Розмова про поліцейського, суддю, депутата різного штибу в нас визріла. Вони в Україні хто? Яке їхнє місце? Вартує розібратися, бодай на папері. Адже вважаємо нормою, що ті, хто не оре й не сіє, влаштували атмосферу морального приниження й залякування, яке стало у нас перманентним. Погрози з боку «апарату» так чи інакше поширюються на всіх. Реакція суспільства – велика кількість померлих від інсультів та інфарктів. А більше нічого. Революція якщо й заповідається, то не швидко. Спробуємо виправити таку несправедливість і спричинити бодай легкий подув вітру над поверхнею цієї теми.
Оскільки частенько в розмовах про наше моральне звиродніння, що тягне за собою перебільшений трепет перед чиновником, лунає слово «руїна», то й сьогодні воно буде ключове. По-перше, варто пригадати деякі аспекти епохи з однойменною назвою, адже звідти «ростуть ноги» теми; пригадати Пантелеймона Куліша з романом «Чорна рада», що є практично хронікою найважливішої історичної події часів Руїни (до речі, торік виповнилося цьому творові Куліша 160 років). Потім прогнозовано метафоризуємо значення слова «руїна», окресливши ним наше ганебне становище сьогодні. А потім читач сам розставить крапки над «і».
Завдання не з легких – розібратися з геном рабства. Для цього спробуємо заглянути на чотири століття назад.
Наше відчайдушне «епохами навскач», звичайно, не сподобається історикам як художня самодіяльність. Але хто сказав, що інтуїцію скасовано, особливо тоді, коли слово академічної науки з багатьох причин не доходить до слуху й ока сучасника? Отже, вперед!
***
Руїна як історична епоха описана у джерелах як пора міжусобної боротьби між гетьманами розполовиненої на два кавалки Гетьманщини – Правобережної та Лівобережної – в період після смерті Богдана Хмельницького. Додамо, що Правобережжя – під Річчю Посполитою, Лівобережжя – під Москвою. А козацьке військо як гарматне м’ясо воює то на польському боці, то на московському, то на османському.
Через недотримання домовленостей Переяслава на теренах Гетьманщини особливо посилюється вплив Московщини. Використовуючи напруженість у стосунках між козацькими соціальними станами, московська адміністрація з допомогою низового козацтва впливає на обрання гетьманом Лівобережжя свого васала Івана Брюховецького (Чорна рада у Ніжині 1663 року), який згодом багато в чому скасує домовленості Хмельницького і замінить новими, вигіднішими Москві. Натомість представникові козацької шляхти Якимові Сомку відтинають голову.
Розпочинається епоха соціального популізму, підтримувана Москвою. Вперше на території Гетьманщини з’являються чиновники з півночі – воєводи, «смотрителі», збирачі податків. І вони, здається, більше ніколи звідси не вибираються. Росія розпочинає війну з нашою цивілізованістю, розпалює розбрат, де син іде на батька, та вчить любити неволю.
І цьому поклав би був край Іван Мазепа, що за час свого гетьманування розгорнув побудову «краю обітованого», в якому кожній людській гідності незалежно від майнового стану належало місце (дума авторства Івана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» відображає ідеологію його діяльності). Але історія Мазепи, як і історія всіх діячів України, що прагнули визволити нас із дружньо-смертельних, «соціально справедливих» обіймів Росії, закінчується великою кров’ю.
***
Пантелеймон Куліш, нащадок козацького роду, в романі «Чорна рада» звертається до подій, як висловлювалися в XIX столітті, «славної старовини», аби в ній знайти відповіді на запитання тогочасного сьогодення. Звичайно ж, і для того, аби опоетизувати й оплакати слідом за Шевченком героїв минувшини, як це передбачав канон романтизму: «Не покриють Україну червоні жупани...». Оплакати, але не те і не так, як оплакував Шевченко, акцентуючи на безстрашності та відвазі козаків-воїнів.
Куліш вважає вартим оспівування Якима Сомка, який, теж безстрашний, передусім уособлює звитяжну шляхетність. На момент виходу «Чорної ради» українською та російською мовами (1857) її автор мислить себе російським письменником і уповає на злиття двох народностей – української та російської – в єдину «русскую». Воістину ганебна, з цією ж наскрізною ідеєю, історична розвідка Куліша «История воссоединения Руси» в трьох томах вийде друком у 1874-1877 роках (не забуваймо: одинокий європейський інтелігент на тлі нашого минулого, як назве Куліша Микола Хвильовий, за симпатії до російського самодержавства гірко і страшно згодом сплатить сповна).
Але і в тій розвідці, і в епілозі до «Чорної ради», писаному по-російськи, невгамовний Панько, вічний просвітитель, одержимий ідеєю «окультурення мас», послідовно наполягає на тому, що малороси розвивали російську культуру в усі часи, привносячи в неї такі елементи, яких не було серед питомо російських. Іншими словами, малороси – це той «паротяг», що повезе й великоросів уперед до цивілізованості, культури, освіти. Особливо, на думку письменника, це існувало у сфері мови.
Наприклад, аналізуючи «Марусю» Квітки-Основ’яненка, Куліш стверджує, що повість неможливо перекласти «по-великоруськи», оскільки у «великоруській» мові немає таких засобів, які би передавали теплі, ніжні, делікатні, гідні стосунки в родині малороса Наума Дрота. Ось цитата в моєму перекладі з російської: «Повісті Квітки становлять теплий, простодушний опис звичаїв наших земляків... Російською мовою вони майже неперекладні, тому що в ній нізвідки було взятися відповідному тону розмови. Великоруські прості люди, не маючи в своєму характері властивостей народу малоросійського, надто різко відрізняються від нього характером своєї мови...» («Об отношении малороссийской словесности к общерусской», епілог до «Чорної ради» П. Куліша).
На завершення епілогу автор першого українського історичного роману вкотре підкреслює, що в ті часи, коли виблискували шаблі немилих йому «зарізяк» (як він називав низових запорожців), людність Гетьманщини жила за канонами високих моральних вартостей, була сповнена гідності й шляхетства, а також була освічена. Такі поняття, як свобода самовираження, воля, характеризували тодішнє суспільне життя. І цьому є свідчення очевидців, усюди цитовані. Так тривало до експансії Московщини, що почалася в епоху Руїни й завершилася загибеллю «минулої слави» (зруйнуванням Запорозької Січі 1775 року).
***
Що таке рабська покірність, колінопреклоніння перед чиновником, Україна не знала би без допомоги Москви. Століттями насаджуючи на захоплених вільних землях психологію «лакейского сословия», «апаратники» сусідньої держави нещадно-немилосердно розправлялися з проявами людської незалежності. Показова, зокрема, розправа з гетьманом Калнишевським. Посадивши його на десятки літ у яму на купу власних екскрементів, московці показово вбивали гідність і волю однієї людини, а через неї – гідність усього народу. Не кажемо вже про хронологічно попередню історію самого Івана Мазепи: страхітлива помста царя-терориста Петра в Батурині 1708 року досі заливає кров’ю ті сторінки минулого, ті дати. А на гідності великого гетьмана – слова анафеми, в якій Мазепу нарікають «Івашкою».
***
І запанувала поступово руїна іншого ґатунку – моральна, що трактувалася нашими ворогами нібито як український норов: дурний малорос, «прєдатєль» і т. д.
Надто загально, подумає читач. Бо хіба тільки «чинник» Росії сприяв приниженню людської особистості на наших теренах? Про це детальніше згадуємо щоразу в пункті «історичні обставини». І як з таким аргументом, як соціальна несправедливість, не погодитись?
Зауважмо лише, що боротьба за неї з подачі росіян завжди оберталася проти українців братовбивчими ексцесами. Адже всі гуманні гасла Москви зазвичай перероджуються в процесі втілення на свою протилежність. Так і «соціальна справедливість» зі сходу парадоксально приносила в Україну не обіцяну рівність усіх з усіма, а «раболєпіє» перед чиновником.
Ось звідки у нас, правнуків поганих, покірність ягнят, любов до мучителів, повага до чиновника-пана-поліцая! Гірка, східна історія цього, так би мовити, питання. Хоч ми не «сєвєророси» (як називав Куліш росіян), для яких усяка влада – як «мать родна» через глибоку традицію вже згаданого лакейства, через їхнє – питоме – «благодарю» до клерків усілякого штибу, що так прекрасно описано в їхній класиці: Вітьок – без посади, а «в кріслі» той самий Вітьок – «Міхалич». Та все ж... Після того, як пригадали, що ми – не розімлілі хохли з мандолінами, – до сучасності!
***
У кожній занюханій газ-канторі, де сидять баби в уніформах та «взувають» людей за їхні ж гроші, тільки й чуєш: «дякую дуже!», «большое спасибо!». І головне – образ невимовного блаженства на покірних обличчях. Не втримуюсь і кажу навздогін несамовитому, щойно «обслуженому» щастю в образі сухенького чоловічка: «А ви ще її поцілуйте!».
Ні, в нас строгість законів не «восполняется небрежностью в их исполнении». У нас чиновник – злий та дресирований, як пес. Він – надійні плечі, на які спирається наша неволя. Він – той, кому «хазяїн» кидає маслаки зі свого столу; «хазяїн», що нас оббирає наманікюреною ручкою цього нібито невинного пригламуреного створіння, яке спілкується з вами через монітор і «ніби теж людина»: тут воно помилилося на дві цифри, тут воно просто написало таке, на що ви не повинні зважати, тобто подвоїло ціну. Це – система, кажемо, забуваючи, що ось вона, втілена, неабстрактна, роздратовано глипає в наш бік і доволі комфортно себе почуває.
***
Я до чого веду? Несподівано для читача – до фільму «Молодий Годар», що вийшов у прокат торік. Нагадаю, що Жан-Люк Годар – всесвітньо відомий французький режисер XX-XXI століть, славний своїми кіношедеврами на політичну тематику (найвідоміші його стрічки: «Китаянка», «На останньому диханні», «Симпатія до диявола» та ін.). Не будемо заглиблюватися в його марксистський світогляд, що вів митця на паризькі барикади 1968 року. Перекажу лише епізод, який стосується нашої теми.
Кадри демонстрації на паризькій вулиці, мабуть, того ж 1968-го. Люди викрикують гасла, кидають каміння, наближаючись до поліцейського кордону. Стражі закону сунуть на демонстрантів зі сльозогінним газом, кийками та водометами. Після лютого двобою натовп кидається навтьоки. Серед інших – молодий Годар з дружиною.
Далі кадр перевірки документів у тих, кого наздогнали. Поліцейський, повертаючи режисерові паспорт, до якого щойно заглянув, ґречно: «Я не впізнав Вас, мсьє Годар, бо Ви без окулярів. Нам з дружиною дуже подобається Ваша «Зневага» [фільм Годара – М.К.]. Бажаю Вам успіхів!». На що дружина режисера, з якою він весь час в обнімку: «Дякую!».
Вони відходять від групи на кілька кроків, і Годар обурюється: «Ніколи не дякуй поліцейському! Навіть тоді, коли він переведе тебе через дорогу! Не кажи йому нічого. А коли дуже хочеться, то тільки так: здохни, шматок лайна! я підвішу тебе за яйця... [далі не цитується в порядному виданні – М.К.]. Тільки так треба говорити з поліцейським!».
Звичайно ж, гуморок! Але мені це здається дуже серйозним і важливим.
***
Вам не приходить до голови, що нам з чиновниками також так (не дослівно!) треба розмовляти, а не «Дуже дякую! Большое спасибо!»? З усіма «господами Крєсловими», «Рєшаловими», Іван-Іваничами з канарейками та геранню? Інакшої бесіди з цим, пардон, прошарком просто не буває! І це нас миттю відновить – нашу гідність, затоптану сусідами й нами самими на історичних просторах. А то всюди в Європі апаратники – п’явки та трутні, а в нас – «уважаемые люди».
Чи, може, вкотре зачекаємо команди з Москви на барикади за соцсправедливість? Білокам’яна ж нас безперестанно на них кличе й кличе під гаслом «урегулирования». Чи, може, так сильно відрізняємося від французів і тому, де не треба, демонструємо ґречність? Чи, може, французькі чиновники просто так, спонтанно ніби народжуються на велосипедах, а не на дорогих автах, як наші? Я вже не кажу про кримінал при владі. Чи не пора нарешті самим розібратися зі своїм злом?
31.01.2018