зовсїм правдива, але в подробицях містить ся де-що баламутства. Мадярів нїколи не було коло Київа, анї не йшли они в Угорщину через галицкі гори. Цїсар Константин Багрянородний в дїлї "De administrando imperio" описує подробно мандрівки Мадярів і кождоразовий их осїдок і ми нинї знаємо докладно, що дорога, котрою ишли Мадяри, вела степами азовскими і чорноморскими, а відтак здовж Дунаю через Волощину і Банат.
Нестора обаламутила назва київскої гори "Угорско" — він віднїс тоту назву до Мадярів. Тимчасом знана річ, що Мадяри перед приходом до Угорщини не звались Уграми (они і нинї так не називають себе); Константин Багрянородний их заєдно зове Турками — може від того, що пануюча кляса, як завіряють учені, була турецкого походженя.
Хибною є і та вістка Нестора, що нїби від Мадярів став край ними завойований звати ся "землею угорскою". Назва "Угри" не була за часів Нестора народною, але вже лиш краєвою — початок єї сягає до ІV. і V. віку по Хр., коли ще в сторонах над Дунаєм і Тисою панували Уни (Гуни). В латиньскім і нїмецкім язицї писали правильно: Un-gari, Ua-garn, тай Поляки ще тепер говорять досить правильно Węgry (w придихове). Un-gara значило початково "земля Унів". Нема отже і найменшої річевої звязи межи назвою Київского Угорска а мадярскою Угорщиною.
___________
Єсли Мадяри вторгли до Угорщини з полудня (через Банат), то для вигнаних з угорскої рівнини Волохів не лишилась для утечи инша дорога, як через наші гори. Наплив нових переселенцїв до Галичини був дуже великій і Румуни осїдали в нашім краю не спорадично, а громадними масами; память про них лишилась і доси в безчисленних топографічних назвах гір, сел, урочиск, а по части і в бесїдї Верховинцїв і сусїдуючих з ними Долїшнян.
Переселенцїв-Румунів Мадяри все уважали своїми підданими, хоч гори не дозваляли им виконувати власть безпосередно і в нашій Галичинї. Тай волоскі, або — як их у нас називано — Болоховскі князі3) все були серцем близші до Мадярів; як до Русинів4). Они то спроваджували часто Мадярів до Галича, помагали потомкам Арпада осїдати на галицкім престолї, вмішувати ся им в галицкі краєві дїла. Ще і при упадку галицкого княжества, коли Казимир Великій заняв нашу землю, Мадяри не думали зречи ся своїх "историчних" прав і довшій час держались залогами в горах всхідної Галичини5).
От. Петрушевичу належить ся головно заслуга, що пояснив богато румуньских топографічних назв нашого краю. Наведу дещо з тих пояснень:
Атара (у Бойків), велика гора з скалистим верхом, від латиньского ater (чорний).
Рипа, скалиста гора, від лат. rupes.
Клива, Клавка, назва богато гір в Бескидах, від лат. clivus (горб).
Ґрунь, по румуньски грум, від лат. grummus.
Пітрос, Пітрич, назви кількох гор, гір, від лат. petrosus (скалистий).
Ґорґан, назва гори, від румуньского gorgon.
Акришори, назва села, по румуньски "акришору" (від лат. асеr, асrе.).
Пекурава, від рум. ресиrа (смола).
Рунґура, село в Коломийскім, від лат. runcare (викорчувати).
Нягрин, потік і село, від лат. niger.
Стримба, потік, від рум. стрмбу (кривий, косий).
Тисьмениця, ріка і місточко, від рум. tesmenesk (бути мутним).
І в бесїдї Верховинцїв і Підгірян лишились слїди колишнього пробуваня у нас Румунів. От для приміру бодай кілька слів:
Мериндє, рум. morind (з лат. mеrenda).
Бриндзя, овечій сир, з рум. бринз.
Вурда, з рум. urd.
Комарник (місце, де на полонинах ховають овечій сир і бундзи) від лат. саmаrа або camera.
Бесаги, з лат. bis+saсcus (подвійний мішок).
Лупур, з лат. lupus (вовк).
Латир (в словари Желех.) з лат. ab latere.
Воль — вол з лат. vel — vel.
Парть (частина, доля) з лат. pars.
Кошара з лат. casa (хижа), casarius.
Кубло (гнїздо) з лат. сumbo, cubile — і т. д.
___________
З дивним чувством приходить ся нераз читати оповіданя деяких историків про Галичину в IX. і X. віку. Чи учена, чи популярна праця — а широко оповідаєсь в нїй о перших Руриковичах якби о питомих князях Галичини. А в дїйстности не було тогдї у нас жадної звязи з прочою Русею. Оден Олег під конець IX. віку запанував хвилево в Галичинї, однак годї було і єму удержати при Київі так далеко на захід положеної землї. Инші князї — Игор, Ольга, Святослав — не мали з Галичиною жадного дїла, наш край становив тогдї складову часть ческої держави. При ріках Буг і Стир була та границя, що віддїлювала Чехію від Руси.
Я вже на иншім місци згадував коротко про ерекційну грамоту праского епископства. Є то документ з р. 973, в оригінал] нам не дохований, лиш в відписи з р. 1080; в нїм ріки Буг і Стир наводять ся яко всхідні границї праскої дієцезії. Дотичний уступ6) наводжу тут в дословнім перекладї:
"Во имя святої і нероздїльної Тройцї. Индрих (Генрик) III, з божої ласки Римскій цїсар, розмножитель держави. Знаємо, що личить имени королевскому і маєстатови цїсарскому, щоби всюди допомагати в хосен божих церквей; щоби відвертати шкоди та кривди від них, де лиш зайде потреба. От же хочемо, щоби всї вірні Богу і нашій державі, всї будучі і теперішні люде знали, як то вірний наш праскій епископ Ґебгарт часто жалував ся перед своїми співбратьми і епископами і прочими нашими князями, а в-послїдне і перед нами, що праске епископство, котре від самого початку основане було яко одно і нероздїльне на цїле княжество ческе і моравске і яко таке затверджене папою Венедиктом і цїсарем Оттоном I. — що те епископство пізнїйше стало роздїлене і зменшене. Коли-ж сей Ґебгарт в Могунції перед відпоручниками апостольскої столицї і в нашій присутности і перед многими вельможами нашої держави повторив свої жалї, присуджено праскій дієцезії первістні всї єї границї. А є ті границї на всходї: ріки Буг і Стир з городом Краковом і з краєм званим Ваг, з всїми окресностями, що належать до Кракова... Ми, просьбами згаданого епископа спонукані, затверджуємо привернену нероздїльність праского епископства силою нашої цїсарскої власти і постановляємо, приказуючи, щоби на будуче нїхто, нї якого-будь стану особа, нї яке-будь товариство людей не оважились відобрати праскій церкві і одного єї права що до вичислених границь. Сю грамоту стверджуємо власною рукою і велимо єї означити витисненєм нашого знамени."
Близших вісток про часи панованя Чехів в Галичинї не посїдаємо, однак з деяких ознак можемо вносити, що наслїдки сего панованя не перейшли без великих переворотів. В давних часах був звичай, из землї, хвилево завойованої, забирати скілько далось людности і поселяти в своїм краю. Було так і за галицко-руских князїв, як то знаємо з исторії Василька Теребовельского, що полонинками заселював "пустинї" свого краю. А посеред давної ческої людности ми дїйстно подибуємо назви, що пригадують Галичину. Були у нас Хорвати, подибуємо их в Чехах; були у нас Дулїби (межи Бугом а Стиром), а пізнїйше назва Дулїбів у нас щезає, а виступають в Чехах Дудлеби; були у нас останки колишних Сербів, а пізнїйше подибують ся Серби на північ від Чехії (Лужицкі Серби). Назви Кракова і Перемишля подибують ся також в Чехії, так само були у Чехів традиції про Крака (Крока), галицкі пісни (як про Зельмана) і доси співають ся Чехами. Нема, здає ся, сумнїву, що в X. віцї Чехи переселили велику часть нашої людности до свого краю, особливо коли побачили неможність удержаня Галичини при своїй державі.
1) Виданє Мікльошича ст. 12.
2) Ті перші угорскі Славяне звались, як вже на иншім місци виказано, Сербами і Дулїбами. Они перед Обрами утїкли до Галичини, — на их місце спровадили Обри Волохів. Опісля Волохів вигнали Мадяри — вигнанцї знов ратували ся утечею до Галичини.
3) Про Болоховских князїв писав от. Петрушкевич в статьї: "Кто били Болоховскіе князя?" (в "Слові" з р. 1877). В иншім місци ("О городї Галичі за Луквою") от. П. так каже: "Бойки називають своїх закарпатских братей Блахами, т. є. Болохами або Волохами. Предки тих Блахів, під проводом своїх Болоховских князїв, стали звістні в нашій исторії из-за того, що допомагали мадярским королевичам, осїсти на галицкім престолї. Болоховскі князї, або в загалї так звані Болоховцї в значнім числї поселились в жидачівскій земли, в порічах Лімницї, Свічи і Стрия і також в горішній части полудневого Богу. Само имя Болоховцїв доховалось в назві нашого, зразу румуньского місточка Болехова, а також в назві села Болохова в Жидачівскій земли. Колишній маловолоскій город Жидачів (після румуньского виговору Жудечев) був головним місцем румуньского судоводства. Назва місточка пішла від слова жудечу, відповідаючого латиньскому judex, judicіum."
4) Партія Румунів була могуча і в самім Галичи. З нею мали богато клопотів Роман і син єго Данило; задля неї мусїв Данило перенести свою столицю до Холму. Рогмуньскій партії в Галичи приписують також убійство трех галицких князїв.
5) Колишня руска Галичина сягала до Дунаю, займала також Буковину і Молдаву. По смерти послїдного галицкого князя Румуни виступили яко союзники Мадярів і на их річ під проводом Драгоша заняли обі ті области.
6) Fontes rеrum Bohemicarum, tom. II. у Praze 1874, ст. 115—117.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 04.01.1893]
(Дальше.)
III. Хазарскі впливи на Руси.
Вже надовго перед Руриком, від VII. віку почавши, велика часть рускої землї находила ся під властею Хазарів. Турецке се племя1) вийшло з Азії, з-за Каспійского краю. Побідивши надволжских Болгар2), заняло оно в посїданє землю між Волгою а подільским Богом і розширяло постепенно своє панованє все дальше на північ. Після Нестора платили дань Хазарам отсі рускі племена:
1) Поляне (Київска земля). — Лїтописець каже: "Поляне були в незгодї з своїми сусїдами. Хазари вторгли в их землю і сказали: платїть данину. Поляне порадились між собою і дали від кождої хати по мечу. І понесли Хазари данину до свого князя і своїх старійшин, кажучи: от яку ми дань найшли! І всї запитали ся: з-відки? А Хазари відповіли: в лїсах, на горах, при Днїпрі. і сказали хазарскі старцї: не добра то данина, княже, ми єї здобули шаблями (оружієм з одної сторони острим),а се мечі обосїчні; прийде час, де Поляне стануть брати данину від нас і від инших народів." З-під власти хазарскої освободили Полян Аскольд і Дир3).
2) Радимичі і Вятичі4). — Радимичі платили дань "шелюгами", а Вятичі "вивірками". З-під власти Хазарів перейшли они під панованє Руссів в часах Олега, однак часто ворохобились, не хотячи зносити надто тяжкого ярма. Ще і Володимир Великій кілька разів воювати мусїв з ними5).
3) Сїверяне. — Лїтописець повідає: "Олег вибрав ся на Сїверян і побідив их і наложив на них дань легку, а не велїв платити Хазарам, кажучи: я им противен, а вам нї." Сїверяне платили Хазарам по вивірцї від кождої хати6).
_______
Столицею Хазарів був Итіль над Волгою, а головною твердинею місто Саркель над Доном. В лїтописях Саркель зове ся в дословнім переводї Біловежа (Білгород). Твердиня збудована була на просьби хазарского кагана грецкими будівничими, але єї здобув князь Святослав р. 965. Упадок твердинї положив на всїгди конець хазарскому панованю7).
Столиця Итіль находилась недалеко нинїшного Астрахана. "Дворець хазарского кагана стояв на острові і був навкруги обведений муром. Хазари не всї були одної віри: більшість були поганцї; каган, двір єго і часть народу були жидівскої віри, а крім того були музулмане і христіяне. Більша часть столичних мешканцїв лїтом не жила в містї, а розходилась по околици; тут жили в шатрах, управляли землю, розводили садовину, пасли худобу; тілько на зиму сходились до міста"8).
Одна часть Итіля була заселена Славянами; пробували там вожди войска, купцї, вельможі. Славяне мали власних судіїв і зачисляли ся до язичників. Войско кагана і прислуга єго складали ся головно також зі Славян9).
В Хазарії було також богато жидів; они дістали ся сюди з Греції в часї релігійних переслїдовань. Сам хазарскій каган, єго двір і вельможі підлягли впливам жидів і стали визнавати их віру. По всїх хазарских містах були побудовані що-найкрасші синаґоґи.
З хазарскої землї заходили жиди і на Русь; богато их було особливо в Кієві, де і доси одна часть міста зове ся "Козаре"10). Звістні заходи тих жидів, щоби Володимира Великого наклонити до принятя жидівскої віри. Навіть після охрещеня Руси не уставала жидівска пропаганда, церков руска мусїла вести завзяту борбу в оборонї христіяньства супротив жидови11). Одним з перших таких борцїв був митрополит Иляріон, автор розправи "О ветхом і новом законї".
_______
В половинї IX. віку вирядив хазарскій каган послів до Царгороду з просьбою, щоби цїсар Михаїл прислав єму мудрого христіяньского фільософа, нехай би він виложив Хазарам засади христіяньскої віри. Посли були з числа хазарских христіян і так говорили12): "Ми з давен давна знаємо єдиного Бога і покланяєм ся єму, але у нас задержались ще деякі погані обичаї.
Тепер жиди намовляють нас приняти их віру, а знов мусулмане кажуть, що их віра лучша віри всїх народів. А що межи нами і вами доховалась стара дружба і що ми нарід великій і маємо від Бога богате царство, то просимо у вас поради — пришлїть нам якого ученого чоловіка; як він своєю бесїдою поборе жидів і мусулман, ми всї приймемо вашу віру".
Цїсар порадив ся з патріярхом і відправив в хазарску землю Константина фільософа (св. Кирила). Сей поїхав зразу до Kopсуня в Кримі, де приучив ся єврейскої бесїди, а відтак удав ся до кагана. Каган приняв Константина з всякими почестями і устроїв в честь єго світлий пир, в часї котрого розвелась диспута межи Кирилом а ученими жидівскими і магометаньскими. Говорено о св. Тройци, о вочоловіченю Сина Божого, о законї обрізаня, о почитаню икон і т. д.
В біографії св. Кирила сказано, що міссія закінчила ся тим, що 200 людей приняло христіяньску віру. Сам каган не приняв нової науки, але мав видати дуже користну для христіян постанову. В письмі до цїсаря обіцює каган охрестити ся також і дуже дякує, що прислано єму чоловіка мудрого і учителя правдивої віри. Але по відходї св. Кирила впливи жидів знов перемогли на дворі кагана, він даної императорови обітницї не додержав13).
Арабскій писатель Ал-Бекрі також згадує про диспуту, яка відбулась перед хазарским каганом межи одним ученим жидом а христіяньским "епископом." Здає ся, що недокладне оповіданє арабского писателя відносить ся до св. Кирила. Ал-Бекрі каже14): "Каган радив ся одного з своїх намістників в предметах віри. Сей сказав єму: визнавцї откровенних книг — три розряди людей. Пішли до них і розпізнай дїло. Каган послухав і післав до христіян за епископом. А був у него жид, дуже хитрий і справний в спорах. Почалась диспута. Жид питає епископа: що скажешь нам о Мойсею? Тот відповів: Мойсей — пророк, Тора — истина. Тогдї жид до кагана: Бачь! як вбн хвалить мою віру. Тепер запитали епископа, в що він вірить. Епископ каже: Мессія Исус, син Марьями, є Слово і відкрив людям таїнства по приказу Бога, великого і славного. Тогдї жид до кагана: Менї тота бесїда незрозуміла, а недавно він хвалив мою віру — чи можуть бути дві правди Каган післав тогдї до музульман, щоби і они прислали єму якого ученого чоловіка."
_______
Побит св. Кирила в Хазарії припадає в часи перед Руриком, коли ще велика часть рускої землї находила ся під властею Хазарів. Догадують ся загально, що тих 200 людей, навернених Кирилом на христіяньску віру, було з числа Славян, знаменитих і родом і достоїнствами, бо лиш серед висших кругів Кирил сповняв тогдї свою місію.
По відходї Кирила з хазарскої землї стали Славяне будувати церкви, особливо в сторонї полудневого Днїпра. Цїсар Константин Багрянородний наводить деякі такі міста, завойовані вже тогдї Печенїгами і опустошені, і каже, що посеред знищених і людьми покинутих міст находять ся слїди давних церков і камінні хрести15).
1) Kaspar Zeuss "Die Deutschen und die Naсhbarstamme ст. 742 і 724.
2) Там-же ст. 721.
3) Лїтопись Нестора, виданє Мікльошича, ст. 8 і 10. Оповіданє Нестора про хазарскі "шаблї" і київскі "мечі" — очевидна казка. В иншім місци (ст. 9) каже лїтописець, що данина Полян плачена була "вивірками".
4) Там-же, ст. 9 і 12. Радимичі і Вятичі становлять нинї складову часть россійского (московского) народу. Були то племена первістно польскі — "от Ляхов," як каже Нестор (ст. 6); они вийшли з надвисляньских сторон і осїли над ріками Сожею і Окою.
5) Данина побирана Руриковичами була тяжша від данини плаченої Хазарам. Руриковичі не побирали єї від хати, але від плуга (на одну хату припадало часто більше плугів, отже і данина виходила далеко більша).
6) Нестор, ст. 9, 12. Шкіра вивірок, кун, білок (горностаїв) заступувала нинїшні гроші. Про cі гроші доховала ся ще доси память у люду в приповідцї : "То ще тогдї дїялось, як були шкіряні гроші на світї".
7) О побідї Святослава згадує Нестор лиш мимоходом; подробнїйше про розгром хазарскої держави доносить арабскій писатель Ибн-Хавкаля (жив в X. віцї.) Він каже: "Русси напали на Хазарів, відняли у них всї области і присвоїли их собі. Хто спас ся від их рук, утїкав в сусїдні місця і тепер вижидає часу, щоби вернути до рідних місць і там дальше жити бодай в підданьстві у Руссів. Tі Русси знищили все, що було при Волзї. В Самандарі нема тепер нї мечетів, нї церков, нї синаґоґ, а мешканцї столичного Итіля розбіглись по островах і живуть в страху". (А. Я. Гаркави "Сказанія мусульманьских писателей," С. Петербург 1870, ст. 218, 220).
8) Д. Иловайского "Княжій період Украини-Руси" (виданє Ол. Барвіньского), т. І. ст. 79-80.
9) Гаркави "Сказанія мусульм. писателей," ст. 130.
10) Иловайскій, Княжій період, т. 2 ст. 96.
11) Там же, ст. 2.
12) А.С. Криловскій "Хазарская миссія св. Кирила," Львовске виданє, ст. 13.
13) Диспута, яка вела ся на дворі кагана, описана просторо в біографії св. Кирила. Гл. Житіє св. Константина в "Pamаtky drevniho pisemnictvi Jihoslovanuv", Прага 1873, ст. 9 — 17.
14) Извістія Ал-Бекри, С. Петербург 1878, ст. 61.
15) De administrando imperio, cap. 37.
(Конець буде.)
[Дѣло, 06.02.1893]
(Конець.)
IV. Хто були і де мешкали Угличі?
Назва Угличів або Угличан утворилась з назви краєвої "Угол". В старославяньскім язицї говорило ся оnglu1), з-відти край Угличів називали візантійскі писателї "Онґльос".
Найстарша згадка про "Онґльос" відносить ся до VII. віку. Візантійскій лїтописець Теофан, розповівши исторію фіньских Болгар — початки их держави між Кубанем а Доном, а відтак аж по Днїпер — так каже про одного з болгарсквх князїв2): "Аспарух (третій син князя Кубрата) перейшовши Днїпер і Днїстер і Угол, заняв в посїданє ріки на північ Дунаю і замешкав межи тими ріками а Углом... Огидне і погане то племя розложило несподївано свої шатра по другім боцї Дунаю аж по Угол".
Оповіданє Теофана поясняє докладно положенє краю Угол; в VII. віцї звано так область на захід долїшного Днїстра, нинїшну полудневу Бессарабію.
У Нестора згадують ся Угличі всего два рази і то лиш в сполученю з Тиверцями, так що не мож утворити собі образу, де властиво мешкали одні, а де другі. Вичисляючи різні рускі племена, повідає Нестор при кінци3): "Угличі і Тиверцї жили по Днїстру, присїдали к Дунаєви, і було множество их, городи их і доси ще находять ся. Они жили по Днїстру і до моря."
Де-що більше довідуємо ся про Угличів з Воскресеньскої лїтописи. В нїй сказано4): "І був у Игоря воєвода, именем Свентелд, і той покорив Угличів. Игор наложив на них данину і дав єї Свентелду. Не хотїв піддати ся оден лиш город, Пересїчен; Свентелд осаджував єго три роки і ледви здобув єго."
Хоч і се оповіданє надто загальне, все-ж подана з краю Угличів бодай назва одної місцевости: Пересічен. В Бессарабскій области, в Оргієвскім повітї, є і доси село Пересїчени; з того слушно догадують ся, що край Угличів дїйстно находив ся в Бессарабії5).
Угличі, як видно з лїтописей, були племенем войовничим. Они заслужились для всеї Руси, особливо-ж для Галичини, тим, що яко погранична страж стояли на найбільше загрожених місцях, боронячи руску землю від тих безчисленних фіньских, турецких та татарских орд, котрі чорноморскими степами впадали до Европи. Численні вали та насипи, що і доси ще видні по всїй Бессарабії, були в старину тими "гópoдами", що і найсильнїйшому наїздникови могли довшій час ставити опору.
Назви "Угол, Угличі" не все обмежались на саму лиш Бессарабію. Панованє Угличан сягало і дальше за Прут, в нинїшну полудневу Молдаву. Монах Арсеній Суханов, вибираючись в богомільну подорож на Всхід, писав р. 1651, прибувши до молдавского міста Галача6): "В 8-ий день мая по обідї прибули ми в Угличі в Галаки (Галач) місто Василія воєводи, стоїть на самім Дунаю ріцї." Так отже ще в 17-ім віцї памятали полудневі Молдавцї, що край их належав колись до Угличів.
Назва "Угличі" знана була і на заходї. Безименний баварскій ґеоґраф з IX. віку посеред великого числа славяньских племен вичисляє також Угличів, котрих, рівно як наш Нестор, зове численним народом, що посїдає 318 городів7).
Арабскій писатель Ал-Бекрі в розправі про Славян і их сусїдів між иншими повідає8): "Взагалї Славяне смілі і єсли-би не було різниць між ними за-для сильного розгалуженя их племен, то не міг-би з ними міряти ся в силї нї оден нарід на світї. Они ревно займають ся рільництвом і в тім висше стоять від инших північних народів. Головні племена півночи говорять по славяньски; з ними змішались і Анклій і Баджанакія (Печенїги) і Хазари."
_______
Що назва "Угол" не повстала що-лиш в VII. віцї, але була і давнїйше знана, не підлежить сомнїню. Деякі историчні дати промовляють дїйстно за старинностею сеї назви.
Іорданіс, писатель VI. віку, описуючи подїї з часів Аттилї і синів єго, часто згадує о Скирах, вірних союзниках Унів. По смерти Аттилї Скири узнавали власть сина єго, Динчика9). Іорданіс тих Скирів зове: Angisciri10).
Де-ж мешкали ті Angisciri?
У Іорданіса нема на те докладної відповіди. В однім місци каже він, що Скири жили побіч Садаґарів в нинїшній Добруджи11); в другім, що мешкали на північ від Дунаю12).
Зосим, сучасний Іорданісови писатель, знає Скирів лиш на північ Дунаю13) і наводить их в сусїдстві Карпів (Карподаків).
ПІсля сих дат дадуть ся означити місця Анґі-Скирів. Карпи, як вже на иншім місци сказано, мешкали (після Птолемея) в Галичинї при ріцї Коропець; Садаґари своєю назвою вказують на Буковину (Садаґура); на Анґі-Скирів припадала-би Молдава або Бесарабія. Додаток "анґі", а властиво "анґлі", пригадує пізнїйшу назву "онґльос", угол. Таким чином назва "Угол" сягала-би V-oгo, а після Зосима навіть IV-oгo віку по Хр.
У Славян в старину був звичай, що спільною назвою именовались і край, і нарід, і ріка, і головне місто. Я завдав собі питанє, чи Днїстер (або і Прут), при котрім жили Угличі, не звав ся коли другим именем Углич. В Ипатієвскій лїтописи під р. 1229 згадує ся побіч нашого Галича місцевість Уголниця14) при самім Днїстрі; тай нинї ще — як повідає от. Петрушевич15) — одна околиця Галича зове ся "На Углові". Чи-ж сеся многими віками до нинї перехована назва є справдї лиш припадковою?
На так званій Певтінґерскій таблици з ІІІ-ого віку по Хр.16) представлена рисунком ріки, що випливає з гір всхідної Галичини і вливає ся до Чорного моря. Ріка тота, очевидно Днїстер, названа там Agalingus17).
Agalingus є правдивою загадкою для историків, хоч при переставцї букви н дасть ся тота назва розяснити. Єсли читати Angalic(us), ми-б дістали здрібнїлу форму від Онґльос; на нинїшну бесїду звучало-би: Углик, Углич — назва для Днїстра або Прута зовсїм відповідна і исторично оправдана.
_______
Окрім Угличів в Бессарабії і коло Галича в Галичинї, були ще Угличі на всхід долїшного Днїпра. Назва нинїшної ріки Орел, всхідної притоки Днїпра, перекручена з половецкої назви Ерель; по руски звала ся ріка початково Угол. Місце при тій ріцї звало ся також Угол18).
Воскресеньска лїтопись повідає, що при долїшнім Днїпрі мешкали колись Угличі19), але они переселились з-відтам в инші місця і там вже стало осїли. Яки то були місця, з перекручених назв лїтописи не можна дійти20) — здаєсь, що ті Угличі перед напором азійских орд, з котрими неустанно треба було бороти ся, виселились далеко на північ, в глуб нинїшної Россії, де і доси находить ся місцевість Углече Поле і місто Углич.
_______
Назви Угол і Угличі, подибувані в трех сторонах нашого краю, вияснити ся дають лиш при помочи тих заміток, які подає Геродот про первістний ґеоґрафічний образ нашого краю. Именно каже Геродот, що Скитія має подобу дуже правильного квадрату, котрого боки всї собі рівні і тягнуть ся кождий на 20 днїв дороги21). Полуднева лінія того квадрату тягне ся від Дунаю22) по Дон; північна лінія сягає до жерела, а властиво до озера Днїстрового в Галичинї.
Кути або угли полудневого квадрату Скитії легко найти: оден був при устях Дунаю, в Беесарабії; другій при Азовскім мори між Днїпром а Доном, очевидно там, де пливе ріка Орел. Сей послїдний угол знаний був і Геродотови, тілько-ж він, не порозумівши річи, з угла краю зробив угол Азовского моря23). Таким чином всю велику просторонь межи рікою Орлом а Азовским морем Геродот заповнив водою і на тій підставі списав баламутну відомість, що Азовске море своїм обємом майже дорівнує Чорному морю24) — відомість, котру відтак довгій час повторювали инші историки і ґеоґрафи.
Третій угол скитского квадрату припадає в сторону Днїстрового озера. Д-р Шараневич находить те озеро на просторони від місця, де впадає Стеревяж до Днїстра, аж по Верешицю25). От. Петрушевич уважає колишним озером Днїстра околицю Журавна26). Та хоч би в Галичинї і більше було озер Днїстрових, Скитія могла сягати лиш до першого з них, найблизшого, отже до сторін Галич-Журавно. А там і був дїйстно той угол, про котрий, як вже сказано, память переховує ся і доси в народї.
Цїкава ще і та поява, що на граници всїх Углів находили ся міста назви Галич. Є Галич в Галичинї, був Галич (тепер Ґаляч) в Молдаві, а був навіть Галич над Доном. Так вношу з того, що на Певтінґерскій таблици побіч назви Дон зазначена місцевість "Galatie".
1) Гл. в Мікльошича "Etymologisches Worterbuch der slavischen Sprachen" під тематом "onglu".
2) Хроника Теофана, виданє Париске, ст. 296. Важний той для нашої исторії уступ наводжу дословно: "Άσπαρούχ τον Δάναπριν και Δάναετριν περάσας και τον Όγκλον καταλαβών βορειοτέρους τοΰ Δανουβίου ποταμούς, μεταξύ τούτων κακείνου ωκησεν... 'Εθνος ρυπαρον και άκάθαρτον έκείθεν τοΰ Δανουβίου είς τον Όγκλον έσκήνωσεν". Вираженє "είς τον Όγκλον"дає ся на два способи толкувати; звичайно розуміють слова Теофана так, що Аспарух з своєю ордою мешкав в самім Углї. Але перше з наведених горі речень здаєсь противити ся такому толкованю. Деякі нїмецкі учені, як Kaspar Zeuss, не будучи обізнані з старорускою исторією, уважають "Онґльос" яко назву ріки Прут ("Die Deutschen und die Nachbаrstamme" ст. 720).
3) В виданю Мікльошича ст. 6. — В исторії Олега виражаєсь Нестор про Угличів лиш ляконічно: " Олегъ съ Угличи и Тиверьци имяше рать."
4) Полное собраніе русских лїтописей, С. Петербург 1856, том VІІ. ст. 277.
5) А. Петрушевич "О городї Галичі за Луквою" в Вістнику Нар. Дому 1885, ст. 291.
6) Там-же, ст. 292.
7) К. Zeuss, ст. 600: "Unlizi, populus multus, mitates 318". Unlizi стоїть зам. Unglizi.
8) "Извістія Ал-Бекри о Руси і Славянах" А. Куника і В. Розена, часть I, С.Петербург 1878, ст. 54. — Ал-Бекрі жив в XI. віцї, але виписував богато з давнїйших арабских писателїв. Звістка єго про нарід "Анклій" відносить ся до краю "Онґльос," як вже з того міркувати можна, що побіч "Анклій" вичислені Печенїги і Хазари.
9) Іорданіс пише Diatzic. Историки, що не хотять Унів узнавати Славянами, перехрещують те имя на Денґісіх і порівнують зараз з назвою монгольского Джінґісхана!
10) Jordanis "De Gothorum origine", cap. 53.
11) Cap. 50: "Sсiri et Sadagarii Scythiam minorem accepere".
12) Cap. 53: "Scyrorum gens supra Danubium considebat".
13) Zosimi historiae, кн. IV гл. 34: "Теодозій побідив (р. 381) Скирів і Карподаків і зневолив их піти назад за Дунай до свого осїдку".
14) "Данилъ стояше у Уголницѣ, на березї Днѣстра; выѣхавшимъ же Галичаномъ, стрѣляша ся на леду". (Полноє собраніє рус. лїт., т. ІІ. ст. 169.)
15) "Вістник Нар. Дома" з р. 1888, ст. 546.
16) Karl Mullenhoff "Deutsche Altertumskunde," Berlin 1892, т. ІІІ, ст. 219.
17) Частину Певтінґерскої таблицї враз з тим Аґалінґом репродукував Д-р Шараневич в прилозї до свого дїля "Kritische Вlicke іn die Geschichte der Karpaten-Volker," Львів 1871. Деякі историки беруть Аґалінґ яко Прут, хоч сей не вливає ся просто до Чорного моря.
18) Ипатієвска лїтопись під р. 1183: " Святослав иде по Днѣпру... и стояша Русь на мѣстѣ нарицаємѣмъ Ерель, єго же Русь зоветь Уголъ". А під р. 1170: " Идоша киязи 9 дней изъ Кієва и взяша вежѣ половецкія на Углѣ рѣцѣ".
19) Воскр. лїтопись ст. 277: " И бѣша сѣдяще Угличи по Днѣпру внизъ".
20) Там-же: "Прийдоша (Угличі з над Днїпра) межи вой Днїстр і сїдоша тамо" Карамзин (т. І. прим. 362) найшов в иншій рукописи слова: " прийдоша межи Воинъ Дестръ ".
21) Исторія Геродота, кн. IV гл. 101.
22) В гл. 48 зачисляє Геродот ще і Прут, котрий зове Пората, до рік Скитії, отже не від устя Дунаю, але від Прута починати ся мусїв скитскій квадрат.
23) Кн. IV гл. 100.
24) Кн. IV гл. 86.
25) "Kritische Вliске" ст. 23.
26) "Вістник Нар. Дома" 1885, ст. 275.
[Дѣло, 08.02.1893]
08.02.1893